З кожною годиною, що минула з моменту її початку, стає все більш очевидним, що українська атака на західну російську область, яка розпочалася 6 серпня, не була незначним інцидентом. Несподівана операція Києва на території Російської Федерації може назавжди змінити характер російсько-української війни. Удар української армії в Курській області вносить у неї нові елементи щонайменше на п'яти рівнях.
Нові риси війни після 6 серпня
По-перше, це класичний військовий наступ, який широкомасштабно проводять Збройні сили України. Попередні піхотні рейди на російську територію здійснювалися невеликими напіврегулярними підрозділами – «Легіоном Свободи Росії» і «Російським добровольчим корпусом», що складалися з громадян Росії, які воюють на боці України. На противагу цьому, серпневе наземне вторгнення на російську територію було здійснене великими, регулярними, механізованими й допоміжними українськими підрозділами. Ця відмінність має і практичне, і символічне значення. На відміну від попередніх, нинішній наступ не очолюють проукраїнські бойовики, що походять з Росії, і це не є обмеженим або короткочасним вторгненням на російську територію. Це масштабна українська військова операція зі залученням великих кадрових резервів і використанням широкого спектру озброєнь.
Попередні рейди легіону «Свобода Росії» та Добровольчого корпусу Росії також були неприємними для Москви. Однак, зрештою, вони були лише коротким уколом голки з боку невеликих воєнізованих підрозділів з обмеженою кількістю і типами озброєння. Зараз регулярна українська армія багато в чому робить з Росією те, що російська армія робила з Україною з 2014 року. Символізм серпневого наступу надзвичайно зрозумілий, принаймні для українців, росіян та інших мешканців Східної Європи.
По-друге, перші дні українського наземного наступу на Росію принесли Києву несподіваний успіх. Українським військам вдалося швидко захопити понад 300 квадратних кілометрів стратегічно важливої російської території, майже не зазнавши втрат у живій силі й техніці на цьому початковому етапі. Українські війська захопили 11 населених пунктів, включно зі Суджею, центром адміністративного району. Незважаючи на те, що це невелике містечко з населенням понад 5 тисяч мешканців, Суджа до 6 серпня була важливим логістичним центром для російської армії. Варто нагадати, що за часів царату, до революції 1917 року, Суджа була переважно україномовним поселенням. У 1918 році місто близько місяця було першою столицею новоствореної Української Радянської Соціалістичної Республіки.
У Суджі також розташована газовимірювальна станція «Газпрому», через яку проходить весь російський трубопровідний газ, що транспортується до ЄУ. Цей факт викликав нервову реакцію на європейських ринках, де ціни на газ стрімко зросли зі 6 серпня. Утім, побоювання щодо цього зростання видаються безпідставними. Газ, прокачаний через Суджу, безперебійно надходив через Україну до Словаччини, а звідти – до Центральної Європи протягом усього періоду війни, починаючи з 2014 року. І Москва, і Київ досі були і, ймовірно, залишатимуться комерційно зацікавленими у збереженні цього останнього каналу торгівлі газом між Росією та ЄУ. Це означало і може означати в майбутньому, що військові події навколо транспортної інфраструктури «Газпрому» – чи то на українській, чи то на російській території – за визначенням не є перешкодою для взаємовигідних газових потоків.
Три подальші новації
По-третє, українське вторгнення в Росію, розпочате 6 серпня, призвело до найбільшої і найшвидшої зміни лінії фронту війни з часу останньої української атаки на підконтрольну Росії територію в українських Харківській і Херсонській областях восени 2022 року. Донедавна всі територіальні здобутки і втрати Росії й України були набагато меншими і менш значущими, ніж зараз. Вперше за довгий час карта фронту між Росією й Україною докорінно змінилася.
По-четверте, вторгнення до Курщини можна розглядати як запізнілу реалізацію широко обговорюваного українського контрнаступу, який зайшов у глухий кут у 2023 році. Рік тому український наступ, здійснений на українській землі, виявився неефективним. Тим часом зараз – принаймні на початку наступу – він може бути набагато ближчий до реалізації на російській території. З відносно глибоким вторгненням українських військ у західну частину Росії війна стала менше схожою на сутичку, а більше на маневрену війну.
По-п'яте, і, мабуть, найголовніше, сухопутна війна між Росією й Україною із вторгненням українських військ у Курську область перетворилася з протистояння, що відбувалося майже виключно на українській території, на протистояння, що відбувається на державних територіях обох країн. Уже з перших днів наступ став джерелом серйозного клопоту для Кремля, відволікаючи увагу російської влади від інших ділянок фронту. Особливо це буде актуально, якщо український наступ на Росію виявиться не просто коротким епізодом, а стане довготривалим явищем. У такому разі переорієнтація Києва на оборонні дії проти Росії на її території матиме не лише оперативний чи тактичний, а й парадигмальний і стратегічний характер.
Нові виклики для Кремля
Для Москви нова стратегія Києва, навіть з її поки що обмеженими досягненнями, ускладнює подальше планування і ведення експансіоністської війни проти України. Зіткнувшись з українським наступом, який розпочався 6 серпня, Росія змушена буде утримувати і розгортати більше військ на власній території. Відбиття, запобігання і стримування Курської наступальної операції й можливих інших українських контрнаступів на російську територію стало новим стратегічним завданням російського Генерального штабу. Будучи інструментом зовнішньої політики Москви, російські збройні сили донедавна були зосереджені на боротьбі за чужі території і на чужій землі – чи то в Молдові, Грузії, Сирії, Україні чи деінде. Цей виключно наступальний, інтервенціоністський та/або іредентистський період використання збройних сил Росії проти її зовнішніх ворогів закінчився. На зміну йому приходить новий виклик, що поєднує захист російської державної території з експансіоністськими операціями на території колишнього Радянського Союзу.
Нові наміри Києва
Для Києва вторгнення в Курську область – це насамперед відволікаючий маневр, щоб зв'язати прикордонні війська в західному регіоні Росії, які в іншому випадку могли б атакувати, спустошувати і тероризувати Україну. Українська мотивація нападу може також полягати в бажанні вплинути на внутрішні справи Росії та її зовнішні відносини. Київ, очевидно, намагається підірвати політичну репутацію, пропагандистську стратегію та інформаційну політику Кремля і серед російського населення, і на міжнародному рівні. Український уряд сподівається, що російські помилки, які сприяли українському військовому успіху на російській території, стануть проблематичними для позиції Путіна, особливо всередині російської політичної еліти, а також у проросійських колах по всьому світу. Більшість внутрішньої й міжнародної підтримки Путіна лише незначною мірою зумовлена привабливістю путінської ідеології, вірою в російські наративи про небезпеку розширення НАТО, «український фашизм», західну диверсію тощо. Ця підтримка ґрунтується на цинічних аплодисментах очевидному успіху безжальної, нігілістичної і нібито ефективної поведінки Путіна як всередині країни, так і за кордоном. Несподівано глибоке і досі успішне вторгнення України на територію Російської Федерації малює картину поразки Москви в сутичці з Києвом, створюючи когнітивний дисонанс у російській і пропутінській аудиторіях.
Українська атака вкотре висвітлила стратегічну неадекватність, адміністративні недоліки й матеріальну слабкість Росії. Ці вади стали очевидними ще у 2022 році, під час невдалої російської атаки на Київ навесні й успішної української контратаки в Харківській і Херсонській областях восени. Нинішня операція вкотре підриває популярний наратив про нібито непереможність і вищість Росії – міраж, який часто поширюється на підтримку російського Siegfrieden (миру переможця) з українськими територіальними поступками як умовою завершення війни.
Кінець стабільної констеляції сил
Новий український наступ, за яким стоїть готовність до великого кроку, є не стільки реакцією на триваючу російську агресію, скільки результатом 30-місячного стану невизначеності щодо глобальної допомоги Києву. Іракська анексія Кувейту в 1990 році була швидко припинена міжнародною коаліцією. У 1990-х роках іредентизм Сербії, після певних вагань, був рішуче придушений місією НАТО за межами її території. На відміну від цих подій, міжнародна підтримка України протягом останніх 10 років була не тільки непрямою, але й відверто слабкою.
І це незважаючи на такі обурливі події на початку російської агресії, як анексія Криму Росією 18 березня 2014 року та збиття російськими бойовиками 17 липня 2014 року малайзійського літака рейсу MH17 з 298 цивільними особами на борту, зокрема 80 дітьми.
Це правда, що економічні санкції Заходу проти Росії та військова підтримка України значно зросли з 2022 року. Однак вони залишаються недостатніми для захисту території, громадян та інфраструктури України від геноцидних атак Росії. Що ще гірше, багато країн Глобального Півдня опосередковано підживлюють російську війну, торгуючи з агресором. Своєю чергою західні рішення на підтримку захисту України ухвалюються повільно, нерішуче і без переконання. Після двох з половиною років смертей і страждань Київ зараз прагне докорінної зміни контексту.
Надалі Київ намагатиметься використовувати різні засоби, щоб продемонструвати міжнародній громадській думці, що розвиток і завершення війни залишається відкритим питанням і що припущення про беззаперечну російську перевагу є хибним. Ширший геополітичний контекст української стратегії пов'язаний з потенційними переговорами з Кремлем щодо територіальних питань. Це також може бути підготовкою до більших багатосторонніх перемовин, таких як запланована друга велика міжнародна конференція на цю тему після першого мирного саміту у Швейцарії в липні 2024 року. Окрім продовження наведення моральних, нормативних і правових аргументів, Київ може – якщо йому вдасться утримати захоплені російські землі – застосувати новий підхід.
Як у безпосередньому спілкуванні з Москвою, так і на міжнародних конференціях українські лідери можуть робити пропозиції щодо укладання угод, пропонуючи обмін захоплених російських земель на анексовані українські території. Безумовно, новий підхід Києва несе ризики і для української, і для міжнародної безпеки. Українське вторгнення в Росію 6 серпня 2024 року є, за словами Владіміра Путіна, «широкомасштабною провокацією». Ті міжнародні спостерігачі, які погоджуються з визначенням Путіна, повинні звинувачувати передусім власні країни у відсутності інтересу або обмеженій увазі до суверенітету й територіальної цілісності України. Саме недостатня зовнішня допомога Україні у відновленні її кордонів з 2014 року призвела до того, що Київ перейшов від оборонної до наступальної позиції.
Яким би не був результат нинішньої української операції в Курській області, Київ продовжить шукати слабкі місця по всій лінії зіткнення з Росією, а також з її союзниками й агентами. Росії потрібно буде інвестувати у зміцнення кордону з Україною і приділяти більше уваги іншим театрам воєнних дій, а не східній і південній частинам України. Успішний наступ України на російську територію підриває поширене в Росії, а також у світі уявлення про нібито статичну лінію фронту, стабільну розстановку сил і передбачуваний перебіг конфлікту.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Wielki zwrot w wojnie rosyjsko–ukraińskiej