На початку XX століття робота домашньої служниці була чи не найпопулярнішою серед жіночих професій у міському середовищі. Сім’ї різного рівня добробуту наймали молодих незаміжніх дівчат зі сіл, які виконували в домі різну роботу – покоївки, кухарки, служниці, пралі, посильної, носильниці, за потреби няні для малих дітей. Ці помічниці були незамінними для виніжених міських пань, знали всі сімейні таємниці дому, в якому працювали, але їхня робота була дуже важкою і цілодобовою.
Історикиня львівського Центру міської історії Іванна Черчович прочитала лекцію про життя служниць на прикладі однієї сім’ї львів’ян – родини українського педагога на пенсії Теофіла Грушкевича. Яким було життя Львова у минулі століття та як давали раду представниці однієї із найзатребуваніших, але й водночас найменш оплачуваних професій, далі на ZAXID.NET.
Кого наймали для домашньої роботи
Зазвичай служницями наймали молодих, неодружених дівчат та жінок з львівських передмість та віддаленіших місцевостей, які приїжджали сюди у пошуках роботи. Такі трудові мігрантки реєструвалися в бюро (офісі) найманої праці, а роботодавці там могли їх найняти. Хоча найчастіше спрацьовувала система рекомендацій. Домашніх служниць наймали родини різних рівнів добробуту – зафіксований випадок, коли одна з дівчат працювала у будинку возного, який сам був найманим робітником. Чоловіки-слуги переважно виконували важку фізичну працю в домі та господарстві.
Кухарки були найбільш кваліфікованими працівницями. Іноді вони жили вдома, а до господарів приходили на роботу. У тодішньому листуванні читаємо поради, що кухарок не треба наймати, бо їхня праця дуже дорога, тому господарі шукали здебільшого молодих дівчат, навіть без досвіду, щоб навчити їх традицій саме своєї сім’ї. Освіта служниць не мала значення, хоча деякі роботодавці бачили свою місійність, зокрема у національному контексті, – навчати грамоти служниць. Грушкевич відзначив дівчину зі Щирця як «особу інтелігентну, яка закінчила 6 класів». Освіченість вимагалась хіба від гувернанток, бо вони навчали дітей. А щодо всіх інших освіта у «службових книжечках» не вказувалась. Там письмово фіксувалась лише їхня зовнішність: колір очей, зуби, ріст та релігійна приналежність.
Теофіл Грушкевич народився в селі Мала Горожанка (тепер – Стрийський район Львівщини) в родині, де декілька поколінь чоловіків були греко-католицькими священниками. У 1872 році він одружився з Людмилою Пиріжок, дочкою дрогобицького касира, а по материній лінії її рід походив з львівської родини Балабанів. Грушкевичі спершу жили в Ряшеві, де Теофіл отримав посаду викладача класичних мов в місцевій гімназії. У 1873-му молоде подружжя Грушкевичів переїхало до Кракова, де Теофіла скерували на чергову вчительську посаду. Там народжуються всі їхні діти – син Ярослав, майбутній окуліст, донька Софія, за освітою вчителька і дружина Івана Раковського, і наймолодша донька Марія, яка згодом працювала на пошті. Ця сім’я була двомовною. Людмила була католичкою, говорила польською, але діти до неї говорили українською. Хоча сам Грушкевич писав, що він проти мішаних шлюбів.
Львівський період життя родини Грушкевичів почався з 1889 року. З 1905 до 1913 року Грушкевичі встигли змінити щонайменше кілька помешкань. Вони довго жили на вулиці Гофмана, 6 (Патріарха Дмитрія Яреми), потім на Личаківській, 19А, Жовківській, 56, згодом на розі вул. Куркової і Чернецького (тепер – Лисенка-Винниченка). Квартира родини мала три кімнати, кухню та балкон. Теофіл і Людмила переважно наймали одну служницю, яка мала поєднувати одразу кілька ролей в домі. Вона ночувала в маленькій ніші на кухні площею 1,1 на 2 м, яка від кухні закривалася шторкою.
Завдяки збереженому щоденнику Теофіла Грушкевича і його родинному листуванню можна дізнатися деякі історії з їхнього побуту, а також про служниць. Відомо, що у них від 1905 до 1913 років працювали щонайменше 10 служниць.
«Щоденник Теофіла Грушкевича сьогодні в певному сенсі є унікальним джерелом. Його винятковість для моєї теми полягає в деталях, в яких автор описував власний домашній побут і тих, хто його дуже безпосередньо допомагав створювати. У схожого роду джерелах цей аспект автори-чоловіки зазвичай минали, фокусуючись більше чи то на собі і своїх власних переживаннях, чи то на інших очевидно визначених ними більш важливими аспектах свого життя. Грушкевич натомість, як можемо судити з його записів, любив спостерігати за людьми. І це спостережливість після виходу на пенсію 1906 році часто фокусувалася на тих, кого він бачив найчастіше, тобто своїх домашніх», – пояснює Іванна Черчович.
Перший запис у щоденнику, датований 19 вересня 1887 року, сформулював свою головну мету і фокус: «Писати про людей та характер часу, в якому жию. Пам’ятна моя книга містити буде всякий матеріал, відносячись до руського народу нашого нещасного. А про другі народи ось тільки згадувати буде, скільки з нашим народом ближче стикаються та на його нещасну судьбу впливають. Пишу цю книгу не для печаті теперішньої, а для потомності. Може бути, що і мій погляд на світ та людей є односторонній, бо кожен чоловік по-своєму понимає і свій суд у річі має. Так і я в дечім, може, не так гадаю, як другі. Я взагалі в своїх гадках представляю напрям тої верстви суспільності рускої, котра зі мною в тій самій школі життя виховувалася і, отже, погляди мої поділяє».
Як можна бачити з прикладу служниць Грушкевичів, більшість жінок, що працювали в їхньому домі, були мігрантками з села у місто. Щонайменше двоє жінок походили з Тернопільського повіту – Таня Каспрів з Глібова коло Гримайлова (тепер Чортківський район) та Анна Чайка з села Остальці (нині – Тернопільський район). Агнєшка Хмільовська походила з Наконечного біля Яворова. Марія Єссип – з Тростянця. Ще одна служниця, імені якої Грушкевич не вказав, була родом з Щирця. Походження ще чотирьох служниць Грушкевичів – Марії Лінчак, Лізи Б., Парані Бнік, Пазі Джумало – не зазначене. За даними перепису населення Львова від 31 грудня 1890 року, найбільше людей тоді приїжджало з Львівського, Городоцького, Жовківського, Золочівського і Бродівського повітів.
Загрози і виклики vs можливості великого міста
Потрапивши у велике місто з провінції, молоді дівчата отримували як багато можливостей, так і серйозних викликів чи випробувань. Економка в домі греко-католицького священника Ісидора Глинського Анастасія Кузик з Тернопільського повіту у своєму листуванні писала про Львів на початку 1902 року, що «місто чуже і люди не свої».
Анна Павлик в написаному до жіночого альманаху «Перший вінок» тексті про життя міських зарібниць (заробітчанок) стверджувала, що «коли зарібниця вийде собі в вечір з робітні чи відки, то бідній нераз трудно і дорогу перейти через напасників ріжного віку і становиска, бо навіть зв’язаних узлами вірності з другими жінками».
«Для новоприбулих з провінції жінок велике місто не віщувало нічого особливо хорошого. Зіпсуте і розбещене міське життя на противагу романтизованому ідеальному селу, згідно з популярними тоді національними наративами як польської, так і української літератури, могло не відповідати дійсності, однак формувало сильний і впізнаваний публічний дискурс на цю тему. Опіку над жінками, що в патріархальній суспільній матриці вважалось необхідною, як з огляду на правові, так і звичаєві норми, місто робило утрудненою. Не лише через відстані між ними і їхніми опікунами, батьками, родичами, а й через дистанції між ними і соціальними середовищами, до яких вони належали, які їх контролювали чи могли контролювати», – зазначає Іванна Черчович.
Для вчорашніх селянок доступ до нових міських можливостей створював загрозу їхній незахищеності. Часто в тодішній літературі і публіцистиці писали, що спокуса містом для невинних сільських дівчат могла закінчитись проституцією, мотивованою прагненням легкого життя або ж спричиненою наївністю і обманом. Доходило до торгівлі людьми чи загрозливих ситуацій, де бідні жінки переважно були жертвами. Були часті випадки, коли вони народжували позашлюбних дітей. Найбільший відсоток самотніх матерів, які зустрічаються у кримінальних справах як дітовбивці чи ті, що підкидали дітей або робили аборти, були переважно служниці.
У цей час преса і спеціальні газетні «Порадники для слуг» писали, що служниці мають сильно за собою стежити, аби не потрапити в гріх. «Основним було застереження щодо гріха розпусти, на стежку якої, на думку авторів-порадників, на службі було дуже легко натрапити. Одним з головних було питання моралі, особливо стосунку з чоловіками дому, де вони служили. Праця служниць на сторінках таких порадників була подавана благородним заняттям, яке буде винагороджене, якщо не на землі, то на небі», – пояснює Іванна Черчович.
Поза тим, місто створювало і можливості: формувало платформи для широких мереж, соціальних контактів, ставало джерелом інформації, творило контрасти для порівнянь. Зрештою, міський досвід ставав капіталом сам по собі, пояснює дослідниця. Водночас місто дарувало шанс на анонімність, яка у вузькому колі села була майже неможливою.
Церква як вид дозвілля
Найбільше у щоденнику Теофіла Грушкевича є інформації про служницю Марію Лінчак, бо вона пропрацювала у них найдовше – з 1906 року до осені 1909-го. Марію в домі Грушкевичів називали Маринкою чи Маринею. Із записів Грушкевича Марія Лінчак була дуже релігійною особою, парафіянкою і хористкою храму святого Онуфрія при монастирі монахів василіян у Львові.
Іванна Черчович зазначає, що роботодавцям не дуже подобалася надмірна релігійність служниці, адже іноді дівчина хотіла двічі на день ходити до церкви – вранці і ввечері.
«Ми лишилися обоє старі з внучком вдома, – цитує дослідниця запис Грушкевича від 19 січня 1909 року. – Зі служницею Мариною Лінчак, що у нас вже більше як три роки служить і котра здавалася так доброю до нас. Задля фанатичної побожності зробила нам неприємність, бо хотіла в присутності дітей наших піти собі на велику службу, а пополудні – на вечірню, нас хотівши полишити самих з дитиною. Прийшло з мого боку до таких слів, що плакала дуже, нарікала на свою недолю, а відтак вже не йшла сего дня на богослужіння – ані рано, ані в полудне, хоч ми її вже пускали».
У щоденнику Теофіла Грушкевича кількома роками пізніше буде описана ще одна схожа ситуація, на цей раз зі служницею сина Ярослава і невістки Меланії. Щоправда, у цьому випадку Теофіл був на боці служниці. «Каждий чоловік шукає собі свого роду приємність в своїм нужденнім життю. Що це бідне сотворіння винне, що воно бачить єдину свою втіху бути в церкві. Це дуже невинне бажання, а може й найліпше з всяких інших», – роздумував він над невдоволенням невістки через те, що служниця хоче йти на церковні реколекції.
А щодо Анни Чайки Грушкевич писав, що її побожність поверхнева: «За три місяці у мене на службі і в неділі, і свята, а відтак кожного дня рано в годині сьомій убиралася в одяг монахині та йшла до церкви».
Як зазначає Іванна Черчович, такі часті відвідини церкви для служниць були не лише з релігійних мотивів: «Очевидно, час, проведений на літургії, для служниць міг бути водночас часом відпочинку від важкої фізичної роботи, а відтак і можливістю соціалізації. Цей час, ймовірно, для когось із служниць міг бути спробою влаштувати власне особисте життя, яке в умовах праці на службі мати було дуже непросто. Крім того, церква або костел були легітимним місцем дозвілля, одним з дуже небагатого переліку публічних просторів міста, де служниці могли перебувати безпечно, чи принаймні без ризиків для репутації».
Марія Лінчак, окрім активного парафіяльного життя, була ще й активною в громадському житті. Вона співала в організованому отцями-василіянами хорі і загалом була членкинею доволі чисельної спільноти, брала активну участь у фестинах робітничого товариства «Сила», яке об’єднувало домашню прислугу і некваліфікованих міських робітників. Цю організацію створили за ініціативи Василя Нагірного в 1907 року на вулиці Краківській, 17.
«Метою товариства було просвітній та економічний розвиток його членів, розвиток солідарності і товариського життя, надання матеріальної допомоги. Можливо, Марія також співала при створеному там хорі чи робітничому театрі, можемо припустити, своїми міськими можливостями вона користувалася чи принаймні дуже очевидно всіляко намагалася це робити. Ці намагання, як видно, не завжди співпадали з очікуванням роботодавців, стаючи одним з джерел можливих конфліктів і, як результат, припинення співпраці», – розповідає історикиня.
Про українське національне дозвілля львівських служниць час до часу повідомляла місцева преса. Найбільше в цьому напрямку на початку століття працював Кружок українських дівчат, започаткувавши школу для неписьменних служниць, при якій впродовж цілого року влаштовували Шевченкові вечорниці з декламаціями, співами і аматорськими виставами.
Вимоги до служниць
Кожна служниця мала службову книжечку (прототип сучасної трудової книжки), її слід були надати господарям, влаштовуючись на роботу, а після закінчення служби отримували у них відповідний запис із характеристикою. Роботодавець мав оцінити прийняту на роботу людину за чотирма категоріями – сумлінність, вправність, працьовитість і моральність.
Важливою складовою їхньої успішної кар’єри і доброї службової історії був постійний контроль над власними емоціями і дотримання субординації. В щоденнику Теофіла Грушкевича і листуванні родини зазначено кілька історій про служниць, які «відзивалися, перемовлялися чи ставали писком», тобто відповідали, очевидно, боронячись від звинувачень чи претензій в свою адресу. Щонайменше одну служницю в їхній родині звільнили через образу дружини Грушкевича.
Водночас Теофіл Грушкевич міг бути доволі критичним до власного соціального середовища і родини зокрема. Як, наприклад, видно з уривку, де автор критикує свою невістку Меланію Грушкевич та її ставлення до дівчини-служниці, що працювала у сім’ї, роблячи узагальнення, що такий тип стосунків типовий для міських роботодавців: «Наші господині, пані, жінки інтелігентів, приміром урядників, вчителів, лікарів, адвокатів, інженерів не можуть освоїтися з тим, що слуги суть до помочі в роботі, а не невільницями, підданими тих осіб, в котрих служать».
За польським порадником для слуг, виданому у Кракові в 1899 році, звернення до господині чітко регламентувалося. До шляхтянки слід було звертатися «ясна пані», дружині високого урядника – «вельможна пані», в скромніших домах – «прошу пані». Від служниць не очікували негативних емоцій, натомість емоційна прив’язаність до родини була дуже навіть бажаною. Людмила і Теофіл в 1906 році навіть хрестили доньку їхньої колишньої служниці Антосі Коцурівної.
Соцзахист найманих працівників
Важка фізична праця служниць, що звично тривала увесь день, законодавчо не регулювалася і залежала від усних домовленостей між роботодавцями і служницями. Цими ж усними домовленостями визначалися вихідні і відпустки. З щоденника Грушкевича можна дізнатися, що Марії Лінчак випало небувале щастя залишитися у серпні 1908 року самій вдома на 1,5 місяці, коли родина поїхала на відпочинок.
Влада почала втручатися в регулювання сфери домашніх послуг після того, як на проблеми почали реагувати благодійні і релігійні організації та робітничі спілки, почали виникати робітничі страйки.
З кінця 1890-х у Львові на вулиці Бляхарській 1 (нині – Федоровича) товариство Святої Зіти відкрило дім, в якому могли перебувати слуги, що залишилися без роботи. При ньому діяло безкоштовне бюро пошуку роботи. Інше безкоштовне бюро відкрилось на вулиці Вірменській, 30 з ініціативи католицьких товариств «Jedność» і «Przyjaźń». Тут ще діяла створена для міських слуг «Каса хворих», до якої слуги сплачували членські внески і могли отримати грошову допомогу у випадку хвороби, а також організовували похорон.
Міську професійну інфраструктуру для слуг, по суті, творили національні організації – польський, український, єврейський рух. Згадане українське робітниче товариство «Сила» опікувалось насамперед робітниками-українцями і започаткована каса хворих працювала на їхній інтерес.
Слуги Грушкевичів лікувалися зазвичай вдома. Коли родина жила на першому поверсі будинку на куті тодішніх вулиць Куркової і Чарнецького, згідно із записами Грушкевича в грудні 1908 року, помешкання було холодним, особливо кухня, де в так званій ніші служниця мала своє спальне місце: «Хата трохи огрівається. Доходить температура до 16 градусів. Пересічно – 14 тепла. Кухня зимна дуже, потрохи огрівається. Само огнище навкруги, мимо желання, якесь студене. Вода в кітлі не огрівається». Після того Марія Лінчак захворіла і «лежала хвора в ліжку», писав Грушкевич через два тижні.
Згідно з австрійським законодавством, кошти на лікування слуг в міських шпиталях, за винятком пологів, інфекційних захворювань чи психічних хвороб, мали сплачувати роботодавці впродовж 28 днів лікування. Очевидно, це стосувалося лише тих випадків, коли служниця захворіла на роботі.
Громадська активність служниць
На початку ХХ століття активними були національні, соціальні та жіночі рухи, і служниці не стояли осторонь.
«Тогочасні національність визначали за релігійною приналежністю. Греко-католичка означає русинка чи українка. Що про це думали самі жінки, сказати складно. Якщо слідувати прикладу Марії Лінчак, то дуже ймовірно, вона справді уявляла себе частиною української громади міста. На користь цього припущення свідчить той факт, що вона брала участь у фестинах Товариства українських робітників «Сила», ходила до василіян, які мали дуже виразну національну місію. В українській жіночій освіті того часу саме василіанські школи ставали першими національними приватними навчальними закладами», – пояснює Іванна Черчович.
Національність не завжди була визначальною у працевлаштуванні, але іноді роботодавці вимагали асиміляції. Це гарно ілюструє описана Грушкевичем розмова незнайомих жінок на вулиці 1913 року: «Коли я вечором проходжувався вулицею Листопада, йшли зі мною дві женщини з простого стану. Здається, з їх бесіди видно було, що сторожихи кам’яниць львівських. Одна з них дуже нарікала, що не може знайти доброго місця яко сторожиха, бо всюди вимагають, щоб вона була латинського обряда. У восьми місцях так їй сказали. А вона прецінь не буде польку вдавати, то радше служби відречеться як свого обряда».
Для Грушкевичів релігійна приналежність їхніх служниць, наймовірніше, не мала великого значення. В їхньому домі працювали не лише греко-католики. Наприклад, римо-католицького обряду були служниці Агнєшка Хмільовська, няня внука Ліза Б. й Антося Коцурівна, чию дитину Грушкевичі хрестили в костелі Святої Анни.
Втім, український національний рух розцінював національне усвідомлення міських робітниць особливим заданням жіночих товариств. «Представниці жіночого руху ставили своїм заданням роботу з цією категорією містянок. Перш за все, як протидію загрозі їхньої можливої полонізації. Засноване з ініціативи місцевого клубу русинок Товариство опіки над служницями і робітницями на початку першого десятиліття 1900-х, було очевидно противагою польському Дому опіки для роботниць, яке існувало в місті ще з 1897 року», – розповідає Іванна Черчович.
Для галицьких жіночих рухів, які тут розвивалися в національних рамках – польському, єврейському, українському, неписемні жінки робітничої верстви ставали точкою входу в це середовище. У Львові активну роботу в цьому напрямку вело Польське коло пань – дочірня організація Товариства шкіл людових, яке брало активну участь у всіх народних маніфестаціях, а головну увагу приділяло просвіті робітничої верстви.
Домашні служниці були активними учасницями робітничих страйків, за що іноді їх затримували і навіть вбивали при розгонах. А 1910 року відбулося перше жіноче віче в просторі міста, яке об’єднало представниць всіх націй. Жінки пройшлися маршем до маршалка сейму і заявили про вимогу права голосу. Часто у таких брали участь служниці.
«Олена Залізняк, згадуючи жіноче віче у Львові 1910 року щодо допущення жінок до голосування на місцевих виборах, згадувала, що над ньому тоді “промовляли Марія Білецька, Константина Малицька, одна селянка з-під Львова і дівчина-служниця”», – розповідає історикиня.
Після Першої світової товариство «Труд» як робітнича кооператива навчала жінок ремесла – крою і шиття, щоб вони отримали кращі можливості праці.