Чим далі в ліс – тим більше дров. Сюжет із дискусіями щодо не/обов’язковості історії України як обов’язкового предмета для цьогорічних вступників до закладів вищої освіти добіг, здавалось би, свого прогнозованого завершення. Парламент ухвалив проєкт, де обов’язковими є лише українська мова і математика. Та з нашим міністром освіти сумувати не доводиться. І коли ти вже не хочеш повертатись до теми, про яку висловлювався раніше, коли всі ці дискусії, що скочуються в безсенсові срачі, вже набридли – на сцену виходить наш міністр-плагіатор, і доводиться знову сідати за клавіатуру.
Нещодавно на зустрічі в Чернівцях Сергій Шкарлет заявив: «Історія України – обов’язковий компонент для кожного українця. Депутати окремих опозиційних фракцій використовують деякі речі та деякі контекстні питання з історії України в якихось своїх політичних амбіціях. Але вивчати історію під примусом вважаю неприпустимим. Вивчення історії України має починатися з родини. Де батьки свідомо маленького українця або україночку мають навчати історії. Відтоді будуть патріоти, відтоді будуть українці. А якщо це тільки під іспит – можна зазубрити, а через два тижні все позабувати. Кожен українець має знати історію України, незалежно від того, чи складати йому НМТ, ЗНО і все інше».
Примітивні маніпуляції про опозицію залишимо обабіч, адже такими словами можна нівелювати будь-яку критику. Найбільше уваги натомість заслуговує фраза міністра про те, що навчати історії юних українців мають насамперед батьки.
Зразу наголошу, що роль сім’ї у вихованні дитини є фундаментальною. Сім’я є прикладом того, що англійський консервативний мислитель Едмунд Берк понад два століття тому описав як «малий загін» – невелика спільнота, локальне середовище, до якого ми відчуваємо потужну емоційну прив’язаність, яке є основою нашого сприйняття світу та власного місця в ньому. Сім’я, збудована на засадах взаємоповаги та взаємодопомоги, є куди кращим стартовим майданчиком для дитини, ніж інші опції. Обов’язок батьків – пояснити, що таке добро і зло, як у житті чинити варто, а як ні. Та чи повинні вони виконувати обов’язки, покладені на інших – не обов’язково.
Звісно, коли батьки дають дитині більш чи менш ґрунтовні знання з конкретного предмета – це добре. Легко пізнати основи історії, коли твої батьки історики за фахом, коли з ними можна вести бесіди, а згодом і дискусії, коли вдома є бібліотека книг на історичну тематику, коли історія оточує тебе з самого дитинства. Навіть якщо ти не плануєш займатись історією, все одно отримуєш за таких умов певний рівень знань та уявлень.
Батьки можуть навчати того чи іншого предмета. Але не мусять. Тому що цей обов’язок покладено на середню школу. Це не означає, що батьки, як це, на жаль, нерідко трапляється, не повинні брати участь у навчанні дитини й віддати повністю всі аспекти цього процесу на відкуп школі. Та саме школа має давати дітям основи знань з історії, математики, української мови й літератури, географії та всього іншого. Для цього розробляють навчальні програми та все інше, пов’язане з навчальним процесом.
У випадку історії України головним завданням є формування в дитини базових уявлень про минуле нашої країни у світовому контексті, розуміння того, звідки ми взялись, ким є і, відповідно, куди можемо й маємо прямувати. Комплексне розуміння історії, поруч з іншими навчальними предметами, формує повноцінного громадянина, здатного позитивно впливати на державу і суспільство. Тому слова міністра Шкарлета – це банальне небажання виконувати власну роботу, намагання перекласти її на інших. Адже куди простіше зіпхнути відповідальність на батьків, ніж намагатись змінити на краще викладання історії в школах. Зрештою, наївно чекати чогось іншого від цього чиновника, зважаючи на його «бекґраунд».
Навіть якщо ми вважатимемо, що батьки зобов’язані навчати своїх дітей історії для патріотичного виховання, то чи є реальним такий сценарій в більшості випадків у наших реаліях? Навряд чи. Тут є низка причин і пов’язаних із цим загроз.
По-перше, більшість українців або не знають історії як такої, або ж оперують вкрай вузьким набором фактів, що позбавлені сенсу без розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Попри високі показники формальної наявності освіти в Україні, зокрема вищої, рівень освіченості в багатьох випадках є незадовільним. Що породжує часті випадки економічної, правової, математичної чи, звісно ж, історичної неграмотності. Додаймо до цього вкрай низькі показники читання книжок середньостатистичним українцем, збереження ролі телевізора як головного джерела інформації для середнього і старшого поколінь, нерідко нестачу здатності критично оцінювати почуту інформацію. У підсумку – чи багато можуть навчити з історії в пересічній сім’ї на тлі цих чинників? Навряд. Особливо якщо додати в наше рівняння реалії, коли сім’ї часто далекі від описаного вище по тексту ідеального прикладу.
По-друге, навіть якщо дитина пізнає історію в сімейному колі, то яка це історія? Дуже часто це навіть не так вивчення історії, як успадкування історичної пам’яті. А між історією та історичною пам’яттю є засаднича різниця. Адже перша – це про те, що було, а друга – про те, як ми пам’ятаємо те, що було. І ці два виміри зовсім не обов’язково збігаються. Ба більше, часто в родинній історичній пам’яті, особливо в деяких регіонах України, все ще домінують наративи, закладені радянською чи російською пропагандою. І хоча російська агресія багатьох українців змусила по-новому оцінити не тільки теперішнє і майбутнє, але й власне сприйняття минулого, та багато – це далеко не всі. І якщо шкільна освіта не виконує своїх функцій, то часто на виході ми отримували й отримуємо випускників шкіл у незалежній Україні, переконаних, що «раніше було краще», і таких, що все віритимуть у розповіді про нацистський режим у сучасній Україні та розповіді про «братні народи».
По-третє, навіть якщо попередній сценарій не відбувся й уявлення про українське минуле дитина отримує в україноцентричній та патріотичній сім’ї, то й тут є загроза, пов’язана із згаданим раніше браком критичного мислення. Патріотичне виховання, як і будь-яка інша справа, містить у собі загрозу бути доведеним до абсурду – коли історія підміняється альтернативним минулим, сповненим, з одного боку, вигаданих величних цивілізацій минулого і Богдана Гатила в ролі гунського вождя Аттіли, а з іншого – таких же вигаданих трагедій менш давніх часів (наче їх і так бракує) за принципом «що трагічніше, то краще».
Історична пам’ять будь-якого суспільства побудована на міфах і символах. Тому фанатична міфоборчість є не меншою бідою, ніж надмірна міфотворчість. Але остання є більшою проблемою в українських реаліях. Бо розповіді про древню Україну-Аратту, Атлантиду на острові Хортиця, Івана Сірка в Сорбонні чи необґрунтоване завищення кількості жертв Голодомору не формують адекватного сприйняття минулого й теперішнього, а творять паралельну реальність. А що буває, коли суспільство опиняється в полоні вигаданого минулого – ми знаємо краще за багатьох, адже маємо Росію як сусіда. Це той класичний випадок, коли, борючись із драконом, є загроза самому ним стати.
Варто розділяти «мух і котлети». В ідеальному світі батьки справді ділитимуться власною історичною пам’яттю чи знаннями з історії, і вони будуть адекватними. Тим паче крізь призму родинних історій можна пізнати минуле нерідко краще, емоційніше, більш особисто, ніж від вчителя чи з підручника. У більш приземлених реаліях є щастям, що бодай у деяких сім’ях цей сценарій є наближеним до реальності. Але підхід, що спирається на таку кількість суб’єктивних складових, не може бути системотворчим. Цю роль уже має відігравати продумана й фахова система освіти і, в ширшому контексті, державна політика в гуманітарній сфері. А її як не було за останні вже понад тридцять років, так і не намічається. Доки освітою та наукою завідує плагіатор, а в Мінкульті бал править міністр, що просить фотографувати нематеріальну культурну спадщину, то позитивних змін не буде.
Тому, поміж інших важливих дискусій, активна частина суспільства повинна максимально сприяти появі адекватної гуманітарної політики в державі – критикуючи, дискутуючи, пропонуючи. І хоча успіх таких починань у системі, де фаховість аж ніяк не є важливим критерієм призначення на високі посади, не може гарантувати ніхто, проте крапля камінь точить. Тим паче, якщо не говорити про проблеми й обов’язки, про потребу кожного елемента суспільного й державного механізму справно виконувати свою функцію, то змін на краще точно очікувати не варто.