Анонс Блаженнішим Святославом греко-католицької прощі до храму Софії Київської був, м’яко кажучи, передчасним. Як виявилося, уніатам в Києві не раді ані функціонери з міністерства, ані ієрархи Православної церкви України. Виглядає на те, що в різних церквах таки по-різному уявляють собі єдність, про яку стільки говорили останні кільканадцять років. Зрештою, було б дивно, якби було навпаки.
Не встигли вщухнути пристрасті навколо «колиски Київського християнства», як весело стало в самому Львові. На цей раз – на рівні парафії. Приміщення костелу Матері Божої Громничої, на яке претендують римо-католики, є одночасно греко-католицькою церквою Стрітення Господнього. Через постійні і тривалі (17 років) суперечки між тими, хто бажає молитися саме в цьому приміщенні, греко-католицький львівський архієпископ Ігор восени минулого року навіть відкликав звідти священика. Тоді греко-католицькі парафіяни вирішили взагалі не впускати в будівлю римо-католиків, на що владика Ігор відповів ліквідацією парафії. Парафіяни не розгубилися і запросили правити Літургію «позаконфесійного священика о. Івана», а також представників Православної церкви України. Щоправда, православний владика Яків діяв, як заявили в ПЦУ, без відома православного митрополита Макарія. Тому говорити про перехід цієї громади на православ’я поки що теж рано.
Ситуацію з позиції УГКЦ спробував пояснити о. Юстин Бойко: «Оскільки наші можливості вичерпалися, ми з цього конфлікту вийшли задовго до того. Ми не бажали бути втягнені в конфлікт, який мав тенденції набрати обрисів політичних». Скажімо так, питання нерухомості – це не зовсім релігійний конфлікт, і не завжди політика. Але з політикою в нас ніколи проблем не було, і цей випадок не стане винятком. Особливо зважаючи на зміни релігійного ландшафту з отриманням Томосу.
Як було до цього часу? До Томосу люди все ж таки мусили обирати між «канонічністю» і «не канонічністю», не до Московського патріархату ж їм було приєднуватися. Тепер цього психологічного бар’єру немає, а в решті питань ситуація залишилася незмінною. Головними мотивами «духовного життя» залишаються патріотизм та «візантійська» традиція співпраці з владою. Плюс радянські штампи типу «латинізація», «ополячення», «насильне переведення на Унію», якими вже давно послуговуються патріотичні «історики» та «експерти». Не «відстають» і львівські очільники Римо-католицької церкви, підкреслюючи, де потрібно і де не потрібно, «польськість» свого обряду і традиції.
Тому тепер УГКЦ перебуває в дуже цікавій ситуації. Політика «візантинізації» і «повернення до традиції Київського християнства» дала свої плоди – наприклад, парафіяни проблемної парафії не бачать перешкод для переходу на православ’я. Чи наблизила ця політика УГКЦ до задекларованої мети – єдності українського християнства? Якщо методом «приєднання» до ПЦУ частинами – то радше так. Якщо ж слідувати заповіту митрополита Андрея Шептицького про «навернення Сходу» (про що, власне, і йшлося всі ці роки) – тоді точно ні.
Наслідки «наближення до старих східних традицій» є в тому, що пересічному греко-католику цілком органічно вдається конфліктувати з римо-католиками, від яких він відрізняється лише обрядом. І так само органічно «об’єднуватися» з православними, бо хто ж там колись говорив йому про той католицизм.
Крім того, львівські ієрархи латинського обряду отримали завжди актуальне підтвердження для своїх закидів про «націоналізм греко-католиків», хоча тут велике питання, чия колода в оці масивніша.
Очевидно, що православним Унія потрібна не більше, ніж самим уніатам. Де «сопричастя з Римом» має ще поборотися за уми віруючих з національною (відповідно – святою) справою об’єднання, політичною мобілізацією та оспіваною козацькою традицією ставлення до «пана і Унії».
І якщо ситуація не почне змінюватися, тобто людям не почнуть пояснювати, що українська нація і народ Божий – це місцями різні речі, що католицизм, унія і Ватикан – не образливі слова, то перехід значної частини греко-католицьких парафій до ПЦУ (не плутати з єднанням чи об’єднанням) є питанням недалекого майбутнього. Особливо тих парафій, де є проблеми з субординацією чи нерухомістю.
Але, як парадоксально це не звучало б, зараз потенційно дуже хороша ситуація. Адже спонукає відверто поговорити про важливі речі. Хто ми? З ким ми? Наскільки близький для нас «русский мир» з його симфонією влади і церкви? Що єднає нас із Заходом? Чи все-таки російська модель ближча?
Крім того, це конкуренція. А конкуренція – це завжди добре. Доки вона є, залишаються шанси не перетворитися на Росію.