Наш ненаш Крим
IQ

Наш ненаш Крим

Ані попередня, ані нинішня влада не прагне повернення Криму

Павло Зубʼюк, 16 березня 2898 6

Цього року березень на кримському напрямку відзначився тільки сварками щодо подачі або неподачі води до Кримського каналу. Та й то, щиро кажучи, сварки були помітні лише у вузькому прошарку фейсбук-активістів та суміжних політиків. Більшість населення на це навіть не звернула уваги.

Ще до анексії Криму мене цікавило: як це, коли у твоєї країни забирають шматок її території. Скажімо, як почувалися поляки в році так 1946-му, коли зрозуміли, що на мапі їхньої Вітчизни більше немає Львова. Або німці, які тоді ж втратили Бреслау і Кеніґсберґ. Або от часово ближчі до нас приклади – серби, які зовсім нещодавно втратили Косово. Мушу визнати, що якогось шоку від втрати Криму українське суспільство не відчуло. Звісно, мені зараз можуть закинути «а от я саме після цього зрозумів (зрозуміла), що росіяни нам не брати!», але це радше винятки, що підтверджують правило. Ті, хто був налаштований проти Росії до березня 2014-го, такими і залишилися. Ті, хто сприймав Росію як друга і брата, переважно звинувачують в усьому Майдан. Мені особисто важко зрозуміти, як можна нормально ставитися до Російської держави вже після варварської атаки проти Грузії у 2008 році.

Коли я кажу, що українське суспільство не було шоковане втратою Криму, то маю на увазі передусім те, що Криму і так не було на ментальній мапі України. Я сам добре пам'ятаю ці розмови в національно-патріотичних колах 10-15-річної давності про те, що Крим насправді не український, що «там самі москалі» та «помосковщені малороси», які голосують за неправильних політиків і псують життя всій Україні, що добре було б віддати всю владу в Криму кримським татарам і спекатися цього непотрібного півострова. Можливо, значна частина цих тверджень висловлювалася жартома, але в кожному жарті – тільки частка жарту. Крим ніколи не був для українців тим, чим Східна Галичина була для поляків. Тут не народжувалися видатні українські письменники, тут не діяли давні українські університети та й українська мова на півострові була присутня, скажімо так, епізодично.

Основна проблема присутності Криму в Україні полягала в тому, що він категорично не вписувався в концепцію моноетнічної української держави. Волинь 1920-х років значно краще вписувалося в концепцію польської Польщі, адже там принаймні була польська шляхта та частково польське міщанство, які розмовляли польською мовою і ходили до польських костелів. Натомість українці в Криму були значною мірою зросійщені і не являли собою жодної організованої спільноти (за поодинокими винятками). Наявність Криму в Україні (насправді не тільки Криму, але Криму передусім) постійно змушувала нас відчувати багатоетнічність та багатокультурність України, що призводило до дисонансу в умах націоналістів.

Зараз для мене великою спокусою є сказати, що саме це призвело до відсутності якоїсь зрозумілої державної концепції повернення Криму. Але насправді це другорядний чинник. Жодної концепції в нас немає, тому що ані попередня, ані нинішня влада не прагне повернення Криму, як не потребує багатьох інших корисних речей. Про Крим у нас згадують суто символічно, якщо не враховувати людей, які змушені були покинути півострів і для яких він реально рідний.

Якби, скажімо, Порошенко реально хотів повернути Крим, він нізащо не дозволив би собі говорити про зміну статусу окупованого нині півострова з абстрактної Автономної Республіки Крим на конкретну кримськотатарську автономію. Так, це гарно звучить на мітингу на честь дня пам'яті жертв депортації кримських татар. Але, по-перше, нічого це кримським татарам не дає, а по-друге, підкидає дров у пічку російської пропаганди. Наслідок – частина слов'янського населення Криму ще більше сприймає Україну як ворожу державу і виміщує свої страхи на місцевих кримських татарах. Цей приклад показує, що ніхто не сприймав перспективи деокупації Криму стратегічно – лише спекулював з тактичною метою.

Стратегічно повернення Криму можливе при поєднанні двох чинників: зовнішнього (ослаблення Росії) і внутрішнього (бажання населення Криму). Навряд чи можна серйозно розраховувати на військовий варіант або на те, що міжнародна бюрократія погодиться повернути Крим Україні всупереч волі його населення. І от саме для того, щоб більшість кримчан вважала себе передусім громадянами України, і потрібна державна стратегія щодо півострова. Завдання нелегке, але й не неможливе.

Я міг би зараз запропонувати свої рецепти того, що мало би бути в стратегії деокупації Криму. Наприклад, у царині роботи з кримськими татарами: не територіальна, а загальнодержавна кримськотатарська культурна автономія і кримськотатарський університет на Херсонщині. Але толку зараз про це говорити, коли в цьому не зацікавлена ані влада, ані суспільство? В нас, у столиці України, досі нема вулиці чи бодай скверу на честь кримськотатарського героя початку ХХ століття – Номана Челебіджихана. Як і на честь героя вже наших часів – Решата Аметова. Навіщо? Ми ж не помічаємо, що Київ – це столиця, зокрема, кримських татар, чи не так?

Та й з приводу решти громадян України, які не те що живуть, а й навіть походять з Криму. Кримська прописка створює мільйон проблем, так ніби це громадяни України винні, що ані армія, ані МВС, ані СБУ, яким вони платили податки, не захистили їхній півострів.

Тому наразі просто визнаймо: так, з погляду міжнародного права, Крим – це Україна. Але ані протягом 1991–2014 років, ані вже після анексії півострова ми так і не відчули Крим своїм. Міг би завершити цю статтю сподіванням, що хоча б активна частина нашого суспільства перегляне свій погляд на Крим та перспективи його деокупації. Але такого сподівання в мене наразі нема. На жаль чи на щастя.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук