До російського вторгнення в Україну в Бахмуті проживало понад 70 тисяч мешканців. Можливо, оселитися тут не було вершиною мрій українців (після розпаду СРСР українське населення мігрувало до центру країни), але місто, тим не менш, пропонувало роботу і славилося виробництвом популярного ігристого вина. На кінець січня 2023 року в ньому залишилося близько восьми тисяч мешканців. Більшість були вигнані російськими артилерійськими обстрілами, що почалися в травні попереднього року. Решту переконали міські бої. Через них зникли електрика, вода й опалення. Також був відсутній зв'язок зі зовнішнім світом. Інтернет був доступний лише зі Starlink, винятково для використання українською армією.
Завдання захопити місто взяла на себе ПВК «Вагнер», куратором і засновником якої був близький до Кремля бізнесмен Євгєній Прігожин. Приватна армія мала довести свою перевагу над недбало керованими, неефективними збройними силами «старих генералів» на кшталт Валерія Герасімова. Прігожин оптимістично припускав, що принесе Владіміру Путіну Бахмут на тарілочці, як одну зі страв, які він подавав російським VIP-персонам у своїх петербурзьких ресторанах перед війною. Після місяців боїв – у січні – впав Соледар, місто, розташоване за 10 км від Бахмута. У лютому Бахмут усе ще був у руках українців, хоча під'їзні шляхи з боку Костянтинівки й Верхнього Яру вже були в межах досяжності російської артилерії.
Сам Соледар сьогодні важко назвати містом. На знімках розвідувального дрона «Мадяра», офіцера української армійської частини в Бахмуті, зроблених наприкінці січня, я побачив море руїн, перемежованих шлейфами диму. Я бачив Бахмут на власні очі. Його східна частина, по той бік річки Бахмутки, майже повністю зруйнована. Краще в центрі або на виїзді до Костянтинівки. Щоправда, будівлі тут теж пошкоджені, але навіть взимку можна було вижити, зігріваючись порубаними меблями або деревами, зрубаними на колишньому дитячому майданчику. У середині січня тут ще з'являлися мандрівні торговці, які продавали продукти харчування з лотків. Саме в цих районах міста жили, чи радше животіли, літні люди, які не мали грошей і не мали куди податися, або яким просто було байдуже, який прапор майорить над міською ратушею. Також залишалися – бо мусили – представники адміністрації, лояльні до київської влади. І «ждуни», тобто ті, що чекали на «русскій мір».
Урбіцид
Якщо взяти за точку відліку доктрину американського генерала Девіда Петреуса, який командував американськими військами в Іраку на зламі 2007/2008 років, то ПВК «Вагнер» під час спроб взяти Бахмут на останнє місце ставила занепокоєння тим, чи сподобається місцевому населенню новий порядок. Американець, який витягнув військо США з багна іракської ненависті до окупантів, визнав, що жодною країною не можна керувати без бодай байдужості місцевих мешканців. «Вагнерівці», а також Владімір Путін, який віддавав їм накази, схоже, дотримуються протилежного принципу: керувати можна лише серцями і розумом «ждунів», тобто й так вже переконаних, і лише влада, легітимізована насильством, має сенс. Решта не має значення.
Подібно до того, як воюючі сторони в балканських конфліктах виходили з того, що неможливо управляти багатонаціональними республіками і що єдиним способом встановлення кордонів є етнічні чистки, так і росіяни виходять з того, що управління завойованими містами на Донбасі – Сіверськодонецьком, Лисичанськом чи Соледаром, а в майбутньому, ймовірно, і Бахмутом – можливе після їхньої програмної депопуляції. Залишаться лише ті, хто вірить у «русскій мір», або люди похилого віку, не здатні до еміграції.
Про те, що це обов'язкова до виконання доктрина, а не спонтанні дії приватних армій чи регулярних збройних сил, свідчить поширена в Росії публікація за редакцією російських політологів Алєксандра Лаврова й Руслана Пухова з красномовною назвою «Війна серед мурів». Наприкінці грудня 2022 року її опублікував московський Центр аналізу стратегій і технологій. У книзі зроблено спробу описати ефективні методи облоги міст і взяття їх під контроль, включно з інформаційною війною, а точніше політикою інформаційного терору проти місцевого населення. У першій частині видання автори подають історичний нарис методів облоги міст, що походять з часів Другої світової війни, а також аналіз логіки міст-фортець, модельним прикладом яких є Познанська фортеця. У наступних розділах автори розглядають битви за Вуковар, Алеппо, Гуту або Ракку. Окремі розділи присвячені двом штурмам Грозного, а також боям за Донецьк, Луганськ і Дебальцеве, після чого плавно переходять до вторгнення 2022 року. З публікації випливає однозначна теза: після поразок під Києвом, з-під якого вони вийшли 2 квітня, і невдалої облоги Харкова, яка закінчилася 13 травня, росіяни все ще вважають, що тактика оточення має сенс. І це незалежно від ставлення їхніх мешканців до Росії. У випадку з Бахмутом і Соледаром вони припускають, що за умови багаторазової військової переваги проукраїнське населення можна витіснити і разом зі «ждунами» побудувати нову реальність. У «Війні серед мурів» автори повертаються до терміна, який визначає таку тактику. Йдеться про урбіцид – термін, який згадується в 1990-х роках і стосується масових убивств у Мостарі й Сараєві, а раніше, у 1960-х роках, функціонував у фантастичній літературі Майкла Муркока. Термін утворився від поєднання двох латинських слів – urbs (місто) і occido (вбивати). Тож прокремлівські політологи допускають знищення цілих агломерацій для досягнення військових цілей. Усупереч доктрині Петреуса, немає навіть мінімального бажання завоювати прихильність місцевого населення. Спрощено кажучи, восьми тисяч мешканців Бахмута достатньо, щоб побудувати там Новоросію.
Саме таку політику росіяни раніше проводили щодо значно більшого Харкова. Аж до відходу в середині травня вони систематично обстрілювали Салтівку – житловий масив у північно-східній частині міста з майже півмільйонним населенням. Армія й територіальна оборона ховалися у великих багатоповерхівках, чекаючи на російські механізовані війська з ракетами NLAW та Javelin у руках. Бомбардування неточними системами «Град» або «Торнадо» не мали реального успіху і військового сенсу. Навіть зрівняння зі землею всієї Салтівки (технічно можливе лише за допомогою ядерної зброї) не збільшило б шанси на захоплення Харкова. Результатом російських дій стала евакуація цивільного населення і зруйнована інфраструктура. І це, ймовірно, було головною метою росіян, що підтверджується в книзі «Війна серед мурів». Можливо, росіяни не планували вчинення воєнного злочину як такого, а прагнули лише знелюднення Салтівки для того, щоб уможливити її ефективну окупацію. З моїх розмов з мешканцями Північної Салтівки наприкінці березня та на початку квітня минулого року стало зрозуміло, що ті, хто залишився, – це ті, кому не було куди і як тікати (найстарші, хворі й немічні), і ті, хто чекає на «русскій мір». Саме так, як потім було в Бахмуті. Урбіцид Салтівки мав стати прелюдією до взяття під контроль усього Харкова.
З першого дня вторгнення росіяни не розраховували на симпатії навіть байдужого до України населення. Вони припускали, що проукраїнська частина населення виїде, буде знищена або, як у випадку з Маріуполем, переселена до Росії. Проукраїнських лідерів вносили у чорні списки, як розповів мені в інтерв'ю для Dziennik Gazeta Prawna (DGP) письменник й один з лідерів харківського опору Сергій Жадан на початку квітня 2022 року. Більше того, під час облоги Харкова росіяни не взяли до уваги навіть безпеку й занепокоєння «ждунів», які на той час становили виразну меншину. Вони вважали цей чинник у кращому разі третьорядним питанням.
Це підтверджують дані, зібрані після їхнього відходу з Харкова в середині травня. Євген Пасенов з департаменту житлового господарства місцевої адміністрації в інтерв'ю Deutsche Welle підрахував, що було зруйновано понад чотири тисячі будинків, третина з яких зазнала прямих влучень. У Північній Салтівці марно було шукати неушкоджений багатоквартирний будинок. Нова влада хотіла легітимізувати себе силою, про що свідчить і чисельність контингенту Росгвардії, який був стягнутий до міста, і автозаки (вантажівки для перевезення ув'язнених), за допомогою яких планувалося депортувати вороже налаштоване населення. Духовна влада мала ґрунтуватися на терорі. У цьому сенсі штурм Харкова можна вважати хрестоматійною атакою, здійсненою відповідно до наративу «Війни серед мурів».
Міф про дикунів у Бучі
Критичним прикладом репресій проти цивільного населення стала Буча. Серед прихильників антропологічної тези поширена думка, що місто тероризувала дика орда військових з Азії, які, по суті, не знали, з якою метою вони вчиняли насильство. Однак, якщо поглянути на це з точки зору урбіциду, то можна побачити, що це було сплановане вбивство, а не вчинені у стані афекту дії. У різанині в Бучі, очевидно, є складова випадковості, вбивства відбувалися навмання і без мети, оскільки розвідка росіян була жахливою. Однак розмови з мешканцями одразу після звільнення міста вказують на те, що принаймні на початковому етапі масове вбивство мало певну спрямованість.
«Насамперед вони шукали людей, так чи інакше пов'язаних з армією та силовими структурами. Росіяни запитували, де переховуються люди, пов'язані з територіальною обороною. Вони також запитували конкретні прізвища, даючи зрозуміти, що вони пов'язані зі Службою безпеки України. Йшлося про те, щоб усунути те, що вони сприймали як загрозу», – розповів один з мешканців Бучі. У квітні Олександр Маркушин, мер сусіднього з Бучею міста Ірпінь, яке росіяни вважають воротами до Києва, також говорив про це в інтерв'ю, витяги з якого я опублікував у виданні Dziennik Gazeta Prawna.
У самій Бучі найяскравішим випадком відходу від боротьби за серця й уми стало вбивство дружнього до Росії українського політика Олександра Ржавського. Він народився в Донецькій області і був прокремлівським кандидатом у президенти України у 2004 році. Він брав участь у виборчих махінаціях, спрямованих проти прозахідного Віктора Ющенка. Стверджував, що якщо стане главою держави, то наведе в Україні такий самий порядок, як Владімір Путін у Росії. 27 березня 2022 року в Бучі його застрелили солдати 64-ї мотострілецької бригади.
З «Війни серед мурів» стає зрозуміло, що знищення ворожих міст росіяни розглядають як процес. Прикладом є Грозний, який двічі штурмували з величезними втратами для сухопутних військ Російської Федерації. Однак операція, проведена наприкінці 1994-го і на початку 1995 року, дала достатні результати з точки зору Кремля – Чечня залишилася у складі РФ. Ударне угруповання налічувало 38 тисяч військовослужбовців. У штурмі брав участь контингент чисельністю 6-10 тисяч осіб. Чеченські війська оцінювалися у 5-15 тисяч бійців. Атаці передували кілька тижнів бомбардувань, що унеможливило завоювання симпатії мешканців Грозного. Аслан Масхадов, який командував обороною, вирішив захищатися за допомогою тактики маневру – не будувати єдиної лінії опору, а завдавати ударів і зникати (на кшталт української тактики, але в значно менших масштабах і без застосування сучасної зброї). Перший російський удар з використанням бронетанкових колон по центру (подібно до атаки на Київ і Харків у лютому 2022 року) був повним провалом. За перші 72 години атаки росіяни втратили близько 80% особового складу 131-ї окремої Майкопської механізованої бригади, яка була основною силою, що штурмувала місто. На початку січня 1995 року Грозний нагадував те, що ми знаємо по вулиці Вокзальній у Бучі – звалище спаленої бронетехніки.
Другий підхід був уже іншим. Стратегічні будівлі в місті спочатку були зайняті невеликими штурмовими загонами, і лише згодом більші групи почали зачищати територію. Це супроводжувалося артилерійським вогнем і повітряними атаками. Одночасно росіяни замикали кільце навколо Грозного. Оточене місто впало 13 лютого 1995 року.
Другий штурм Грозного наприкінці 1999-го — на початку 2000 року відбувався за схожою логікою. Однак важливішим за аналіз військового мистецтва є питання про те, чого Росія хотіла досягти щодо місцевого населення в той час? Бо боротьба за владу над душами знову була на останньому місці. Це підтвердило визнання ООН Грозного у 2003 році найбільш зруйнованим війною містом у світі. Для росіян, однак, це не мало значення, оскільки основою їхньої влади був і є терор. Навіть після того, як лояльний до Кремля Рамзан Кадиров відбудував місто і влив у чеченську столицю мільярди рублів, влада спиралася на репресивний апарат кадировського клану.
Подібна налаштованість – настільки далека до завоювання сердець і умів місцевого населення – існує від самого початку вторгнення в Україну. Без цього неможливо раціонально пояснити бомбардування села Мала Рогань під Харковом, населеного етнічними росіянами, комплексами ТОС-1М, які стріляють термобаричними ракетами. Також важко пояснити сенс тероризування тієї ж національної групи вже після окупації села, про що мені у квітні, після звільнення села українськими військами, розповідали етнічні росіяни, які там проживають. Вони згадували про те, що їм довелося носити білі пов'язки, поки їх не вигнали з домівок. Вони також розповідали про мародерство щодо населення, яке мало родичів по той бік кордону – у Російській Федерації – і чиє ставлення до України було радше негативним.
Очікується, що тривалий наступ, мучеництво і тероризування міст – навіть з великою кількістю жертв з російського боку – призведе до результату, подібного до того, який був досягнутий у столиці Чечні. У мінімальному варіанті урбіцид зробить місто непридатним для життя, як, наприклад, Соледар, Лисичанськ або нині фантомний Маріуполь. У максимальному варіанті (після років окупації) – уможливити постійну інсталяцію колаборуючих з Росією еліт.
Яскравим прикладом є Сирія та участь Росії в захопленні міст силами, лояльними до Башара Асада. Ключовою битвою цієї війни, яка схилила чашу терезів на користь диктатора, стала облога одного з найбільш густонаселених і найбільших міст Сирії – Алеппо, яка тривала з липня 2012 року до грудня 2016 року. Без російської тактичної авіації й тижневих авіаударів, спрямованих насамперед на цивільні об'єкти (лікарні і населені пункти), урядові війська не змогли б зламати опір демократичної коаліції. Вирішальним став наступ, розпочатий 15 листопада 2016 року за участю російських планувальників. До середини грудня того ж року урядові війська контролювали все місто. Як стверджував тоді Верховний комісар ООН з прав людини Зейд Раад аль-Хусейн, у східному Алеппо (як і в Бучі чи Ізюмі) вже після перемоги урядових військ відбувалося регулярне полювання на жителів під виглядом пошуку лідерів повстанців. Цим нібито займалося іракське ополчення «Харакат Хезболла ан-Нуджаба» у співпраці зі сирійською армією. Офіс Хусейна повідомив, що в середині грудня 2016 року в рамках «зачистки» міста за кілька днів було вбито понад 80 осіб. Однак ще до того, як сирійські і російські війська увійшли в Алеппо місто було зрівняне з землею.
А в сусідній Пальмірі росіяни випробували використання приватних армій, об'єднаних у ПВК «Вагнер», які штурмували безлюдне місто в період зі січня до березня 2017 року, подібно до українських Бахмута чи Соледара. В умовах, коли світ втомився від багаторічної війни в Сирії, урбіцид був реалізований майже в чистому вигляді.
І в Алеппо, і в Пальмірі росіяни відпрацьовували тактику, яку потім застосували в українських умовах.
Афганістан – створення фікції
Західне розуміння битви за серця й уми кардинально відрізняється від російського, прикладом чого є операції НАТО і США в Афганістані. На відміну від Росії, західний світ не міг дозволити собі відмовитися від спроб домовитися з місцевим населенням. Адже недосягнення домовленостей означало б опір і, відповідно, військові жертви. Це своєю чергою призвело б до зниження популярності війни серед населення. США і коаліція в рамках НАТО під час воєн в Іраку й Афганістані керувалися опитуваннями і громадськими настроями. У гру не входили масштабний терор чи артилерійський шквал безперервних бомбардувань. Після повалення режиму Талібану у 2001 році і здобуття вирішальної військової переваги (за даними видання Military Times від 6 липня 2016 року, у розпал війни з Талібаном, у травні 2011 року, в Афганістані перебувало до 100 тисяч американських військовослужбовців), настав час для відновлення або встановлення демократичних порядків за зразком ліберальних демократій. Після 2007 року навіть були проведені вибори, під час яких, до речі, відбулися масштабні фальсифікації.
США влили мільярди доларів у відбудову Афганістану. Символічним стало будівництво школи з нуля в районі Ґіро – частині провінції Ґазні, де проживає пуштунське плем'я Таракай. За безпеку в цьому районі відповідали поляки, які дислокувалися на сучасній військовій базі Ґіро. Після 2007 року, на додаток до суто військової присутності, у районах, контрольованих військами НАТО, діяв осередок цивільно-військової співпраці (CIMIC). Офіційні завдання цієї структури були визначені військовиками так: «зменшити негативний вплив, який цивільне середовище може мати на поточну операцію, а також встановити і підтримувати повну взаємодію між збройними силами, місцевим населенням та невійськовими установами. Під час планування, підготовки і проведення операцій командири на всіх рівнях повинні враховувати всі аспекти цивільного середовища, які можуть вплинути на проведення операцій». Ось така теорія.
У 2009 році я спостерігав за тим, як CIMIC у Ґіро допомагав відновлювати місцеву школу. Вони найняли вчителя, який мав розробити навчальну програму, що відповідала місцевим умовам, але також враховувала «прогресивні» питання, такі як відвідування школи дівчатами (що суперечило правилам, які пропагував Талібан). Після кількох днів роботи педагог був обезголовлений бойовиками за співпрацю з НАТО. Вперше про це було оголошено в так званому нічному листі – листівках, які були формою спілкування талібів з населенням (їх таємно розповсюджували в селах і проголошували священнослужителі, які вміли читати, або найосвіченіша людина в окрузі). Лише після цих погроз було вчинено вбивство. Така ж доля спіткала й іншого вчителя, який працював у школі. Після нього більше не знайшлося охочих працювати в закладі, який був відновлений за сприяння НАТО. Опитані на базі в Ґіро солдати так і не пояснили, чому коаліційні війська не змогли гарантувати безпеку і безперервність викладання на об'єкті, який розташований за 2 км від бази.
Однак представники війська й дипломатії неофіційно визнали, що в районі існувала паралельна держава під керівництвом талібів, яка мала підтримку місцевого населення. Вона збирала власні податки. Вона мала власну судову систему за законами шаріату. Вона здійснювала духовну і військову владу. По суті, вона була більш ефективною, ніж структури, нав'язані НАТО. В Альянсі – зокрема і в польських солдатах – місцеве населення бачило проблему, а не рішення. Пуштуни платили талібам податки і рахували дні до того, як західні війська підуть. Школи або підприємства, відкриті за сприяння НАТО, не були життєздатними в довгостроковій перспективі.
«Під час окупації силами НАТО бізнес платив податки державі плюс необхідні хабарі й податки талібам. Після того, як таліби захопили владу, він платить лише їм», – розповів мені у листопаді 2021 року для звіту про систему влади талібів після їхнього повернення, опублікованого в DGP, Мохаммад Юнус Моманд, віцепрезидент Афганської торгової палати, яка представляє інтереси талібів. Незалежно від того, наскільки сильним буде західний контингент під Гіндукушем і скільки мільярдів доларів буде витрачено на CIMIC, за межами відносно прогресивного і космополітичного за центральноазійськими мірками Кабула не було шансів запровадити норми, прив’язані до стандартів ліберальної демократії. Під час перебування військ НАТО і США в афганській провінції і без утисків з боку Талібану тут панували ультраконсервативні моральні норми, що випливають зі шаріату. За два роки до виведення американських військ під час президентських виборів 2019 року, через 18 років після розміщення західних військ, усе ще відбувалася фальсифікація виборів. Кореспонденти Associated Press Рахім Фаїз і Кеті Ґеннон написали в повідомленні від 28 вересня 2019 року про поширене явище неповних списків виборців, непрацюючу систему біометричної ідентифікації (яка мала колосальне значення у випадку неписьменних виборців), вона була виведена з ладу навмисно, щоб вплинути на результат, або про членів комісій, вороже налаштованих до виборців. Під час виборів понад мільйон з 2,8 мільйона поданих голосів були відхилені через порушення, як повідомило у грудні 2019 року агентство France-Presse з посиланням на представницю Незалежної виборчої комісії Хаву Алам Нурістані. Обраний президент Ашраф Ґані втік до Об'єднаних Арабських Еміратів у серпні 2021 року, коли війська Талібану почали підходити до Кабула, прихопивши зі собою значну суму готівкою (за оцінками посла Афганістану в Таджикистані Мохаммада Захіра Агбара, якого цитувало BBC в серпні 2021 року, вона становила понад 160 мільйонів доларів; сам Ґані заперечував ці звинувачення).
Вибори 2014 року також були сфальшовані, що підтверджено в офіційному звіті спостерігачів ЄУ (Група з оцінки виборів Європейського Союзу EU EAT). У документі «Заключний звіт про президентські вибори, що відбулися 5 квітня та 14 червня 2014 року» зазначається, що фальсифікації мали «системний характер». Голова групи спостерігачів Тійс Берман, якого цитувало Радіо Свобода в грудні 2014 року, заявив, що «розвиток демократії та довіра до виборчих інститутів зазнали серйозного удару в результаті масштабних фальсифікацій». Два з восьми мільйонів голосів були, як сказано у звіті, «проблематичними». Берман поскаржився на те, що Незалежна виборча комісія не представила своїх висновків за результатами аудиту виборчого процесу.
За весь час своєї присутності в Афганістані американці витратили два трильйони доларів. Це сума військових витрат і підтримки афганської влади. Таку цифру назвав президент Джо Байден після виведення американських військ з Кабула в серпні 2021 року – з посиланням на підрахунки Університету Брауна. Ця сума не трансформувалася в цілковите заволодіння душами. Або, як описали це командувачі НАТО, «завоювання сердець і умів». Перед виведенням західних військ цю фразу офіцери НАТО повторювали як мантру. Фраза була вигадана на саміті Альянсу в Ризі 2006 року, де було ухвалено рішення про розширення участі НАТО в операції під Гіндукушем, також підкреслюючи гуманітарний і стабілізаційний характер місії (хоча насправді це завжди була бойова місія). Офіційно вона називалася Міжнародними силами сприяння безпеці в Афганістані (МССБ). Неофіційно – нескінченна війна.
Однак перед тим, як США зважилися на евакуацію з Кабулу, значна частина пропагандистських зусиль у боротьбі за владу над душами була зведена нанівець атаками безпілотників на лідерів повстанців. Ця тактика виглядала «гігієнічною» лише на перший погляд. На практиці більшість жертв дронів були цивільними особами. У 2009 році, коли в перший рік свого президентства Барак Обама, якого вважали прогресивним, приймав Нобелівську премію миру, на його рахунку вже було більше ударів безпілотниками, ніж у республіканця Джорджа Буша-молодшого за два терміни його правління (це підрахував у 2017 році консорціум Бюро журналістських розслідувань). Процедура – як вона називалася – вибіркової ліквідації здавалася ще більш сумнівною з юридичного погляду, ніж програма rendition flights, що проводилася після 11 вересня 2001 року і передбачала викрадення підозрюваних у тероризмі та їхнє подальше ув'язнення в секретних в'язницях Центрального розвідувального управління США. Матриця дислокації (Disposition Matrix) – список цілей, що атакуються американськими безпілотниками, – своєю чергою визначалася головою ЦРУ і затверджувалася президентом США. Зі сьогоднішньої перспективи зрозуміло, що це не покращило американських успіхів в Афганістані. Через численні суперечки США навіть знайшли спосіб приховати кількість жертв серед цивільного населення в цій процедурі, про що повідомлялося у статті «Процес, що стоїть за цілеспрямованими вбивствами» (The Process Behind Targeted Killing) в газеті The Washington Post від 23 жовтня 2012 року. Статистично, кожен чоловік призовного віку, який перебував у компанії особи зі списку мішеней, вважався ворогом Сполучених Штатів під час нальоту. Якщо ракета Hellfire впала під час афганського весілля (вони збирають до кількох сотень людей і тривають кілька днів) і загинуло, наприклад, 200 осіб, з яких 150 – чоловіки призовного віку, то, згідно з американською статистикою, лише 50 із цих жертв можна вважати цивільними особами. А те, що решта не були причетні до повстанців, мала довести афганська сторона.
Роль безпілотників у формуванні обурення проти західних військ в Афганістані досі недооцінена. Атаки в країнах, де вони були здійснені, чи то офіційними урядами, чи то повстанськими угрупованнями (Афганістан, Ірак, Ємен чи Пакистан), усе ще розглядаються як частина гноблення з боку США.
Квазізаволодіння душами. Крах міфу
Росія не зробила висновків з нескінченних воєн, які ведуть Сполучені Штати. Незважаючи на величезну військову перевагу й витрати на розвідку, у лютому 2022 року вона вирішила розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Після тижня війни стало зрозуміло, що державна влада втрималася в Києві і має намір захищатися. Якби Володимир Зеленський і його оточення втекли до Львова чи за кордон, столиця дійсно стала б досяжною для росіян. Однак цього не сталося. Війська Путіна опинилися у скрутному становищі. Їхнім супротивником були не – як у Сирії чи Афганістані – повстанці в сандалях, а професійні війська, загартовані на Донбасі з 2014 року. Вторгнення в Україну супроводжувалося специфічною моделлю «мужиковщини» – культом сили та тюремною субкультурою. Все це, однак, виявилося фікцією. Перебільшеним, порожнім жестом. Натхненні поп-культурою мачизму росіяни, не здобули жодного важливого міста. Посилаючись на етос кримінального шансону, приватні армії Євгєнія Прігожина в кращому випадку змогли зайняти другорядні населені пункти на Донбасі. Відео з молотами, якими «вагнерівці» розбивали голови зрадників, не привели до військових успіхів. Як і не мали успіху промови в телеграмі Прігожина, який досконало володіє фєнею (тюремною мовою).
Американці у своїх двадцятирічних війнах в Іраку й Афганістані поставили під загрозу своє світове лідерство. Росія, загрузнувши в Україні, зараз втрачає свій потенціал для збереження гегемонії на пострадянському просторі. Її проєкція сили виявилася фікцією, ще більшою мірою, ніж банкрутство неоконсервативних ідей, що передбачають розбудову демократії на Близькому Сході та в Центральній Азії.
В обох випадках очевидна сила, виміряна дивізіями, не дала очікуваних результатів. Це не привело до підтримки «проєкту» місцевим населенням. Росіяни досягли більшого, коли організували сепаратизм на Донбасі і в Криму за допомогою своїх спецслужб і невеликих підрозділів спецназу. У такий спосіб вони створили напівдержавні утворення – «ДНР» і «ЛНР». Вони досягали більшого, коли робили ставку на вирощування лояльних до себе політичних сил та їхню участь у парламентській грі. Так було в Молдові до 2022 року, коли вони зробили ставку на колишнього президента і лідера прокремлівської Соціалістичної партії Ігоря Додона, афілійованого з ним банкіра Ілана Шора чи найманого олігарха і сутенера початку 1990-х Влада Плахотнюка. Їм також вигідно підтримувати коректні відносини з гагаузькою меншиною країни, яка зараз шантажує прозахідну владу в Кишиневі потенційним сепаратизмом. Коли ж вони розв'язали регулярну війну – незалежно від термінології, в якій вони стверджують, що вторгнення є лише «спецоперацією», – вони загрузли в ній. У Сирії це могло тривати роками, тому що жертви були переважно на боці місцевої армії й угруповань, що її підтримують. В Україні – цілком інша ситуація, адже щоденні втрати серед російських солдатів обчислюються сотнями.
Так само і серед американців. Жодна з тривалих воєн – ні в Афганістані, ні в Іраку – не закінчилася чітким військовим результатом. Відносна стабільність Афганістану була забезпечена США лише шляхом прийняття того, що таліби називають пуштунським килимом: клаптиковим впливом на місцевих лідерів талібів з Хоста, Кандагара, Мазарі-Шаріфа або Вардака і Газні. Вони залишили Ірак напівзанепалою державою, але не в стані перманентної громадянської війни. І ця відносна «безпека» була результатом виведення американських військ, а не збільшення американського контингенту. Американські війська були частиною проблеми в Іраку й Афганістані, а не її вирішенням. Їхня кількість лише прямо пропорційно поглиблювали проблему. Парадоксально, але Росія, незважаючи на величезні втрати, перебуває в кращому становищі, ніж Україна, оскільки їй (Росії) не потрібно зважати на думку своїх громадян. Але навіть цього недостатньо для того, щоб вважати «спецоперацію» успішною.
Як писав Влодзімєж Бончковський, один з найкращих польських експертів з питань Росії, у своєму есе «Зауваження про сутність російської влади» (Uwagi o istocie siły rosyjskiej), «за останні двісті років Росія вела довгу серію воєн, що тривала сукупно 128 років. З них війни, спрямовані на розширення кордонів Росії, тривали загалом 101 рік. Оборонні війни велися загалом лише чотири з половиною роки. Ці дані, підкріплені таблицею територіального розвитку Росії, наштовхують на думку, що загарбницькі війни Росії є найбільш адекватним проявом її могутності, і аналіз цих війн обов'язково повинен привести нас до виокремлення тих елементів, які сконцентрують у собі сутнісний зміст московської сили. Однак, аналізуючи загарбницькі війни Росії, ми побачимо, що Москва, як правило, завойовувала нації або в стані повного розпаду, або ті, що чинили незначний опір».
Тобто, коли військова сила мала третьорядне значення.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Siła militarna a rząd dusz