Так простіше
Кілька думок про дискусію щодо Національного мультипредметного тесту
Роман Лехнюк, 2фото m.bondar
Епопея із затвердженням формату цьогорічного Національного мультипредметного тесту (НМТ) все ще триває, хоча до самих вступних іспитів залишається дедалі менше часу. Досить несподівано спільний проєкт Міністерства освіти і науки та парламентського комітету з питань освіти, науки й інновацій забуксував у стінах парламенту. Якщо вірити заголовкам ЗМІ – як результат протидії фракції «Європейської солідарності» через виключення історії України з переліку обов’язкових предметів тестування. Напрошується цікаве питання: як четверта за розміром фракція з 25 депутатів може завадити «монобільшості» й окремим дружнім до неї депутатським групам прийняти узгоджене рішення? Отже, попри гучні заголовки і справді медійно активну позицію окремих депутатів «ЄС» (Володимира В’ятровича насамперед), остаточного рішення все ще немає. Як і єдності з цього питання серед провладної фракції.
Не мати затвердженої схеми проведення загальнонаціональних іспитів за чотири місяці до самих іспитів – нонсенс. Цьогорічні випускники досі на 100% не можуть мати певності щодо того, які предмети доведеться складати. Претензії тут мають бути не до тих депутатів, котрі мають резонні зауваги до нинішнього проєкту, а до МОН і профільного парламентського комітету, які лише в січні (а не в серпні чи вересні, як мали б) сформулювали власну пропозицію. Котра ще й викликала хвилю запеклих дискусій через долю тесту з історії. Можна зрозуміти затримки у випадку 2022 року. Та що заважало, зважаючи на вже відомі обставини, узгодити формат НМТ ще місяці тому – чергове питання до рівня компетентності нинішнього МОН та інших людей, дотичних до освітньої політики в державі.
Про те, чому історія України повинна бути обов’язковою для всіх випускників шкіл при складанні НМТ, сказано й написано чимало, зокрема й автором цих рядків. Однак серед численних дебатів різного рівня фаховості щодо того, чи повинні всі складати історію, деякі важливі питання залишились значною мірою за кадром, а деякі розглядались надто спрощено.
Багато лунало слів, що тести як форма контролю є недосконалими та неефективними, особливо коли йдеться про історію, де ключову роль відіграє не тільки фактаж, але й розуміння явищ і процесів. Мовляв, якщо зводити історію України лише до тестів, то ніякі знання випускників обов’язковий тест із цього предмета не покращить і не перевірить, а все зведеться лиш до зубріння дат й імен, які одразу після НМТ будуть забуті.
Частково така проблема справді є. Але зводити її ступінь в абсолют можуть лише ті, хто не знайомий з тестами попередніх років. Вже упродовж багатьох років тест ЗНО з історії України складається з типологічно відмінних завдань із різним рівнем вимог до учня. Справді, деякі питання перевіряють суто знання фактографічного матеріалу. Та є й завдання, що вимагають доброго розуміння явищ, здатності аналізувати й доходити логічних висновків. Тож теза, що ЗНО/НМТ з історії України – це лише безсенсове зубріння, аж ніяк не є правильною, а говорить більше про компетентність тих, хто цю тезу висуває.
Тест можна і треба покращувати. Але побачені подекуди в медіа-просторі думки чи то про його нездатність перевірити реальний рівень випускників, чи про потребу додати завдання з відкритою формою відповіді показують лише нерозуміння реальності. А реальність проста – формат ЗНО чи, в екстремальні часи, НМТ є недосконалим, проте кращої альтернативи немає. Не вступні ж іспити при університетах повертати, де реальні знання мало що значили.
Ще одна дискусійна теза: якщо зробити історію обов’язковою, то це хіба що відіб’є будь-яку охоту її вчити. Що цікаво, щодо української мови чи математики таких аргументів не застосовують. Будемо відвертими – є чимало учнів, які не горять бажанням вчитись. І яких з року в рік вчителі змушені «витягувати» задля переведення до наступного класу. То, може, скасувати обов’язкову середню освіту, щоб не мучити ні дітей, ні вчителів? І середню освіту здобуватимуть лише ті, хто цього прагне. Уявляю дикий крик у суспільстві, якби хтось всерйоз висунув таку пропозицію. А логіка ж та сама. Примус не може бути сутністю навчання, це очевидно. Але певні його елементи все одно потрібні, зокрема і як мотиватори. Хто має досвід роботи в школі чи університеті, то повинен це добре знати.
Написане вище не знімає іншої дилеми – наявності реальних проблем у системі шкільної освіти. Автор неодноразово особисто чув від студентів, що в школі вони історію не вчили й не любили через нецікаве викладання чи персони вчителів. Вочевидь, верифікувати ці розповіді складно. Та в кожного під час навчання були вчителі улюблені – чия праця надихала й захоплювала – і такі, на чиї уроки взагалі йти не хотілося.
Найгірше, що можна зробити в такій ситуації – це заявити, що «всі вони там однакові». Мовляв, вчителі погані, думають лише як заробити репетиторством, а тому добре вчити учнів не хочуть тощо. Як і в будь-якій професії, вчителі є різні. І не тільки з історії, звісно ж. Бо чомусь останніми тижнями саме останніх багато хто затято звинувачує в бажанні заробітчанства як мотивації захищати обов’язковість історії на НМТ. Що ж, кожен звинувачує відповідно до власної системи моральних координат.
Попри всі обставини, в українській школі є позитивна динаміка. Зокрема, і щодо вивчення історії. За участі фахових науковців оновлюються навчальні програми, які стають глибшими, цікавішими, тематично й методологічно різноріднішими. Хоча, заради правди, є й історики, котрі замість самим вникнути в суть проблеми чи долучитись до її вирішення просто звинувачують колег по цеху в нічогонеробленні. Нема на те ради.
Є чимало вчителів історії (звісно, не лише історії, але зараз саме про неї), котрі ледь не на голому ентузіазмі намагаються не відбувати номер, а зацікавлювати й бути креативними. Тож треба не таврувати всіх скопом, а подумати, як мотивувати таких вчителів, водночас заохочуючи (зокрема адекватною зарплатою!) притік нових кадрів на зміну тим, робота яких справді неефективна або й взагалі шкідлива. Але це має бути саме заохочення, а не чергові формальні бюрократичні вимоги, які для галочки виконують недобросовісні вчителі і які хіба заважають нормально працювати тим, хто цього справді хоче.
Лиш поодинокі учасники дискусії про тестування з історії України озвучили важливу думку – НМТ (чи раніше ЗНО) взагалі повинен не перевіряти шкільні знання (для цього є Державна підсумкова атестація, яку цьогоріч вкотре скасували), а рейтингувати вступників до університетів. Тобто відсіювати, тих, хто не тягне рівень вищої освіти. І з цим завдання НМТ, а в минулі роки ЗНО, не справляється.
Дискусії про обов’язковість того чи іншого предмета вочевидь важливі, але не повинні відволікати від інших проблемних моментів. Влучно висловився історик Ігор Сердюк: «Якщо відверто, то у більшість ЗВО беруть усіх». Таке явище як мінімальний поріг, необхідний для успішної здачі тесту, наче й існував, але був надто низьким. Цього ж року він взагалі опустився далеко нижче від порогу вгадування і буде лиш трішки вищим за 10% тестових балів. Цікаво, хто з роботодавців візьме до себе кандидата, котрий при перевірці знань і умінь покаже успішність, скажімо, у 15%? Ніхто при своєму умі, припускаю. А от до університету – ласкаво просимо. Студентом можна стати, не маючи фактично жодних знань, банально «натикавши» галочок у бланк відповідей. А потім викладачі повинні давати раду не лише здібним і мотивованим студентам (що завжди в радість), але й слабким і байдужим. І відрахувати теж не вийде, бо з деканату помахають пальчиком – куди це ти цінних студентів хочеш виключити.
Деякі університети, які реально зацікавлені в якості вступників, встановлюють власні «мінімуми». Проректор Київської школи економіки й колишній заступник міністра освіти Єгор Стадний зазначає, що КШЕ цього року планує встановити прохідний мінімум на рівні 50-60%, а не 10%, як на НМТ. Так відбудеться бодай мінімальне «просіювання» вступників. Така практика мала би стати повсюдною. У попередні роки були намагання бодай на окремі спеціальності, зокрема медичні, запровадити пороговий бал ЗНО з профільних предметів хоч би на рівні 150 балів з 200. Та навіть вимога здати ключовий для обраного фаху предмет на ЗНО бодай на 3+ за 5-бальною системою викликала хвилі обурення – як це так, діткам обмежують можливість вступити до університету. Стурбованим «нерівністю» (хоча можливості то рівні насправді) у цьому випадку вартує пригадати, що принаймні вища освіта в нас наразі не обов’язкова. Хоча з приходом на посаду Шкарлета, прикриваючись війною та іншими клопотами, ці 150-бальні пороги скасували навіть там, де вони були.
Кількість убиває якість. Принаймні якщо йдеться про вищу освіту. Згідно зі статистикою, кожен третій українець має вищу освіту, а серед осіб віком від 18 до 23 років 79,7% її здобувають. Але отримати диплом й отримати знання – не те саме. Серед здобувачів вищої освіти предостатньо тих, хто сам не може відповісти на питання, чому він/вона обрали ту чи іншу спеціальність і що робитимуть по завершенні університету. І хоча відсоток пасивних і слабких студентів різниться залежно від університету й спеціальностей, та суті проблеми це не змінює. За умов набирання до закладів вищої освіти фактично всіх охочих (чи тих, кого змушують батьки або ще хтось) якісного розвитку вищої освіти в Україні не буде.
А його не буде, бо встановлення адекватного порогу на ЗНО/НМТ хоча б на рівні 170 балів з 200 з профільного предмета неминуче потягне за собою «ефект доміно». Спочатку – скорочення кількості студентів. Наступний крок – скорочення кількості викладацьких ставок, які прив’язані не до наукових здобутків, а саме до кількості студентів. Менше студентів і менше викладачів – менше університетів. Усе це буде правильними кроками, якщо мета – якісна вища освіта.
Цих кроків ніхто не зробить, принаймні в короткій і середній перспективі. Уже навіть з першим – нормальним порогом при вступному тестуванні – не складається. Такі кроки точно не додадуть голосів на виборах. Чиновникам і політикам простіше продовжувати профанацію, ніж всерйоз розв’язувати складну проблему. Замість сприяти, у поєднанні з приватними ініціативами, появі більшої кількості справді якісних наукових інституцій для фахівців різних спеціальностей простіше прив’язати їх до вічної боротьби за години й часто невмотивованих студентів. Замість створити справді дієві форми перевірки якості наукової і викладацької роботи, що врахують специфіку кожної галузі, простіше накинути ще більше неефективної бюрократії і вимог. Котрі не перешкоджають тим, хто працює погано, проте ставить палки в колеса тим, хто таки прагне щось робити не «для галочки».
Більшість суспільства, зі свого боку, теж все влаштовує. Якби була пропозиція залишити лише один обов’язковий предмет на НМТ, а ще краще – жодного, то ця пропозиція перемогла б із великим відривом. Бо головне «щоб дитина поступила», бажано без жодних зусиль. Якою буде ціна такого підходу й ефективність навчання згідно з ним – питання, які ставити не прийнято. Бо так простіше. Чим не кредо всієї української освітньої системи?