Львів початку ХХ століття очима українського інтелігента

IQОлена Аркуша, 27 липня 20128252151
Львів початку ХХ століття очима українського інтелігента

Чимало людей хоча б раз у житті пробували вести щоденник, однак небагатьом вдавалося перетворити його у цілісний твір. Утім, із-поміж так званих особових джерел щоденники справедливо вважаються найближчими до «об’єктивності»: вони позбавлені суджень, які випливають із перегляду життєвих цінностей, «забування» незручних митей, бажання перебільшити свої заслуги.

Навпаки, під впливом свіжих вражень людина часто виливає на папір те, що її турбувало, що говорили інші, що вона при цьому відчувала. Високою є достовірність щоденників при встановленні дат, описі подій, побутових деталей, відтворенні атмосфери і настроїв. Щоденники – і не так відомих діячів, про котрих є інші свідчення, як звичайних людей – привертають дедалі більшу увагу дослідників у контексті історії повсякденності. З їх сторінок життя людини постає таким, яким воно є насправді, – у поєднанні громадської активності, турбот і реакцій на актуальні новини, буденних і професійних клопотів, переживань про найближчих, хвороби, смерть.

У цій статті мова піде про щоденник українського гімназійного вчителя і громадського діяча Теофіла Грушкевича, який вів записи у Львові початку ХХ століття. Цей щоденник ще не публікували і не використовували дослідники. Зауважимо, що особові джерела, створені українцями підавстрійської Галичини, не були зорієнтовані на допуск нащадків у внутрішній світ їх авторів. Ключові спогади про цей період (К. Левицького, О. Барвінського, Є. Олесницького) відзначаються ігноруванням повсякденної і приватної сфери. Досить значний за обсягом щоденник Теофіла Грушкевича наближає читача до світосприймання людини ХІХ століття, пояснює її життєві стратегії та моделі поведінки. Він дозволяє ніби зазирнути у втрачений світ тогочасного Львова очима освіченого українця, який інтегрувався у міську громаду, спілкувався з багатьма знаковими постатями, мав достатньо життєвого досвіду й спостережливості, щоб ділитися своїми думками.

 

Ким був Теофіл Грушкевич і як він писав свій щоденник

Теофіл Грушкевич (4.08.1846 – 2.09.1915) народився у селі Горожанна Мала Рудківського повіту (тепер Миколаївського р-ну Львівської області) у родині, де кілька поколінь були греко-католицькими священиками. Атмосфера у тогочасних священицьких родинах, які служили основним джерелом формування української інтелігенції, назагал достатньо вивчена. Відомо, що це середовище відчувало свою «непольськість» і водночас скептично ставилося до модерного українського націотворення, але наступне покоління часто відзначалося загостреними національними пріоритетами. Т. Грушкевич жив удома до семи років, атестат зрілості отримав у Дрогобицькій гімназії, після чого записався на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичні та українську мови.

Така навчальна стратегія дозволила Т. Грушкевичу здобути базову гуманітарну освіту та сформувала відповідний спосіб мислення (навіть вихідці з аристократичних родин починали освіту з класичних мов та історії античності, що вважалося ключем до розуміння європейської цивілізації). Однак бажання швидше заробляти не дозволило йому завершити освіту докторським ступенем, що традиційно робили шляхетські сини. Час навчання Т. Грушкевича припав на конституційні реформи, завдяки чому він застав і німецьких, і польських професорів, був свідком переходу кафедри руської словесності від Я. Головацького до О. Огоновського. Т. Грушкевич спершу працював помічником учителя у Дрогобицькій гімназії (серед його учнів був І. Франко), згодом – у Жешівській гімназії та в гімназії св. Анни у Кракові, де навчалося чимало майбутніх польських політиків, зокрема намісник Анджей Потоцький, якому Т. Грушкевич викладав грецьку мову приватно.

У 1879–1889 рр. Т. Грушкевич працював професором класичної філології у Коломийській гімназії, одночасно був активним у національному русі. У 1889 р. переведений у Львів, де аж до виходу на пенсію 1906 р. викладав класичні мови у Другій (німецькій) гімназії. У Львові спершу ввійшов у середовище соратників О. Барвінського, яке реалізовувало політику українсько-польського порозуміння, згодом зберіг активність лише на педагогічній (редагував часопис «Учитель») і громадській ниві. Т. Грушкевич скептично ставився до політики, не прагнув перших ролей, не виступав на вічах і не балотувався на виборах, однак виконував чимало «чорнової» організаційної та ідейної роботи. Аби збагнути його роль, достатньо навести слова такого визнаного авторитета, як О. Кониський, який у листі до О. Барвінського (1887) писав: «Дивлюся я, друже, на Реваковича і гадаю: чому нова генерація не дала нам таких людей? От коби б єго, та Вас, та Грушкевича зібрав до купи у Львів!!! Отоді би… И в наше віконце засвітило б сонце…».

Регулярно вести щоденник Т. Грушкевич почав, вийшовши на пенсію. Його спроби записувати перебіг дня у попередні роки обривалися. Щоденник, що зберігся, складається з восьми записних книжок, у яких містяться нотатки за 1895, 1903 і 1906 рр. (нерегулярні) та за 1908–1915 рр. (майже щоденні), усього 1248 сторінок рукописного тексту. Нотатки в щоденнику Т. Грушкевич робив увечері, починаючи їх з опису львівської погоди. Натомість щодня, за умови доброго самопочуття, він виходив із дому під приводом якоїсь особистої чи громадської справи – отримати пенсію, сплатити рахунки, відвідати збори якогось українського товариства, взяти участь у виборах, зустрітися зі знайомими, відвідати богослужіння, купити іграшки онукам тощо. Прогулянки Львовом зазвичай тривали кілька годин, маршрут обертався довкола центру, інколи завершуючись у товаристві «Руська бесіда», де Т. Грушкевич читав газети й обговорював новини.

Не всі щоденники, навіть написані відомими діячами, цікаві для істориків: одні автори лише фіксують події без оціночних суджень, інші, навпаки, мають схильність до самозаглиблення та ігнорування зовнішнього світу. Натомість Т. Грушкевич одразу прагнув писати щоденник як історичне джерело. Він намагався не описувати політичні події, щоб не повторювати пресові публікації, натомість надавав перевагу власним думкам і спостереженням. Подорожуючи Львовом, Т. Грушкевич звертав увагу на розмови на вулицях чи у транспорті на громадські теми; він ніби вбирав у себе атмосферу львівських вулиць, щоб потім зафіксувати її у щоденнику. Так на його сторінках з’явилося чимало деталей, які самоочевидні для сучасників, однак дуже скупо відображаються у традиційних джерелах і важко вловлюються наступниками.

 

Образ українського народу/нації

Т. Грушкевич належав до тієї частини української інтелігенції, яка надавала значної ваги національному питанню і вважала життєвим покликанням служіння народу. Винесену з батьківського дому атмосферу національного виховання він застосовував і щодо власних дітей (син Ярослав, окуліст, працював у Станіславі, донька Софія була дружиною антрополога й голови НТШ (1935–1940) Івана Раковського, донька Марія у період створення щоденника жила з батьками і працювала на пошті). Для Т. Грушкевича поняття патріотизму було тісно пов’язаним із родинними цінностями і рідною землею (перебування родини Раковських у Парижі на дослідницькій стипендії він оцінював як «тиняються по чужині»). Сподівання на покращення долі свого народу він прямо пов’язував із майбутнім дітей. Після перегляду з п’ятирічним онуком історії України М. Аркаса Т. Грушкевич записав:

Колись як буде жив підросте, прочитає сю книжку від дошки до дошки та набере єще більше жару і посьвяти для добра свого бідного поневільненого народу як єго батьки. Буде боров ся єще більше з противниками своєї нациї як єго дїди… Прочитає внучок собі і історию Аркаса та відтак Грушівского та стане єму яснїйше як нам колись. А може тодї як мій внук буде на становищи своїм, а може се будуть иньші часи, иньші для нашого народу. Може ми будемо в нашій хатї на нашій (тепер не нашій) землицї панами, самостійними, самоуправненими хиба під тою самою пануючою династиєю габсбургскою, що і тепер може и може всьо зміниться (…). Нинїшна трийцятиміліонова нация чей не може зійти в цїлковиту пропасть. Маю надію, що мої внуки діждуть ся лучшої будучности.

Віра у краще майбутнє українців поєднувалась у Т. Грушкевича зі скептицизмом щодо сучасності. Насамперед це пояснювалося звістками про русифікацію Наддніпрянської України, які Т. Грушкевич (відвідав Наддніпрянщину лише в середині 1870-х рр.) черпав від приїжджих. На сторінках щоденника простежується певна «західна» зверхність галицьких українців щодо росіян, щоправда, перевагою Наддніпрянщини Т. Грушкевич називав більшу заможність. Проблемою українців він вважав брак вищих верств, через що політичні кола інших країн мало з ними рахувалися. «Ми не є єще нация, щоби зовсїм о своїх силах могли остоятися. Все таки наші полїтики трохи ідуть напомацки – оглядаються таки будь що будь за якими зовнішніми впливами», – з прикрістю констатував він.

Критично Т. Грушкевич оцінював українські політичні середовища Львова, у яких не зміг реалізуватися. Найбільше його дратували: особисті та міжпартійні чвари, відсутність взаємоповаги, недбалість, зокрема духовенства, невміння відстоювати свої права, «брак одушевлення», небажання «підпорядковуватися під одну управу», популярність радикальних і безвідповідальних політиків. Серед львівських знайомих Т. Грушкевича було чимало москвофілів, які нерідко обирали німецьку гімназію для дітей. Т. Грушкевич наголошував на відмінностях між русофільськими симпатіями попереднього покоління та відверто проросійською позицією діячів початку ХХ ст., а також критикував польські й австрійські правлячі кола за толерантне ставлення до галицьких москвофілів.

Попри скептицизм Т. Грушкевича зі щоденника можна зробити висновок, що серед молодшого покоління переважало оптимістичніше ставлення до національного майбутнього українців:

Мої товариші учителї зійшовши ся на темат: «будуччина міста Львова» суть теї сьмілої гадки, що они (молоді люди в 30. роцї житя) єще за свого житя дочекають ся руского характеру міста Львова. Чи се можливе? Питають мене, який був Львів за моїх молодечих лїт? Се порівнати тепер. Тодї була Нїмеччина і Польща – Нїмеччина тепер зовсїм щезла зі Львова. Тепер є Польща і Русь. За трийцять и вже напевно за пятдесять Польща щезне – Русь займе своє приналежне місце.

Міжнаціональні відносини

Зі сторінок щоденника Т. Грушкевича Львів початку ХХ ст. постає як місто з націоналізацією значного сегменту повсякденної і приватної сфери та з чітко вираженим українсько-польським конфліктом. Тема українсько-польських відносин у роздумах Т. Грушкевича присутня щодня. Автор підтверджував, що їх загострення відчувалося значно більше, ніж у попередні десятиліття. Кидається в очі відмежування Т. Грушкевича від польськомовного оточення: коло його спілкування у Львові обмежувалося вихідцями з українських і німецьких родин. Така позиція співзвучна з зафіксованим у спогадах Є. Олесницького підходом його дружини, яка не підтримувала дружніх стосунків з польськими родинами, вважаючи, що міжнаціональна конфронтація призведе до їх розірвання й болісних життєвих виборів. Т. Грушкевич переїхав у Львів як прихильник політики «нової ери», однак невдовзі повністю розчарувався в можливостях українсько-польського порозуміння:

Крутить ся істория помиреня сих двох народів від віків в тім самім колесї. Поляки ломлять завсїгди правила всякої справедливости, а голосять перед сьвітом, що они суть олицотворенєм найкращої згоди.

У щоденнику нерідко зафіксовано приклади дискримінації українців у Львові на національному ґрунті. Неприємними відчуттями для Т. Грушкевича супроводжувалося голосування за приречених на поразку українських депутатів, після якого він чув насмішки виборчої комісії. У щоденнику описано розповідь сторожихи, яка не могла знайти праці, бо у восьми місцях від неї вимагали приналежності до латинського обряду: «а она прецїнь не буде Польку удавати та радше служби відрече ся, як свого обряду». Домовласник – прихильник польської ендеції – відмовився винаймати родині Грушкевичів житло, надаючи перевагу орендареві-поляку. На цілеспрямований бойкот з боку поляків нарікали його знайомі – кравець і власник цукерні; останній розповів, як «доброзичливці» радили йому не звертатися до клієнтів українською мовою. Сам Т. Грушкевич в офіційних установах та у сфері обслуговування послідовно використовував українську мову (звертання українців польською через небажання привертати до себе увагу він вважав «трусістю»), а згодом описував реакцію у відповідь, яка хиталася від спроб співбесідника перейти на українську мову – до переведення розмови у конфліктну площину. Найгострішим таким прикладом стало демонстративне намагання польського продавця запропонувати для онука «забавку, зображаючу малу свинку»:

Я остатечно зробив міну, що се мене уразило, але до авантури не хотів доводити. Купив за 90 гел. забавку зображаючу котика, заплатив і вийшов передумуючи над тим, як смаркачі поляки купчики сьміють глузовати ся в сей спосіб над людьми старими – над Русинами. Коли сї люди образумлять ся, коли сї люди прийдуть до сеї сьвідомости, що тим способом нечесть роблять своїй нациї.

Так само Т. Грушкевича вразив вигляд шляхетського фірмана, одягненого в козацький стрій:

Кров ударила менї в лице. Як сьміє єще нинї шляхтич польский в сей спосіб дразнити нашего человіка таким поведеням, одягати в стрий наш національний, в котрім ходили наші козаки лицарі, одягати своїх слуг, льокаїв, се для нас велика обида а даже провокация.

Щоправда, Т. Грушкевич також звертав увагу на те, що непорозуміння на мовному ґрунті з боку офіційних осіб не завжди мали свідомий підтекст, а нерідко випливали з незнання української мови. За його свідченням, за часів намісника М. Бобжинського (1908–1913 рр.) чиновників у Східній Галичині зобов’язували вивчати українську мову, причому «Бобжиньский хоч знає руску мову, а все таки каже, як прийдеся єму відчитувати рускі письма, то з натуги єго голова аж болить». Величезною психологічною проблемою для Т. Грушкевича стало вбивство А. Потоцького. Попри особисте знайомство з ним, він уболівав за долю М. Січинського та засуджував тих українців, які під впливом відрази до вчиненого під національним прапором злочину переходили на латинський обряд. Водночас він вважав неможливим солідаризуватися з акціями на підтримку М. Січинського:

Я перед Реваковичем вимовив ся, щоби мене в справі Сїчиньский – Потоцькі увільнено від якої небудь акциї. Се немило було Реваковичеви, але мої скрупули не позваляють в сїм взглядї що небудь робити. Дуже жаль менї Сїчиньского, але і Потоцкого було шкода. Менї ся родина в своїм часї велику прислугу і поміч зробила.

Єврейське населення Львова у щоденнику згадується нечасто й радше в нейтральному контексті. Т. Грушкевич визнавав його значну роль в економіці Галичини (одного разу навіть ствердив, що для комерційних інтересів Львів мав би вважатися не польським, а єврейським містом). Політичну свідомість євреїв він оцінював як таку, що лише формувалася, відзначав, що в польсько-українському конфлікті єврейське населення підтримуватиме сильнішу сторону. Назагал із щоденника можна зробити висновок, що національні громади Львова жили значною мірою замкнуто, у власному просторі.

Виразними були симпатії Т. Грушкевича до німців, що пояснюється його роботою в німецькій гімназії та розумінням німецькомовного світу. Збереження у німецьких сім’ях національної ідентичності у Львові він вважав прикладом для українців, а Німеччину та Австрію – потенційними союзниками українського руху. Описуючи візити до Львова представників Відня, він наголошував, що українське населення ставиться до Австрії значно приязніше, ніж поляки, які нещирі в показному патріотизмі. Безумовно, символом життєвої стабільності була для Т. Грушкевича Габсбурзька династія. У травні 1913 р. він записав:

Ґазети приносять відомости, що цїсар наш приходить до здоровля. Дай Боже, щоб єще пожив, щоби був спокій в державі, щоб не було війни якої, головно з Росиєю.

 

Повсякденне і приватне життя

Т. Грушкевич одружився 1872 р. Його дружина Людмила походила з вірменської, ймовірно, з вірменсько-єврейської родини. Як вона розмовляла, встановити не вдалося, однак листи дітям вона писала польською мовою. Т. Грушкевич категорично виступав проти мішаних шлюбів, які вважав шляхом до полонізації українців. Після розмови з Т. Реваковичем він записав:

Зговорилося за женячку молодих Русинів. Не можна викоренити сеї пошести – женитьби Русинів з Польками. Нинї серед так великого антаґонїзму полїтичного Поляків і Русинів, се майже неімовірне, щоби міг Русин з Полькою побирати ся і копати собі і другій особі гріб домашнього щастя.

Осіб, особливо з близького оточення, які через родинні обставини приймали польську ідентичність, Т. Грушкевич засуджував. Так, він написав кілька гнівних листів в Умань, де жили його племінники, які полонізувалися. Можна припустити, що національне виховання не було для Людмили Грушкевич принциповим, і вона підпорядкувалася волі чоловіка, для якого воно мало значення. Із записів Т. Грушкевича випливає, що дружина була йому надійною опорою у повсякденні, разом вони відвідували храми різних конфесій, знайомих, приймали гостей. Неясно, чи обговорював Т. Грушкевич з дружиною політичні питання, однак можна припустити, що «політика» в цьому середовищі мала статус чоловічої забаганки, на яку з огляду на численні питаня відносно незаможного життя жінки дивилися з іронією та поблажливістю.

Родина організовувала життя за класичною схемою: чоловік утримував, а жінка опікувалася побутом і дітьми. Основним джерелом доходів була зарплата, згодом – пенсія Т. Грушкевича: 497 крон на місяць. Сім’я орендувала у Львові квартиру, яку періодично змінювала, з’їжджаючись чи роз’їжджаючись із дітьми. Зазвичай це було трикімнатне помешкання з кухнею і балконом (приблизно так само виглядало житло їх найближчих приятелів – Реваковичів і Тисовських). Сім’я утримувала служницю – дівчину або жінку-українку зі села. Служниці не інтегрувалися повністю в родину, соціальна дистанція підкреслювалася, а надання дівчатам роботи й можливості проживати у Львові, навчання їх грамоти вважалися благодіянням з боку «інтелігентів». Сам Т. Грушкевич побутовими справами не був обтяжений; вони рідко виходили поза межі кілограму апельсинів для онуків. Жіноча праця, в його уявленні, цінувалась, однак лише лише тоді, коли це стосувалося членів родини. Про побут доньки Софії Раковської в Парижі він записав:

Я нинї дуже зажурив ся судьбою Зосї в Парижи… Она бідна дуже клопоче ся хатою без слуги – обід варить сама дома, ходить за купном, розуміє ся сніданя і вечеру, все на прімусї. Треба з дитиною перейти ся, трохи попрятати. То за богато на одну особу, а до того не зовсїм здорову.

Одним із мотивів створення щоденника Т. Грушкевича була спроба чоловіка, який звик працювати, погодитися зі статусом «пенсіонера», старішанням, фізичною слабкістю, самотністю. Судячи з записів, внутрішнього миру він не знаходив у вірі, хоча й був священицьким сином. Релігійні свята у його родині відзначали «по-міському», у вузькому сімейному колі, що контрастувало зі спогадами дитинства й наштовхувало на думки про незворотність часу. Попри жвавий інтерес до світу, Т. Грушкевич мав відчуття, що відстає від його вимог, не може пристосуватися до пришвидшення життя, радикалізації політичних сил. Однак ставлення Т. Грушкевича до молодшого покоління було позбавлене менторського тону – він шанував працю, внутрішній світ та клопоти своїх дітей і радше співчував їм, вважаючи, що його ровесники жили у «спокійніші» часи. Кілька разів під час ведення щоденника Т. Грушкевич хворів. Хвороби супроводжувалися думками про смерть, яку він уявляв як щось таємниче. «Що зі мною буде?» – записував він під впливом таких думок. Останній запис у щоденнику Т. Грушкевича здійснений за день до смерті у селищі Шмідсдорф в Австрії, де родина шукала захисту від Першої світової війни.

 

Підсумки

Попри певний віковий консерватизм мислення (Т. Грушкевич уже з 60-річного віку окреслював себе «старцем»), щоденник Т. Грушкевича за обсягом та значущістю порушених питань є оригінальним і цінним джерелом вивчення світогляду, поведінки та повсякдення української інтелігенції в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. Його можна залучати до наукового обігу нарівні з роботами, які прийнято вважати в українській історіографії хрестоматійними. Т. Грушкевич пройшов шлях назагал типового представника першого покоління української світської інтелігенції в Галичині, яка наприкінці ХІХ–ХХ ст. перебрала політичне та інтелектуальне лідерство в українському русі від греко-католицького духовенства, а водночас прийняла на себе відповідальність за вибір модерної української національної ідентичності. Щоденник Т. Грушкевича відображає думки й переконання тогочасної людини, показує важливість для неї національного питання, розкриває механізми польсько-українських суперечностей на рівні мікроісторії, дозволяє вивчити побут і повсякденне життя українського інтелігента у Львові, а також дає змогу читачеві зазирнути у внутрішній світ людини початку ХХ століття з її суб’єктивними переживаннями, страхами та надіями. Майстерне поєднання громадської і приватної сфери, фактів із їх суб’єктивним сприйняттям вирізняє щоденник Т. Грушкевича серед інших пам’яток його доби. Чимало людей хоча б раз у житті пробують вести щоденник, однак швидко відмовляються від цієї ідеї під тиском буденних клопотів, неможливості усамітнитися й безлічі інших причин. Хочеться сподіватися, що щоденник Т. Грушкевича, у який автор вклав чимало внутрішньої праці, не лише знайде своїх читачів, а й надихне когось іншого на власні записки, що наближатимуть для нащадків безповоротно минулий час.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 151

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Hohlokacap 15 серпня 2012, 09:14

    Что за детский сад?
    Владимиро-Суздальское княжество появилось в 12 веке, когда никакими монгольскими ордани не пахло.

    "столиця якого була перенесена до Москви у 1328 році."
    ------ Иван Калита получил от хана Узбека во владение Великое княжество Владимирское, которым до того владел князь Александр Мверской.

    "Проіснувало до 1721 року, до офіційного проголошення Російської імперії."
    ------- В 1721 г. провозглашена Российская ИМПЕРИЯ. А до того было МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО, с титулом /князей и царей: великий князь Московский и всея Руси, царь Московский и всея Руси-Русии-Росии, царь Великия, Малыя и Белыя России - задолго до рождения Петра 1.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 15 серпня 2012, 05:55

    Велике князівство Московське було правонаступником Володимиро-Суздальського князівства у складі Золотої Орди, столиця якого була перенесена до Москви у 1328 році. Проіснувало до 1721 року, до офіційного проголошення Російської імперії.
    http://uk.wikipedia.org/wiki/Велике_князівство_Московське

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Hohlokacap 12 серпня 2012, 22:32

    Государства с САМОназванием "Московия" не существовало.
    См. предыдущий пост.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук