Україна тебе не любить

Почати цю статтю можна з чого завгодно. Наприклад, з українських громадян, які мерзнуть на митному пункті Краківець, бо держава в надзвичайній ситуації не може ані впустити їх в пішому порядку, ані надати транспорт для перетину кордону. Але я почну з податкової.

Один мій знайомий, фізична особа-підприємець, чесно платив податки. Але раптом виявив, що в нього заборгованість за кілька місяців – податкова змінила реквізити платежів, але нікого не повідомила. Він заплатив податки вдруге, уже на правильні реквізити, закрив борг у вересні і далі платив податки, як раніше. Щокварталу звіряв, чи нема заборгованості. Аж раптом через рік податкова каже: а де податки? Виявилося, що попри закриття заборгованості у вересні, зі січня цього ФОПа перевели на загальну систему оподаткування. Звісно, не повідомили. Рік людина чесно і сумлінно платила податки державі, держава приймала їх і відзначала у базі даних – але, на її погляд, ці податки податками не були. Тепер моєму знайомому світять величезні штрафи – бо у держави є план по штрафах.

А ще один мій знайомий був секретарем об'єднаної територіальної громади. І на нього там завели провадження, бо десь комусь невчасно прийшла відповідь на запит. Людину довго і нудно тягали по судах. Тож тепер він – не секретар у самоврядуванні, а працівник комерційної фірми в Польщі. До речі, перший зі згаданих знайомих теж збирається валити – от тільки ще не знає куди ліпше: до Польщі чи США.

А ще один знайомий, правда, не мій, а знайомий знайомого – хотів якраз з Польщі повернутися в Україну. Але виявилося, що за його 15-річний автомобіль, який потрібен для роботи будівельником, Україна хоче ні багато ні мало, а понад 3000 євро за розмитнення. Людина сіла, порахувала і зрозуміла, що повертатися в Україну банально невигідно. Так і не одержала наша рідна держава ані 3000 євро, ані всіх тих податків, які він неминуче сплатив би, живучи і працюючи на рідній землі.

Можете вважати ці історії вигадками. А можете вважати правдою. Факт той, що кожен може пригадати десятки історій і з особистого, і з чужого досвіду, зміст яких зводиться до фрази, винесеної в заголовок: «Україна тебе не любить». Причому йдеться не просто про відсутність любові, а про наявність нелюбові. Держава наче навмисне у кожній дрібній чи недрібній ситуації каже: «Чому ти ще тут, я тебе до себе не запрошувала, вихід он там, на все добре і не вертайся!».

Весь український патріотизм останніх десятиліть ґрунтувався на вірі в якусь інакшу Україну. Коли в 90-ті я тусив серед націоналістів, найпопулярнішою думкою в цьому середовищі було: це не наша держава, це породження совка, наша держава постане з боротьби і крові героїв. Як бачимо, ані кров Небесної Сотні, ані кров воїнів АТО не виправила ситуацію. Революції 2004-го і 2014 років були буквально просякнуті вірою у свою державу. Але зовсім не в ту, яка дивиться на народ з-за шоломів «Беркуту» чи з чиновницьких кабінетів. Своя держава мала бути зовсім інакшою, хоча з тим самим прапором, гербом і гімном. Що ж, досвід показав, що після кількох місяців нестабільності система поверталася у звичний стан.

Нелюбов України кожен трактує по-своєму. Скажімо, для значної частини мешканців деяких регіонів саме Україна з її гербом і прапором стала уособленням корупції, бюрократії, бандитизму і злиднів. У цьому плані ставлення цих громадян до сучасної України було приблизно таким же, як ставлення багатьох українців Галичини та Волині до Польщі в 1930-х роках: мовляв, навіщо нам це державне утворення на наших землях, якщо від нього стільки проблем. Це вміло використовувала і «ригівська», і путінська пропаганда, що, зрештою, призвело до значної підтримки російських бойовиків (або принаймні непідтримки українських сил).

До речі, саме тому я не підтримую «українізаційні» потуги, на яких особливо любила піаритися попередня владна команда. Коли українська мова йде в комплекті з корупцією та злиднями – це надійний спосіб, щоб виробити стійку відразу до неї, подолати яку буде досить важко.

«Україна тебе не любить» – це універсальне і точне окреслення основної проблеми держави, яка постала 24 серпня 1991 року. Який вихід? Нам потрібно запам'ятати це – і всі зусилля спрямувати на усунення заперечної частки «не» у згаданій фразі. Як це зробити практично – спробую запропонувати в наступних статтях.