Народна артистка України Олена Хохлаткіна, яка зіграла матір головного героя у фільмі «Памфір» та знялася у горорі «Конотопська відьма», є акторкою Національного драматичного театру імені Івана Франка. До того 15 років Хохлаткіна була однією з провідних актрис Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру. Після вторгнення Росії акторка з родиною перебралася до Києва. Тут вона грає у театрі та знімається у кіно. 27 листопада у прокат вийшов фільм «Потяг до Різдва», де акторка зіграла одну з ролей. Саме з цієї картини ми й почали розмову.
Розкажіть, будь ласка, трошки про свою героїню у фільмі «Потяг до Різдва».
Я пройшла дуже великий кастинг до цього фільму. Він був у три етапи. Доводилось доводити, вибачте за тавтологію, що саме я підходжу на цю роль. Я, на жаль, на той час і нічого не знала про цей проєкт, і не дивилась перший фільм.
Так сталося, що я в українському кінематографі займаю таку нішу вредної та характерної жіночки 50+. Тож таку приблизно героїню я і граю. Вона належить до людей, які потрошечки, можливо, не дуже легко, але вичавлюють з себе залишки радянщини. Адже ми належимо до того покоління, яке ще заражене цією системою. Моя героїня достатньо проста, роль невелика. Але все-таки вона несе в фільмі якусь зміну, поворот сюжету, як для себе самої, так і в цілому. Звичайно, таке швидке перевтілення може статися лише в фільмі або в книжці, в якійсь маленькій розповіді, а в житті це не так швидко відбувається, як у кіно. Моя героїня за сюжетом святкує Різдво 7 січня, і все її єство проти того, щоби святкувати 25 грудня, як тепер святкують всі українці.
Частково ця історія і про мене, бо традиції моєї сімʼї все ж таки були повʼязані з 7 січня, святкуванням Нового року, потім святкуванням Різдва. Мені знадобилось два роки для того, щоб разом з дітьми перейти на святкування Різдва з усім світом. Десь є повчальність в історії моєї героїні, бо в неї день народження 7 січня, приїжджали всі діти, родичі збиралися, святкували два свята одразу. Тепер вона боїться, що діти приїдуть на Різдво, а 7 січня вже її день народження буде не таким святковим. Проте моя героїня прийняла сучасну реальність та доєдналася до світу добра.
А у вашій родині були особливі традиції святкування Різдва?
Звісно. Я виросла у Херсонській області, в містечку Білозерка, яке зараз вбите рашистами, хоч і розташоване на підконтрольній Україні території. Коли я була маленька, ми співали колядки. І з року в рік Різдво було святом, хоч моя родина не ходила до церкви. Були 12 страв, були свічки, привітання, були молитви до Христа. Були святкування Маланки: ми маланкували усією родиною. Тож усі традиції, усі звички, вся любов до цих свят йде з дитинства.
Фільм «Памфір», де ви зіграли одну з головних ролей, теж частково повʼязаний з традиціями Маланки. Знаю, що Дмитро Сухолиткий-Собчук відбирав акторів переважно з заходу України та називав вас щасливим винятком. Чи «Памфір» щось поміняв у вашій акторській карʼєрі?
Звичайно. Участь у таких фільмах, нагороди за такі фільми міняють акторську карʼєру і міняють мене в першу чергу, я вже більш свідомо ставлюся до вибору фільмів, до вибору ролей, які мені пропонують. «Памфір» – висока планка, я вважаю його найкращим українським фільмом і дуже шкодую, що так сталося з його висуванням на Шевченківську премію. Чомусь у той рік, коли наш фільм висунули, вирішили не давати Шевченківську премію за кінематограф, був конфлікт якийсь. Але для мене цей фільм – акторське щастя.
Це був складний процес, я знаю, що Дмитро ретельно підбирав акторів і міняв акторські ансамблі протягом пʼяти років. Він зізнавався, що на початку в нього був один акторський склад, потім він знайшов свого Памфіра, нарешті відкривши для себе Яцентюка. Він під нього поміняв весь акторський ансамбль, його родину.
У нас з Дмитром ще є одна робота, але все одно кожен раз люди говорять про «Памфір», люди говорять про мою роль, про мою перемогу над моїм східняцьким південним діалектом, яким я говорила все життя.
Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.
Коли я подивилася фільм перший раз, я відмітила для себе, що не маю жодної претензії до акторської гри. До жодного персонажа. І в тому числі – до себе, бо я – найсуворіший критик самої себе. Але все вдалось. Це велика праця і велике бажання. А крім того, і репетиційна експедиція, яка в нас була. І якимось дивом вдалося скласти усі ці чинники.
Ви зіграли у двох дуже нашумілих проєктах – двох «Конотопських відьмах» (до слова Мінкульт вніс до національного переліку нематеріальної культурної спадщини «культуру побутування бувальщин про конотопську відьму»). Я розумію, що театр та кіно – дуже різні речі. Але цікаво, як ви ставитеся до інтерпретації класики, української насамперед, і яка з тих двох інтерпретацій вам більше подобається?
У моєму житті це вже третя «Конотопська відьма», тому що коли я прийшла в херсонський театр ще студенткою, там ще йшла ця голосна в усіх сенсах вистава. Це був мюзикл, це були пісні, написані відомим українським автором, і я тоді брала участь в масовці.
Звісно, спочатку були шкільні роки, коли я познайомилася з твором Квітки Основʼяненка, потім це була масовка в театрі імені Куліша в Херсоні, а згодом «Конотопська відьма» догнала мене вже в Києві у постановці Івана Уривського. Я не можу сказати, що якось порівнюю, але коли мені запропонували грати у фільмі «Конотопська відьма» по сучасному сценарію, де зовсім вже не моя героїня діє, а Олена, я поставилася до цього, як до творчої пригоди.
Думаю, тут скоріше йдеться не про інтерпретацію класичного твору, який всі знають. Це фантазія творчих людей, які можуть на основі класичного твору пропонувати свої версії, роздуми на цю тему, і тому я теж дуже творчо до цього ставлюся.
«Конотопську відьму» Уривського просто обожнюють, «Конотопську відьму» у кіно багато сварили. Як ви ставитесь до професійної критики та до глядацьких відгуків?
Позитивно. Ви самі як журналістка знаєте, що хейт сприяє тому, щоб подія жила і люди знали про неї. Коли я була на премʼєрі фільму «Конотопська відьма», то зрозуміла, що свою місію він виконав. Тому що, як би це не звучало з вуст жінки, матері, я ловила себе на думці, що мене радують смерті.
Зал аплодував. Я не могла скласти свого ставлення до цього, але кожна смерть ворога, яка є в цьому фільмі, українцями, нашими глядачами в залі, сприймалася на ура, було багато «браво» та оплесків. Мені здається, що є в цьому терапевтичний ефект для людей в тилу, не на фронті, які бачать на екрані смерть свого ворога.
Чи маєте якісь нові проєкти в кіно, про які уже можете розповісти?
Ні, не можу ще говорити, але нещодавно закінчила проєкт з Дмитром Сохолитким-Собчуком. І я думаю, що першим про це буде говорити він, коли настане час, тому що там теж був дуже складний шлях, Дмитро інакших і не любить. Це фільм про нас, про нашу памʼять, про сучасних українців, дотичних до війни так чи інше. Але не про війну. Я не беру участь у фільмах про сучасну війну.
Наскільки коректно, етично зараз знімати кіно про війну?
Я не знаю, і ніхто не знає. Просто знаю декілька прикладів фільмів та серіалів, які зараз знімаються про війну, не буду говорити їх назви, бо не беру там участь. Але я читала відгуки військових, і вони мене бентежать.
У нас теж у фільмі є епізод, повʼязаний з небезпекою, зі зброєю. Нам доводилось дуже прискіпливо до цього ставитись, щоб не вразити жодного військового цією легкістю, якоюсь казковістю поводження зі зброєю або вибуховими предметами. Тому це така тема, де треба бути обережним, мати військового консультанта, щоб все виглядало природно в кадрі. Зараз ти можеш комусь зробити боляче своєю непрофесійністю, своєю недолугістю.