39-й чемпіонат Європи з баскетболу, якщо хтось забув, мав відбутися в Україні. Однак через низку об’єктивних факторів свята баскетболу на нашій землі ми не дочекалися. Натомість, вперше в історії Євробаскет відбувся у чотирьох країнах одночасно: Франція, Німеччина, Латвія та Хорватія мали честь приймати матчі групового раунду, після чого 16 кращих команд турніру переїхали до французького Лілля, де й розіграли нагороди на футбольному стадіоні «П’єр Моруа», переобладнаному на баскетбольний майданчик.
Нажаль, серед цих 16-ти збірних не було збірної України. Шоста команда Європи за підсумками минулого континентального форуму цього разу не змогла подолати перший етап. Як це було - у спеціальному матеріалі баскетбольного оглядача Олександра Прошути для ZAXID.NET.
З одного боку, цей результат був передбачуваним. 2014 рік став піковим для національної команди: ми вперше зіграли на чемпіонаті світу, були в одному балі від плей-офф, солідно виглядали в матчі із зірковою збірною США. У 2015-му збірну залишив головний ідеолог усіх попередніх успіхів – американський тренер Майк Фрателло. Через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних причин команда залишилась без групи ключових виконавців: Сергій Гладир та Сергій Ліщук заліковували травми, В’ячеслав Кравцов вирішив залишитися в США та працювати на контракт в НБА, від Кирила Натяжка відмовився сам тренерський штаб. Не допоміг збірній й натуралізований американець Пух Джетер. Загалом, із тих, хто відмовився або не доїхав до збірної, можна було б зібрати кращу команду, ніж у нас була в підсумку!
У таких умовах новому керманичу збірної Євгенові Мурзіну було дуже непросто. Він розраховував на одних виконавців, а вимушений був працювати з іншими. Моральний дух команди після сезону у послабленій Суперлізі був низьким, до того ж й умови роботи в збірній погіршилися. Але перш за все – самі гравці на 100% не вірили у власні сили та спроможність бодай наблизитися до успіхів останніх років.
З іншого боку, не залишає відчуття, що Україна не зробила на цьому турнірі максимум можливого навіть за цих умов. Ми дуже гарно почали. Несподівано «зачепилися» за збірну Литви та були в одному кидку від перемоги. Втім, було зрозуміло, що не литовців Україні потрібно перегравати для виходу в наступне коло. Ключові матчі проти Чехії та Естонії команда провалила. До швидкої гри чехів «жовто-блакитні» не були готові одразу. Погано почали, наблизилися в рахунку, але знов втратили відчуття ритму й дозволили чехам розбігатися. Грізний дует Саторанскі-Весели буквально розчавив нашу команду. Стрибнути вище голови в грі з фаворитом чемпіонату, потім недооцінити слабшого суперника та програти йому в одні ворота. Це дуже по-нашому.
Після матчу гравці та тренери ледь не клялися, що зроблять висновки – естонцям, які до того вчисту віддали перші два матчі, програвати не можна було в жодному разі. Після провалу на перших хвилинах новий американець нашої команди Джером Рендл ледь не самотужки вивів Україну на 10 очок переваги. Команда захисника не підтримала: провал в третій чверті, гойдалки в четвертій та декілька пропущених дальніх спроб від естонців наприкінці зустрічі. Сам Рендл теж перестав влучати. Третя поразка за три дні…
Після цього жодних виправдань бути не могло. Звичайно, Естонію несамовито підтримували більше п’яти тисяч фанів, що приїхали до Риги. Але поразка від аутсайдера турніру виглядала дуже болісною. Знов ті ж самі помилки при обороні проти швидкої команди. Знов незрозумілий захист периметру та значна кількість пропущених дальніх спроб. Неспроможність гарно заграти нашого лідера, центрового Кирила Фесенка. На перший вихідний турніру українці йшли з повним почуттям зневіри. Що казати, якщо навіть президент федерації баскетболу України Михайло Бродський спішно залишив арену за 12 хвилин до кінця зустрічі з Естонією? Просто сором.
Але все склалося так, що навіть після трьох поразок українці зберегли непогані шанси на вихід із групи. Треба було перемагати господарів групи, команду Латвії. З латвійцями у нас давні та дуже непрості відносини: два роки тому, в Словенії, на другому етапі Латвія просто розчавила українців з рахунком 85:51. Одначе потім команда тодішнього тренера київського «Будівельника» Айнарса Багатскіса поступилась бельгійцям, що дозволило потрапити до плей-офф саме Україні. Після тієї зустрічі Багатскіс зізнавався, що потім декілька днів топив горе в міцних напоях.
Депресія могла нахлинути на латвійського спеціаліста знову. Видатний матч Кирила Фесенка, неочікуване пробудження Олександра Липового та командний дух дозволили українцям вистояти та перемогти. За 15 секунд до сирени Липовий реалізував обидва штрафні кидки, а в останній атаці «жовто-блакитні» змогли відбитися. Мінімальна перемога, але ж така довгоочікувана! Подейкують, після матчу Багатскіс більше години не випускав команду з роздягальні: Латвія могла програти кому завгодно, але не Україні. Тим паче, перед 11-ма тисячами власних вболівальників.
Для виходу з групи, який вже б зарахували як значний успіх, українській збірній треба було просто переграти Бельгію. З будь-яким рахунком. Ту саму Бельгію, яку на двох чемпіонатах до того наша збірна перемагала. Коли в середині другої чверті на табло був рахунок 39:25 на користь команди Мурзіна, могло здатися, що перемога у нас в кишені. Але за декілька хвилин бельгійські «леви» скоротили різницю до чотирьох очок, після чого майстерно перебудували гру в другій половині. Українські центрові не встигали за швидкими опонентами, до того ж, суперники влучили декілька важких триочкових. Фесенко знову залишився відрізаним від захисників, які, у свою чергу, свої кидки не забивали. 71:78 – поразка, що завчасно відправила збірну додому.
Питань залишилось дуже багато. Почати з тренерського: Євген Мурзін не був однозначно кращим з кандидатів на цю посаду, але таки очолив збірну. Значною мірою, через гарні особисті відносини з президентом ФБУ Бродським. За загальною думкою, він не зміг сформувати хороший тренерський штаб, а його власного авторитету не вистачало, щоб залучити до збірної усіх кращих гравців. Деякі просто не вірили в його тренерську кваліфікацію, тому й пропустили чемпіонат Європи.
Команда не була готовою до турніру на 100% ні в фізичному плані, ні в тактичному. Особливо важливою була тактика: як тільки м’яч переставав доходити до Фесенка, починалися проблеми. Не було побудованого захисту, ми так і не навчилися грати проти швидких команд, які сповідують некласичний стиль. Багато питань залишила й ротація складу: новачок іспанського «Обрадойро» Артем Пустовий просидів 99% турніру на лавці запасних, у той час як форвард естонського «Калева» Павло Крутоус отримав шанс лише в останніх двох зустрічах. Навіть коли наша хата горіла яскравим полум’ям, тренери відмовлялися ризикувати та давати шанс резервістам. Відсутність «плану В» – це кидалося в очі щоразу, як у України починалися проблеми.
Джером Рендл викладався на повну, але так і не став для нас другим Джетером – серцем команди, людиною, що насамперед думає про партнерів, а вже потім – про власну статистику. До того ж, Мурзін, рівень володіння англійської якого залишає бажати кращого, як здалося, не зміг достукатися до Рендла та примусити його виконувати власні настанови від першої до останньої хвилини. Слабкий турнір відіграли наші форварди, особливо досвідчений Максим Пустозвонов. Зрештою, ніхто не вистрілив, жоден з гравців не зіграв «матч життя», як це було в попередні роки, коли Максим Корнієнко накидав 25 очок сербам.
Деякі українські баскетбольні функціонери оцінили результат виступу збірної як ганебний. Мовляв, ми стільки років будували цей дім, стільки сюди всього вклали, а тут прийшов Бродський зі своїм другом Мурзіним та все розвалили. Велика доля правди у цій оцінці безумовно є. Втім, сказати, що збірна України зганьбилася на Євробаскеті-2015 все ж таки не можна. Не виконала завдання? Так. Могла виступити краще? Безумовно. Справа у правильних висновках, але судячи з останнього інтерв’ю, Євген Мурзін залишиться головним тренером збірної на наступний рік. М’яко кажучи, суперечливе рішення.
*****
В цілому ж, чемпіонат Європи вдався. Формула «одна група – одна країна» себе виправдала сповна, особливо в Ризі, де литовці, естонці та господарі створили неймовірну атмосферу. Дуже атмосферно було й в Ліллі, Франція, де відбувався фінальний етап. Знову постаралися литовці, але головні почесті належать французьким фанам, які несамовито підтримували команду.
До турніру збірна Франції вважалася головним фаворитом. На користь «трикольорових» виступав фактор власного майданчика, а також найсильніший склад на чолі із зіркою НБА Тоні Паркером. Франція достатньо повільно входила в турнір, тренери експериментували зі складом та не перевантажували ігровим часом лідерів. Вже у плей-офф господарі набрали оберти, але…
На їхньому шляху трапився видатний Пау Газоль та збірна Іспанії. Протистояння французів та іспанців вже стало класикою: на всіх великих турнірах останніх років команди зустрічалися між собою. Остання перемога, на чемпіонаті світу в Іспанії, була саме за Францією, що давало команді Венсана Коллє моральну перевагу. Однак іспанці відповіли. Вони вистояли, маючи 10 очок відставання у третій чверті, перевели гру до овертайму, де таки добилися перемоги. 35-річний Газоль набрав того вечора фантастичні 40 очок! 90% атак команди йшли через нього, й незважаючи на гарний опір Руді Гобера, Газоль не втомлювався забивати.
Після матчу Коллє багато нарікав на суддів (серед яких був українець Борис Рижик): мовляв, будь-який доторк до Газоля трактувався як фол, Пау пробив занадто багато штрафних кидків, й це втримало Іспанію в грі в критичний момент. З тренером французів частково можна погодитися, але не відзначити прекрасну гру команди Серджіо Скаріоло в захисті просто не можна. І знову ж – Пау Газоль. Єдиний та неповторний.
Паралельним курсом до фіналу рухалася збірна Литви. Та сама, що ледь не програла Україні в перший день турніру. Литовці з плином часу виглядали дуже посередньо, занадто покладалися на зіркового центрового Йонаса Валанчюнаса, але йшли далі. Ледь не вилетіли від Грузії (країну врятував форвард Йонас Мачюліс – 34 бали), важко переграли Італію в додатковий час.
У півфіналі «зелених» очікували серби – другі фаворити турніру після Франції за думкою експертів. Серби, навпаки, летіли сіткою, показували дуже привабливий атакувальний баскетбол й вражали всіх легкістю. Як це часто буває, у півфіналі серби «зловили поганий день». Лідер Мілош Теодосіч відіграв посередньо, снайпери не влучали відкриті кидки, а литовці ще й непогано захищалися. Незважаючи на 20 втрат та лише два влучних дальніх кидки за гру, Литва засмутила фаворита, та другий Євробаскет поспіль дісталася до фіналу.
Матч за бронзу Франція-Сербія до початку турніру усі бачили великим фіналом. Франція таки здобула нагороду на втіху 27 тисячам фанатів, але не здобула прямої путівки на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро. Серби залишилися без нагород взагалі.
Фінальна гра одразу пішла за сценарієм іспанців. Велика кількість втрат з боку литовців дозволила хлопцям Скаріоло відірватися на 10 очок. Литовців гарно провели кінцівку першої половини, але вже на початку другої Іспанія повернула відрив на місце. Величний Газоль стягував на себе захист суперника, віддавав майстерні передачі, а за три хвилини до кінця фактично закрив гру власним триочковим.
Іспанія здобула третє золото Євробаскету за чотири турніри. Серджіо Скаріоло та Пау Газоль відсвяткували третій спільний титул, Газоля беззаперечно назвали найціннішим гравцем турніру. Перемога «Фурія Роха», з огляду на попередній розклад сил, є несподіваною. Перед турніром іспанці недорахувалися деяких ключових гравців, наприклад, молодшого брата Пау Газоля Марка, одного з кращих центрових НБА. До того ж, всі занадто добре пам’ятали події річної давнини, коли Іспанію в статусі фаворита поставили на коліна перед її ж вболівальниками. Тепер фаворитів на коліна ставили вже самі іспанці, й зробили це майстерно. Про Пау Газоля можна писати багато. Але краще бачити. Бо подібний виступ – на роки.
Наступна велика зупинка баскетбольного потягу – Олімпіада в Бразилії. Останній концерт золотого покоління 80-х (Газоль, Паркер та інші) й чергова дуель усього світу проти збірної США, яка обіцяє привезти до Ріо тільки кращих із кращих. Євробаскет же повернеться за два роки, й це буде останній турнір за старою формулу: після цього чемпіонати Європи будуть проводити як у футболі – раз на чотири роки.
Фото: Олександр Прошута, eurobasket2015.org.