Її музика стирає кордони між поколіннями й культурами. Такої постаті, як Тейлор Свіфт, світ іще не знав. Нині вона на піку популярності, культурного й комерційного впливу, приголомшливої активності та творчості. А втім, Тейлор не полишає цього рівня впродовж останніх вісімнадцяти років.
Ніхто не розповість цю історію краще, ніж Роб Шеффілд ‒ автор бестселерів і лауреат премій, відомий за книжками Dreaming the Beatles, On Bowie та Love Is a Mix Tape. Легендарний журналіст Rolling Stone, який висвітлював кар'єру Тейлор на кожному її етапі ‒ від перших кроків до туру Eras. Шеффілд проникає в саму суть Свіфт, її музики, текстів, зв’язку з фанатами та потужної емоційної сили. Книга вийшла друком у видавництві Vivat.
***
Розділ 15
Жила собі дівчина, яку знали всі й не знав ніхто: шифри Тейлор
На початку її кар’єри у 2006 році на одному з радіоінтерв’ю в неї запитали:
‒ Якби Тейлор не стала співачкою, то стала б…?
‒ Ви вважатимете мене дивачкою, ‒ відповіла Свіфт. ‒ Якби я не стала співачкою, то була б поліціянткою.
Радіоведучий не міг повірити своїм вухам:
‒ Поліціянткою?
Вона пояснила:
‒ Не регулювальницею, а радше криміналісткою, слідчою на місці злочину. Я вивчала кримінальне право впродовж двох років і справді цікавилася цим, проте не настільки, щоб стати юристкою. Мені подобаються серіали, де знаходять трупи, а потім намагаються віднайти всі деталі злочину, як у «Закон і порядок. Спеціальний корпус».
Можливо, це й кумедно, уявляти підлітку Тейлор, яка фантазує про переслідування шахраїв і затримання злочинців. Однак ця її детективна мрія стосується розкриття таємниць, як це робили Шерлок Голмс, Ненсі Дрю, Олівія Бенсон, Лерой Браун чи лейтенант Коломбо. Вона хотіла бути шукачкою, натхненницею. Натомість стала мисткинею-шукачкою, яка заманює шанувальників прислухатися, наче детективи, і разом із нею шукати зачіпки, щоб розкрити справу.
‒ Так, я б стала слідчою на місці злочину, ‒ продовжила вона. ‒ Або дизайнеркою суконь.
Тейлор завжди любила шифри, просто шаленіла від них. Навіть на початку своєї кар’єри вона залишала підказки для шанувальників ‒ на обкладинках альбомів, у текстах пісень, у відео, у вбранні, ‒ які треба було розшифрувати. Навіть на своєму дебютному альбомі, коли була шістнадцятирічною дівчинкою, вона додала текстам у буклеті компакт-диска зашифрованих послань, зробивши окремі літери великими, щоб передати таємний сенс кожної з пісень. У пісні Teardrops on My Guitar це був «Він ніколи не дізнається». У Picture to Burn‒ «Зустрічайтеся з хорошими хлопцями». У The Outside ‒ «Ти не одна».
‒ Я додала ці таємні послання до кожної з пісень, ‒ зізналась вона. ‒ Тож, якщо ви читаєте текст і гадаєте: «Чому ця літера “А” велика?», ‒ це тому, що вона є частиною шифру й треба записати всі літери підряд.
Вона додала:
‒ Це якщо вам справді нудно ‒ дощовий день чи щось на кшталт цього.
Цю ідею Тейлор запозичила в гурту The Beatles.
‒ У The Beatles був альбом, який варто було програвати задом наперед ‒ коли вони записували платівки й усяке таке, ‒ розповіла вона. ‒ Якщо програти його задом наперед, можна було почути «Пол мертвий, Пол мертвий», усі ці таємні послання й таке інше. Я не могла зробити подібного з компакт-дисками, тому що їх не можна відтворити задом наперед. Тож намагалася зробити все максимально загадково й моторошно, але по-своєму.
Як виявилося, усе навіть близько не так. Здобувши ще більшу популярність, Тейлор ще дужче захопилася цими іграми розуму. Щоразу, як вона випускає новий альбом, таємниці й шифри стають частиною її творчого задуму. Вона стала любителькою робити напрочуд продумані презентації альбомів ‒ до моменту виходу Lover Тейлор встигла переборщити з грою «порахуймо пальми, які видно з вікна в цій сцені відео, щоб дізнатись, скільки треків увійшло до альбому». Вона побудувала свою взаємодію з аудиторією як зі спільнотою, що вміє інтерпретувати.
Чи не заходить вона надто далеко? Постійно.
‒ Я тільки й думала що про те, як натякнути на деякі речі, типу як далеко можна зайти? ‒ розповіла Свіфт 2021 року, пригадуючи великодки зі свого першого альбому. ‒ Чи можна натякнути на щось, що вийде лише за три роки? Чи можна взагалі планувати щось настільки далеко? Гадаю, я таки спробую.
Їй потрібні шанувальники, які просто люблять музику, але їй потрібні й диваки.
‒ Я вважаю, що цілком нормально просто любити музику й нормально її сприймати, але якщо ви маєте бажання зануритись у це разом із нами, то прошу, водичка тут чудова.
Вона не припиняє вбачати у своїх шанувальниках детективів, зломників шифрів, змовників. Але її великодки символізують її схильність до витівок, її хитре, але грайливе бажання збити людей з пантелику, а ще невпинну вигадливість як авторки пісень. (За іронією долі, її найбезглуздішою загадкою є справа про справжнє вбивство, пісня No Body, No Crime, де є гук «Він це зробив», який здається лише обманом.) У кліпі на пісню Anti-Hero вона лукаво жартує про цю свою особливість ‒ після її смерті, коли родичі читають заповіт, згідно з яким їм не залишилося нічого, вони вирішують, що має бути спосіб прочитати його так, щоб у ньому було сказано протилежне.
Тейлор нічого не любить так, як відсилати своїх прихильників у музичний пошуковий квест. Однак навіть у своїх найсміливіших мріях вона не могла уявити, як далеко зайдуть її шанувальники. Свіфтологи використовують її музику, щоб висувати теорії, що Тейлор планує своє життя відповідно до сонячних затемнень, що вона все робить за 112-денними циклами, бо саме стільки пісень належало Скутерові Брауну (залежно від підрахунків), що вона причетна до вбивства Дж. Ф. Кеннеді. Але щось завжди залишається нерозкритим, хоча вона й дає стільки підказок. Так багато підказок. Тейлор змушує людей сприймати її пісні як автобіографічні, хоча завжди залишає найпотаємніші секрети при собі.
У класичній свіфтівській манері вона прагне бути водночас і таємницею, і детективом. Ось як їй удається не відпускати нас.
Є шляхетна традиція видатних авторів пісень створювати альбоми одне про одного. Вони закохуються, розлучаються, виплакуються, зализують свої рани, а тоді знову беруться до роботи ‒ топити смуток в альбомах-закликах та альбомах-відповідях про розлуку. Альбоми, які виспівують одну й ту саму трагічну історію кохання з різних поглядів, як-от Is This Desire? Пі Джей Гарві й The Boatman’s Call Ніка Кейва чи Moon Pix Кет Павер і Knock Knock Смоука викликають особливе тремтіння.
Альбоми Lemonade Бейонсе і 4:44 Джея-Зі розповідають про шлюб, який стикнувся з проблемами, але врешті був збереженим, із болісними репліками одне від одного, включно з дражливими натяками на «Беккі з гарним волоссям».
Дивним прикладом є і гурт Fleetwood Mac, який у своєму альбомі Rumours сповна продемонстрував цю традицію. Стіві Нікс і Ліндсі Бекінгем приєдналися до Mac саме тоді, коли почали розривати свої стосунки знову й знову, впродовж майже п’ятдесяти років. А ще спонукали на те саме й решту учасників гурту.
Джон Макві казав: ‒ Ми з Ліндсі були єдиними учасниками гурту, які не закрутили роман. The Mac залишився чудовою повчальною історією, чому авторам пісень ліпше не закохуватися в інших авторів пісень.
Звісно ж, якщо ви не Тейлор Свіфт і Гаррі Стайлз. Вони точно сприйняли цей сценарій як виклик. Навряд чи знайдеться традиція пісень про розлуку, схожа на міфологію Гайлор. Хай що означав для них їхній короткий роман у реальному житті, ‒ про який ні вона, ні він не поділилися навіть найменшою неприємною деталлю, адже обрали ставитися до цього з гідністю, на жаль, ‒ вони стали музами одне для одного, обмінюючись піснями.
Гайлор ‒ це унікальний приклад того, як два блискучі уми попмузики впродовж років не припиняють кидати одне одному ці паперові літачки, не тому що між ними якась ворожнеча, а тому що це творча золота жила. Вони роблять так і донині, ніби настільки вподобали цю традицію, що не хочуть її відпускати.
Як сказав Гаррі Кемерону Кров із журналу Rolling Stone 2017 року: ‒ Це найдивовижніший негласний діалог за всю історію.
Вони обоє одержимі Джоні Мітчелл ‒ так, що обоє навчилися грати на дульцимері через її альбом Blue, тож, можливо, folie à deux Гайлор було неминучим. Ніхто не робив цього так, як Мітчелл, яка випустила класичний альбом, повен пісень ненависті, що викривали покидьків із каньйону.
Я роками слухав її альбом Blue і Songs of Love and Hate Леонарда Коена, навіть не здогадуючись, що вони співають одне про одного. Вона написала A Case of You, поки він писав Joan of Arc ‒ дві їхні найкращі пісні, без дешевих нападок або дріб’язкових образ (приберігши їх для інших колишніх).
Коен був музою, яка присягалася: «Я був таким самим постійним, як і північна зірка», можливо, дещо перебільшивши свою майстерність відданості, але вони обоє відгукнулися на мистецький виклик і створили свою найінтенсивнішу музику. Нині так і має звучати романтичне страждання.
Вона взяла участь у ще одному дуеті-про-розлуку із Джеймсом Тейлором: її альбом For the Roses проти його Mud Slide Slim and Blue Horizon. Деякі з її найкумедніших натяків на Джеймса Тейлора були помітні в її грі на гітарі, коли Мітчелл імітувала його фішки у своїй See You Sometime, а також висміювала чоловіка за його хітові сингли («Очікуємо ще дощів») і носіння підтяжок.
‒ Ходило стільки чуток щодо моїх ранніх пісень, ‒ поділилася вона 1988 року. ‒ Я написала пісню про Джеймса Тейлора, у якій згадала його підтяжки. А тоді він надів свої кляті підтяжки й позував у них для обкладинки свого наступного альбому. Що ж, відтоді вже нічого не можна було приховати!
(До речі, Джеймс Тейлор позував у підтяжках на обкладинці Mud Slide Slim за рік до For the Roses, тож або він знав про це заздалегідь, або просто любив ті підтяжки.)
Але Гайлор не були тими, кого можна забути після виходу одного альбому, чи принаймні так здавалося. Її перлинами стали такі пісні, як Style та Out of the Woods. (І Daylight?) Його перлинами стали такі пісні, як Perfect і Two Ghosts. (І Daylight?)
Проте жоден із них не зіпсував веселощів визнанням, що зробив це навмисно. Гаррі навіть не називав її імені вголос, виявляючи ґречну стриманість, як і завжди.
‒ Не пригадую, щоб коли-небудь сидів, давав інтерв’ю і казав: «Так, я мав стосунки, і ось що трапилося», ‒ розповів він мені 2019 року. ‒ Тому що музика для мене ‒ це те місце, де я дозволяю цьому перетинатися. Це єдине місце, де я, хай як дивно, відчуваю, що чиню правильно, коли дозволяю цьому статися.
Коли вони зустрілися навесні 2012 року, Гаррі і Тейлор уже були всесвітньо відомими приманками для папараці, тож особливо й не сподівалися, що зможуть утримати це в таємниці. (Можна навіть сказати, що світ видавався чорно-білим, а вони ‒ кричущими кольорами.)
Але вони процвітали від можливості грати в ці ігри на публіці: два вогняних знаки, чотири блакитних ока. Навіть їхні побачення були предметом обговорення таблоїдів.
У грудні 2012 року Тейлор супроводжувала Гаррі до тату-салону в Лос-Анджелесі, за кілька днів після того, як їй виповнилося двадцять три роки, де сиділа поруч і тримала його за руку, поки йому робили нове татуювання ‒ піратський корабель ‒ на лівому плечі, просто між татуюваннями скелета й рукостискання (тим самим чорнилом, що й у хлопця з її кліпу на пісню I Knew You Were Trouble).
Гаррі одягнув футболку гурту Rush, що саме собою є загадкою, адже треба бути збіса впевненим у собі хлопцем, щоб вибрати таку футболку на побачення з Тейлор Свіфт.