У попередній статті я писав про гасло «Україна вас не любить», яке зараз сміливо можна писати на державному гербі – принаймні хоч щось тоді у нашій державі виглядатиме чесно. Той невеликий проміжок часу, що минув відтоді, лише підтвердив правдивість такого припущення.
І я зараз кажу навіть не про епідемію та ефективність держави у протистоянні їй. Звернімо увагу на базову потребу кожної людини – безпеку. Пригадуєте, як у київській квартирі було закатовано двох дівчат? Так-от, це, на жаль, не виняток, а правило. Тільки за останні місяці ЗМІ повідомили: у Києві знайшли вбитим 30-річого кур'єра однієї зі служб доставки їжі, а під Золочевом забили до смерті двох підлітків. Чому так стається? Тому що і злочинці, і навіть потенційні злочинці впевнені, що вітчизняна поліція настільки недієздатна, що їм все зійде з рук. Відчуття безкарності злочинців просто висить у повітрі. І це не змінила (навіть не збиралася змінювати) ані попередня влада, ані нинішня.
Що можуть відчувати люди, які не почуваються в безпеці, зате регулярно чують, як багатіють за їхній рахунок наближені до влади особи? Можуть спрямовувати свою ненависть на країну загалом. Так, усі ті, хто підтримував проросійських бойовиків та російських окупантів – вони ж не на рівному місці ось так стали противниками української держави. Просто поруч була і місцева, «регіональна», і російська пропаганда, яка десятиліттями пояснювала: Україна – історичне непорозуміння, найкраще, що може зробити ця держава – зникнути.
Інші два варіанти – спрямовувати ненависть на чинну владу та на внутрішньо-зовнішніх ворогів. За часів Порошенка це виглядало так: або ти вважаєш, що все зло – від Порошенка та його команди, або – що від Путіна та путінської аґентури всередині держави. При цьому народ як явище не враховувався взагалі, він просто собі існував, а на його тлі відбувалися сутички Добра зі Злом. При цьому прихильники обох концепцій наввипередки обзивали своїх опонентів «ворожими колаборантами» – або за «співпрацю з путінським прихвостнем Пєтєю», або за «війну проти Пороха на боці Кремля». За рахунок енергії, яка виділялася внаслідок запеклої боротьби «ворожих колаборантів» один проти одного, можна було б освітлювати місто розміром з Радехів, причому ніхто особливо не звертав уваги на те, що по суті і тим, і іншим потрібно одне й те саме.
Потім відбулися вибори – і раптом з'ясувалося, що народ очікувано не любив саме чинну владу. В таких умовах прихильники Порошенка проголосили переважну більшість цього самого народу ворожими колаборантами і перетворилися на своїх нещодавніх опонентів – а саме стали звинувачувати у всіх проблемах держави чинного президента, який тепер, на їхню думку, є добровільним або мимовільним союзником кремлівського ворога. А ті, хто був проти Порошенка, переважно лишилися доволі критично налаштованими до Зеленського. І перші, і другі й надалі звинувачують одне одного, ані кінця, ані краю цим звинуваченням не видно.
Що ми маємо в сухому залишку? Практично все українське суспільство усвідомлює, що станом на зараз держава в нас не вдалася. Дехто, звісно, може пригадати Євромайдан, волонтерів, добровольців на Сході, але все це явища, які виникали не завдяки наявності держави, а через її відсутність. Ті, хто хотів ліквідації України як явища – переважно поза її межами, а решта так чи інакше хоче перебудови чи навіть перезаснування держави Україна на принципово інакших засадах, причому більшість (особливо якщо не враховувати осіб пенсійного віку) бачить як зразок умовну Європу. Практично вся політична еліта на словах підтримує ці прагнення – але лише на словах.
Наведу свій улюблений приклад: неймовірно високий акциз на вживані автомобілі. Він фактично робить невигідним ввезення уживаних автомобілів, старших за 5 років – і це в країні, де половина автопарку старша за 20 років, а загалом рівень автомобілізації населення – найнижчий в Європі. Цей акциз увів лідер партії «Європейська солідарність». У відповідь на закиди, що така податкова політика суперечить європейській практиці, чуємо страшилки «зате у них дуже великий екологічний податок», «зате у них дуже дорога страховка» і «зате у них дуже дорогий техогляд». Дивно, що за таких умов мешканцям прикордонних районів Львівщини дешевше утримувати автомобіль на реєстрації Польщі, ніж поставити його на облік в Україні. Та нехай, припустімо, що керманичі «Європейської солідарності» не брешуть. Чому б тоді не зробити як в Європі? Таку ж вартість розмитнення, такий же екологічний податок тощо. Але ж ні.
Жодного секрету тут нема: «як в Європі» пасує нашим політикам лише на словах. А в реальності «як в Європі» руйнує їхні бізнес-схеми, які десятиліттями дозволяли збагачуватися коштом громадян. Саме в цьому полягала причина виграшу Порошенка 2014 року і його програшу 2019-го. У 2014 році його підтримала більшість суспільства, яка прагнула в умовну Європу, а 2019-го вона його не підтримала. Образ Порошенка 2014 року – це олігарх, який десятиліттями працював всередині злочинної системи, але розумів, що ця система нищить країну. І от він іде в президенти, щоб, знаючи всі вади й недоліки олігархату, знищити його і дати Україні змогу «Жити по-новому».
Вже через два роки стало зрозуміло, що "Жити по-новому" не вийде, Україна і далі тебе не любитиме, але зате відродить армію, мову і віру (хоча останнє кепсько поєднується зі світським характером держави). Очевидно, Петро Олексійович уявляв українське суспільство як аналог суспільства російського: коли треба потерпіти заради «вставання з колін» у сфері символічного – воно потерпить. На чому ґрунтувалося таке уявлення – важко сказати. Адже під час найбільшої патріотичної мобілізації суспільства – навесні 2014-го – той самий Порошенко чомусь звертався до народу зовсім не з «АрМоВірними» пропозиціями, а з їх прямою протилежністю. Припускаю, що тодішній президент потрапив у так звану «бульбашку». Як він тоді казав? «Ґражданскіх – атсєчь!»? Ну ось, «атсьок».
При цьому запит на Україну, яка любитиме своїх громадян, запит на все ту ж умовну Європу нікуди не зник. Громадяни так само хочуть поліцію, яка дасть їм відчуття безпеки від злочинців, архітектурний нагляд, який не дозволятиме хижацької забудови міського простору, армію та службу безпеки, які ефективно оборонятимуть країну від зовнішніх загроз, податкову систему, спрямовану на наповнення бюджету, а не на захист корупційних схем заробітку (як, зокрема, у згаданому прикладі непомірного акцизу на вживані автівки) і, звісно, медичну систему, яка здатна без хабарів та «подарунків» трансформувати податкові надходження у здоров'я кожного конкретного громадянина. Чи зможе цей запит задовольнити нинішня влада – невдовзі побачимо, але сумніви, м'яко кажучи, чималі.
Єдине, що зрозуміло – минулорічний програш Порошенка не був ані реваншем банди Януковича, ані перемогою підкилимної політики Кремля, ані демонстрацією впливу «зомбоящика» на народні маси. Просто не варто легковажити прагнення українського суспільства жити по-новому (без лапок), так само не варто замикатися у власній «бульбашці». Це стосується не тільки глави держави, а й пересічних небайдужих громадян, надто тих, які вже рік не можуть пробачити власному народу його демократичного вибору. Повірте: від вашої безсилої злості нікому не ліпше.