«Я просто відчувала цю роль»
Культура

«Я просто відчувала цю роль»

У день свого ювілею актриса Таїсія Литвиненко згадує про зйомки легендарних «За двома зайцями»

Тетяна Козирєва, 10 лютого 2015 1225 0
фото з архіву Таїсії Литвиненко

Сьогодні святкує 80-ліття Таїсія Литвиненко – актриса Львівського театру ім. Марії Заньковецької. Народна артистка України. Лауреат премії імені Марії Заньковецької та премії Бориса Романицького.

Таїсія Литвиненко закінчила акторський факультет театрального інституту ім. І.К.Карпенка-Карого у Києві. На самому початку акторської кар’єри знялася у фільмах «Назар Стодоля», «Максим Перепелиця», «Григорій Сковорода» та «За двома зайцями». Її партнерами в кіно були Леонід Биков, Олександр Гай, Олег Борисов, Микола Яковченко, Єфім Березін та Юрій Тимошенко, Нонна Копержинська та багато інших зірок. Після тривалої перерви продовжила кінокар’єру у режисера Івана Миколайчука – 1979 року знялася в ролі Прісіньки (блискучий акторський дует з Б. Брондуковим) у фільмі «Вавилон ХХ».

Два роки працювала в Київському театрі імені Івана Франка і шість сезонів – у Запорізькому театрі. Із 1965 року – провідна актриса театру ім. Марії Заньковецької. Серед ролей, зіграних на заньківчанській сцені, – Анна («Украдене щастя» І.Франка), Катря («Не судилось» М.Старицького), Мати («Розорене гніздо» Я.Купали), Солдатик («Планета сподівань» О.Коломийця), Нора («Нора» Г.Ібсена), Ваніна («Житейське море» І.Карпенка-Карого), Філумена («Філумена Мартурано» Едуардо де Філіппо), Ганна («Безталанна» І.Карпенка-Карого), Мамка («Ромео і Джульєтта» В.Шекспіра), Терпилиха («Наталка-Полтавка» І.Котляревського), Гертруда («Гамлет» В.Шекспіра), Бобренчиха («Маруся Чурай» Л.Костенко), Жорж Санд («Літо в Ноані» Я.Івашкевича), Клара («Візит літньої пані» Ф. Дюренматта)… Можна перераховувати ще довго і багато, бо акторка зіграла понад вісімдесят ролей. Успішно працює і як режисер – зробила 15 постановок.

Спогадів за активне творче життя у Литвиненко, звичайно ж, – аж через край. Говорити хочеться про все, тим паче, що Таїсія Йосипівна – дуже цікавий співрозмовник. Згадаємо шедевральних «зайців»?

 

 

– Коли розпочалися зйомки «За двома зайцями», я працювала у Запоріжжі і вже мала маленького синочка Юрчика. Я тоді, пригадую, приїхала до Києва і йшла бульваром Шевченка. Піднімаюся вгору, а Іванов іде вниз. Зупиняє мене (це було, як зараз пам’ятаю, біля кінотеатру «Київ»), хапає за руку і мало не кричить: «Тасічка, золотко, де це ви пропали?!».

Ви до цієї зустрічі були особисто знайомі з Віктором Михайловичем?

Ні. Але він тоді впізнав мене – Литвиненко-актрису. Очевидно, шукав для фільму українські типажі… І тоді ж, при цій випадковій зустрічі, сказав: «Я вам пропоную роль у фільмі «За двома зайцями». Яку хочете? Галю будете грати чи Химку?» Я покрутила оченятками туди-сюди і відповіла: «Химку». От і вийшло, що Наташа Наум грала Галю, а я – Химку. 

До речі, аналогічна історія відбулася 1953 року і з фільмом «Назар Стодоля». Я тоді ще тільки вступала до театрального інституту ім. Карпенка-Карого – здавала іспити. До нас, абітурієнтів, прийшов Григорій Чухрай – він тоді був другим режисером фільму із відбору акторів, відповідав за масовку. Я вдало пройшла кінопроби, і мене мали задіяти в епізоді. Пригадую, повним ходом ідуть зйомки, а героїні нема – шукають. Причому в театрах. А там героїням понад 35 років – красиві, талановиті, зі званнями, але старші. Й режисер Віктор Івченко всіх їх геть-чисто відмітає. А потім показує на мене і каже: «А давайте попробуємо ось цю бджілку». Витягнули мене з масовки, одягнули байбарак… Отак я й почала грати у «Назарі Стодолі» Галю… А чи знаєте ви, що Іванов був дуже незадоволений Криніциною?

Чому?

По-перше, вона для тієї ролі була стара. Він сам мені говорив: «Она старовата». Придивіться уважніше: що Проня Прокопівна, що директриса пансіону – жінки одного віку і однієї фактури.

Якщо Маргарита Криніцина не задовольняла Іванова, чому ж він не відсторонив її від ролі?

Бо чоловік Маргарити (Євген Онопрієнко) був керівником репертуарно-сценарного відділу кіностудії ім. Олександра Довженка. Я даю голову на відсіч, що Іванов був страшенно незадоволений, як репетирувала, як робила перші кроки на знімальному майданчику Криніцина.

У чому це виявлялося?

Він страшенно нервував, кричав, причому був у цьому відношенні дуже нестриманий. У них були постійні конфлікти. Зрештою, режисер був дуже настирним до всіх акторів – аж до того, що доводив до сліз.

І Голохвастова?

Там теж були проблеми. Олег Борисов на той час уже кілька років працював у театрі Лесі Українки, а Ада Роговцева тільки-но прийшла у театр, і за перші ж гастролі в Москві (вона тоді грала «Русский лес» Леонова) отримала звання – і це за півтора місяця роботи в театрі! Тоді ж подавали документи на звання і на Олега Борисова, але йому, молодій зірці театру Лесі Українки, відмовили. І Олег страшно протестував.

Чим?

Як чоловіки протестують? Випивками!

А як Іванов до того ставився?

Толерантно. Перечікував. Тому що краще за Борисова актора для цієї ролі не було.

 

 

А з вами як поводився?

Прекрасно. Коли я почала зніматися, Віктор Михайлович сказав: «Ви єдина мене задовольняєте, бо працюєте в стилі мольєрівського театру».

Ви ввійшли у процес, коли зйомки вже тривали, тобто колектив був сформований. Як у вас особисто складалися взаємини з акторами, задіяними у фільмі?

А до мене завжди, де б не знімалася, дуже добре ставилися – я купалася в любові. А особливо, коли грала Параску у фільмі Івана Кавалерідзе «Григорій Сковорода». Щодо «За двома зайцями»… Я тоді  не припиняла роботи в театрі – приїжджала на зйомки і від’їжджала. Більше того, я була заклопотана маленьким дитям. Я знала, що мені треба було проходити щораз шість кілометрів, аби дістатися до батьків, де на той час жив мій Юрчик. Крім того, знімаючись у комедії, плакала вдома – Юрчика покусав собака, і моя мама лежала з ним у лікарні. Отож мені, попри те, що жартувала у фільмі, було не до жартів. Тому я й не дуже вникала в проблеми на зйомках. Хоча мені здавалося, за великим рахунком, що їх, тих проблем, і не було.

Не питали режисера, що його спонукало саме до екранізації комедії Михайла Старицького?

Не знаю, я не була з ним у таких близьких взаєминах, щоби заглиблюватись у творчі плани. І тільки тепер, коли минуло вже стільки років, мене справді дивує, що Віктор Михайлович Іванов, не етнічний українець, так глибоко зрозумів українську класику… Монтаж, режисерські переходи, вплітання музики, характерні міські пейзажі, прекрасні типажі – для мене все це як казкове мереживо. Пригадайте початок фільму – пам’ятаєте той довжелезний переїзд камерою під сумну музику вулицями Києва? І це в ті роки, коли ще такою недосконалою була знімальна апаратура! Коли вважалося, що в Києві взагалі нічого путнього зняти не можуть! Крім того, він стовідсотково вгадав із типажами, причому старався знайти таких акторів, щоби по мінімуму їх гримувати. Крім, звичайно, Криніциної – Проні Прокопівни. До речі, тріумфальний похід світом студії Довженка почався саме із цього фільму. 

Іванов, як на мене, був людиною дуже непередбачуваною. А з урахуванням віку (йому тоді було понад 50 років)… Очевидно, виношував тривалий час задумку зняти картину саме такого плану. Тим паче, що пізніші його роботи – доволі примітивні (а особливо «Веселі Жабокричі»)… На мою думку, фільм вдався саме тому, що його знімав не українець. Напевно, українець так би того фільму і не зняв… От тому-то «За двома зайцями» й вийшли не суто українськими, не містечковими, а  світовим шедевром, який можна покласти на будь-яку канву (тобто говорити, що події відбуваються у Москві чи, припустимо, у Франції).

Може, особливо запам’яталися якісь моменти зйомок?

Для мене взагалі було чудо, що режисер, якого я раніше і в очі не бачила,  схопив мене за руку на вулиці і привів на знімальний майданчик.  Можу сказати єдине: всім здавалося, що я в привілейованому становищі, своя. А яка ж я своя? Я просто відчувала цю роль, я балувалася, жартувала…  Мені дуже подобалося працювати з Віктором Михайловичем. Я виконувала кожне його слово. Щодо інших акторів… По-перше, я не була присутня на всіх зйомках. Знаю тільки, що знаменита сцена у крамниці Прокопа Свиридовича Сірка, де «ваша папіроска шкварчить», знімалася днів із три, бо був дуже неадекватним Олег Борисов. На нього постійно нападала гикавка, він падав, розсипалися  мішки з горіхами… Ми сміялися, сміявся режисер, все раз по раз збирали докупи і знову починали роботу, знімаючи масу дублів… Потім розгорявся скандал, і зйомку переносили.

 

 

Ви не пристали на пропозицію Іванова зіграти роль Галі… Ніколи не шкодували за тим, що відмовилися? Вам не образливо, адже Химку у «Зайцях» видивитися доволі проблематично?..

Я театральна актриса, тому для мене важливий не крупний план, а вся сцена загалом. Вже набагато пізніше, коли знімалася у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука, головний оператор Юрій Гармаш пояснив мені: «Три крупні плани по кілька секунд – це вже успіх». Ви правильно зауважили: в «Зайцях» у мене – жодного крупного плану! І, попри це, Галя – Наташа Наум не виграла стільки, скільки виграла я. Це моя особиста думка. Можливо, я помиляюся.

Галя у «Зайцях» – лірична героїня. А я в театрі стільки тих ліричних героїнь грала!.. У театрі дуже довго використовували мою зовнішність: тонесенька, довгі коси, чорні брови, зелені очі,  приємного тембру голос, гарна дикція – що ще треба для того, аби грати ліричну героїню? А Химка – характерна роль. Хоча… Ви маєте рацію – мені у фільмі приділено мало уваги. Іванов мене не використав повністю.

Чи доводилося зустрічатися з акторами, що знімалися в «За двома зайцями», на інших знімальних майданчиках?

З Миколою Федоровичем Яковенком у «Максимі Перепелиці». Я навіть приятелювала з його дочкою.

Чи збереглися стосунки після фільму з іншими акторами?

– Тільки з Наташею Наум. Маргарита Криніцина, скидається, мене не любила, ревнувала до Іванова. Маргарита взагалі під час знімального процесу була дуже напружена, бо Віктор Михайлович постійно її скубав. Хоча грою у фінальній сцені – на паперті він був дуже задоволений. Це тепер, коли вже минуло стільки років, про ці  конфлікти Іванова і Криніциної мало хто згадує. Знаєте, як казала колись Руфіна Ніфонтова? Головне, не як ти зіграєш роль – головне, щоби ти її отримала, бо ніхто потім не питає про механізми, завдяки яким отримана роль.

Чи запрошували вас на святкування річниць фільму?

Мені боляче про це говорити. Коли відкривали 1999 року на Андріївському спуску пам’ятник Проні Прокопівні і Голохвастову, коли святкували 45-річчя фільму, про  мене навіть не згадали. Більше того, то телебаченню озвучили інформацію, що вже нікого із причетних до створення фільму не залишилося живим.

Не спростовували інформацію?

А навіщо?

А раніше вас запрошували на творчі зустрічі саме з приводу «Зайців»?

Ніколи. Чому? Бо й тут, у рідному Львові, я існую як театральна, а не як кіноактриса. А що вже говорити про столицю?.. Коли мене згадав Іван Миколайчук і запросив до участі у «Вавилоні ХХ», я взагалі 18 років не знімалася. А це ж були найкращі мої роки. Пригадую, присутній на прем’єрі режисер Юрій Іллєнко, побачивши мене, сказав: «Ви у чудовій формі. Я запрошу вас грати у «Лісовій пісні».

Запросив?

Ні.

А в чім проблема?

В нашій бідності. Щоби запросити актрису, треба оплачувати їй дорогу, проживання, давати кишенькові.  Хоча… Нас вигідно запрошувати, бо якщо у московських чи київських акторів – величезні гонорари, то ми готові зніматися безплатно. Після «Вавилона» минуло років із п’ятнадцять, і Леонід Осика запросив мене у «Гетьманські клейноди» – це останній мій фільм, де я грала дружину старого козака, роль якого виконував Кость Степанков. Я тоді знімалася тільки для того, щоби знятися, і тільки тому, що це Осика. Можливо, до когось іншого я б і не пішла, але добре пам’ятаю його «Камінний хрест»… 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук