З початку великої війни Росії проти України Ірландія уже прийняла понад 65 тисяч українських біженців, це більше 1% власного населення острівної країни. Зараз ця невелика країна вже не може запропонувати великий вибір житла біженцям і попереджає, що існують складнощі з розселенням українців. Втім новоприбулих біженців ніхто не залишає на вулиці, їм всіма силами намагаються допомогти.
Ірландці розуміють українців, бо теж впродовж своєї історії доводять, що вони окремий народ, незалежна держава. І хоч в Ірландії вже понад 100 років не було війни, але боротьба за незалежність, за свої традиції та історію досі триває. Тому так виглядає, що ірландці готові, поки мають на це ресурси, допомагати українцям.
Українські біженці в Ірландії живуть переважно у готелях, таборах, гуртожитках або в приватних відпочинкових будинках, власники яких отримують за це компенсацію. Журналістка ZAXID.NET провела 9 днів у селищі в Ірландії, де саме у таких гостьових будиночках уже протягом 9 місяців проживають українські біженці.
Чому Ірландія?
Коли я планувала поїздку в Ірландію, то мало що знала про цю країну. Колись читала про голодомор і війну в Ірландії на початку 20 століття та здогадувалась, що між ірландцями і британцями стосунки дещо схожі на стосунки українців з росіянами. В літаку почитала про ірландську мову і про те, як її десятиліттями витісняли на користь англійської. Втім тішить те, що з кожним роком рідна мова стає все більш популярною в Ірландії, попри те, що абсолютна більшість говорить англійською.
Само собою, про паби та пиво Guinness теж неможливо не знати, але ця історія про інше...
В аеропорту Дубліна вечір, вітряна погода. В літаку, який летів з польського Кракова, більшість пасажирів – українці. Ми встаємо в чергу на паспортний контроль, де нас зустрічають україномовні волонтери. На початку війни, коли в Ірландію масово прибували літаки з українцями, волонтерів було набагато більше, а зараз вже такої потреби немає.
До мене підходить одна з волонтерок і привітно питає, чи потрібно мені житло чи інша допомога. Я відмовляюсь і просуваюсь у своїй черзі до прикордонників. Зліва від мене уже формується окрема черга – це українці, сім'ї з дітьми, жінки, чоловіки, пенсіонери – люди, які прилетіли отримати тимчасовий захист в Ірландії. Вони заповнюють документи, після чого їх відвезуть у спеціальний центр в Дубліні, звідки вже будуть розвозити в місця тимчасового проживання. Оскільки в Ірландії уже закінчуються місця для розселення, то це може зайняти чимало часу, але на вулицю нікого не виженуть. Зараз Ірландія вже прийняла 65 тисяч українців, і ця країна ще ніколи не бачила такої кількості людей, які прибувають за такий невеликий проміжок часу.
Я успішно проходжу паспортний контроль, і вирушаю в подорож за 300 км від Дубліна – у невеличке селище Хуклесс Віледж (Hookless Village) на березі Атлантичного океану. Тут тимчасово проживають понад 150 біженців з усіх куточків України.
«Дітям буває важко, часом накриває, вони починають згадувати, як було вдома»
Хуклесс Віледж – це приватна територія площею 5 гектарів, розташована дорогою до маяка Hook Head, що на північному заході Ірландії. Усе селище – це десятки одинакових білих будиночків з сірими дахами за 5 хвилин ходьби від океану, довкола лише зелена трава і пальми. До війни в Україні власники цих будинків здавали їх в оренду: місцевість тут дуже мальовнича, поруч океан, тож ця локація чудово підходить для сімейного відпочинку. Зараз майже усі будинки заселені українцями.
Серед нових жителів селища – 46-річна Інна Груша з Житомирської області, вона матір 9 дітей. Коли почалася війна, Інна була на роботі в Англії, але вже 26 лютого повернулася додому, до сім'ї.
«Коли я повернулась додому, то спочатку ніхто не думав виїжджати з України, ми вирішили, що будемо до останнього: волонтери, розвозили гуманітарку по селах. Але коли було вже більше інформації про події в Бучі, Гостомелі та інших місць Київщини і з урахуванням, що в мене шестеро дівчат, я зважилась виїхати», – розповідає Інна Груша.
Сім'я з вісьмома неповнолітніми дітьми спочатку виїхала до Польщі, де прожила 10 днів у розподільчому центрі в Варшаві, очікуючи на візу в Велику Британію.
«В принципі ми мали їхати в Англію. Моя подруга зробила нам за спонсорською програмою візи, але тоді на початку війни вони дуже довго оформлялися. На той момент ми були в розподільчому центрі у Варшаві, а там було понад 2000 людей і з кожним днем нам ставало там все тяжче перебувати і чекати. І та ж подружка подзвонила і сказала, що є можливість поїхати в Ірландію», – пригадує Інна Груша.
Зі слів жінки, по прибуттю в Ірландію її велику сім'ю одразу відправили в Хуклесс Віледж. Але в маленькому будиночку, який виділили сім'ї Груш, було затісно, тож довелось кілька разів кочувати в межах селища. Зараз сім'я живе у великому, комфортному будинку, біля якого ми з Інною і спілкуємось. Зараз Інна Груша не працює, разом з сім'єю отримує соціальні виплати.
«Моїм дітям буває важко, часом накриває, вони починають згадувати, як було вдома, плачуть…Згадують своїх котиків, кроликів, дерева. Я теж не можу сказати, що я залізна людина, але намагаюсь не давати волю емоціям. Мені добре там, де моя родина», – каже Інна.
Стиль життя в Хуклесс Віледж нагадує жінці про життя в селі на Житомирщині. Селище дещо відірване від цивілізації, у найближчий магазин треба їхати кілька кілометрів машиною.
«По комфорту життя для мене нічого не змінилось, бо я сільська жителька. Я так само раз в тиждень виїжджала машиною, купувала продукти, так само рідко виїжджали автобусом в місто. Єдине, що тут немає того, чим я займалась вдома: в мене була своя міні-ферма, цього немає», – каже жінка.
За 8 місяців проживання українців в Хуклесс Віледж утворилась спільнота з певними правилами, традиціями і темпом життя. Мешканці селища проживають в будинках безкоштовно, але платять за опалення самостійно. Щоб закупити продукти, є два варіанти: поїхати у найближче містечко машиною (чимало українців приїхали в Ірландію з власними машинами або купили вживані авто тут) або ж поїхати автобусом. Утім рейсові автобуси через Хуклесс Віледж не курсують, тому місцеві волонтери організовують такі автобусні поїздки двічі на тиждень спеціально для українців. Поїздки теж платні, але автобуси завжди заповнені, бо це одна з небагатьох розваг для жителів Хуклесс Віледж.
Ірландія – одна з тих країн, які досі виплачують українським біженцям чималі суми фінансової допомоги. Максимальна сума допомоги становить €208 на тиждень (€830 в місяць) на одного дорослого. Життя в Ірландії недешеве, але з урахуванням, що українські біженці поки що витрачають гроші лише на опалення, харчування і власні потреби, цієї суми більш ніж достатньо.
А ось шукати роботу, живучи у Хуклесс Віледж, не дуже просто. До найближчого великого міста Уексфорд 40 км. Знання англійської – обов'язкове. Втім деяким людям таки вдалося знайти собі місце праці. А ті, хто не працює, як матері з маленькими дітьми, знаходять собі хобі, влаштовують концерти, розваги для дітей та дорослих, різноманітні поїздки.
Однією з найбільш соціально активних жительок Хуклесс Віледж мені видається Діана Оленіч з Полтавщини. Діана займається організацією концертів, де разом з іншими українцями виступає, та домовляється за автобусні подорожі для українців. До війни Діана працювала художньою керівницею в коледжі, і зараз продовжує займатись творчістю в Ірландії.
«Коли весною ми прилетіли в Дублін, з літака вийшло багато українців, і нами відразу почали займатися: ми заповнювали документи, потім нас відвезли в розподільчий табір. Там ми побули години три, потім нас перевезли в табір у Дубліні, де ми провели тиждень і нас привезли сюди. Спочатку було страшно, не розуміли, як ми будемо жити тут, в такому віддаленому селі. Але потім так звикли тут жити, що нікуди більше не хочеться, крім України», – розповідає Діана Оленіч.
Діана Оленіч виїхала в Ірландію удвох з 8-річним сином. Українських дітей забезпечують навчанням у школах: щодня їх забирають і привозять на автобусах. Усі підручники, матеріали для навчання для українців – безкоштовні. Загалом у Хуклесс Віледж багато дітей різного віку, тож для них життя у селищі – це щось типу дитячого табору, тільки жити доводиться з батьками, а не з однолітками.
Попри доволі комфортні умови життя і відчуття безпеки, залишитися жити в Ірландії Діана Оленіч не хоче. «Планів залишатись ми не будуємо. Я чекаю, поки закінчиться війна, коли буде перемога і їдемо додому», – ділиться своїми сподіваннями жінка.
«Нами постійно опікувались»
Людмила Шапірко з Харкова теж не планує лишатись жити в Ірландії, хоч і постійно хвалить країну за допомогу. Двоє її дорослих синів залишились в місті, яке росіяни щодня атакують і намагаються знищити. Чоловік Людмили у березні перевіз жінку з донькою і двома онуками через кордон, а сам теж вирішив повертатись в Україну.
«Наш Харків першого дня почали бомбити, і 2 березня під бомбами ми сіли в машину з дітьми і поїхали. Нас було п'ятеро: я, чоловік, донька і двоє внуків. Дорога була дуже важка, ми з Харкова до Рівного їхали 7 діб. Нам дуже допомагали люди в дорозі, особливо вночі, коли нам треба було нагодувати 2-річну дитину, чужі люди нас приймали в себе вдома. Потім ми перетнули кордон і спочатку виїхали в Італію, тому що там живе моя сестра. А потім племінниці подзвонили співробітники,які живуть в Ірландії. На той момент в Італії не було жодної допомоги і треба було знати італійську мову. А тут, в Ірландії, англійська мова і нам сказали, що тут приймають українців. Тому ми вирішили не сидіти в сестри на шиї і приїхати сюди», - згадує Людмила Шапірко.
Ми спілкуємося з Людмилою Шапірко в одному із будиночків, де живуть українці. Усі вони мають схоже планування і чимось нагадують відпочинкові котеджі в Карпатах: два поверхи, спільна кухня з терасою і вітальня, та декілька невеликих спалень з окремими ванними кімнатами. Якщо великі сім'ї поселяють в окремих будинках, то людей, які приїхали по одному чи по двоє, селять разом. В будинку, де я провела 9 днів, живе три сім'ї з різних регіонів України. У разі, якщо хтось з них виселиться, то в вільну кімнату заселять нових мешканців.
Сім'я Людмили Шапірко мешкає в окремому будиночку в Хуклесс Віледж з 1 квітня.
«Коли ми прилетіли в аеропорт, нами одразу почали сильно опікуватися: дітей нагодували, вирішували всі наші питання. Після чого нас посадили в мікроавтобус і привезли сюди. Отак ми відтоді і живемо тут. І тут дуже добре, нас все влаштовує, але хочеться додому», – каже Людмила.
Людмилі, як й іншим українкам, які виїхали за кордон без чоловіків та синів, складно. Краса та теплота Ірландії, хороші люди довкола, які, здається, готові вічно допомагати українцям, не заповнюють ту порожнечу та тугу всередині. Мабуть, жодні виплати, комфорт і якість життя тут не замінять того відчуття дому, яке накриває тебе, коли ти перетинаєш кордон, бачиш борд «Вітаємо в Україні!» і нарешті обіймаєш рідних.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).