- Чому багато латишів у 1941-1942 роках пішли на бік німецької армії? Тому що за 1940-1941 роки вони пережили депортації і репресії радянської влади. Тому німців спершу очікували як визволителів. Тому латиші вступали до німецької армії, були спроби, як і в Україні, створити свій уряд.
Нещодавно Львів відвідала депутат Латвійського сейму, знаний філолог, академік Яніна Курсіте. Про мету візиту, про латисько-українську співпрацю, про суспільно-політичну ситуацію в Латвії пані Курсіте розповіла в інтерв’ю ZAXID.NET
- Почнемо розмови з того, якою була мета Вашого візиту до Львова?
- Було кілька завдань, але головне з них – підписати угоду про співпрацю між факультетом гуманітарних наук Латвійського університету та факультетом міжнародних відносин Львівського університету. Адже на нашому факультетів вже віддавна існують українські студії, які започаткував свого часу Юрій Садловський. І хоча він повернувся уже до Львова і ми ще не знайшли адекватної заміни для нього, проте студії тривають і нині, але у них треба вдихнути нове життя. Бо нині на них записується менше студентів, аніж раніше. З іншого боку, хотілося б, щоб нам вдалося вибудувати зв’язки з Україною, причому саме із Західною Україною. Адже Львів і цей регіон – це такий собі шматок загальноєвропейського простору, який нам, балтійцям, є значно зрозумілішим, значно ближчим, аніж Схід. Тому ці зв’язки ми не маємо наміру обмежувати лише університетською співпрацею. І в цьому нам допомагає колишній посол України в Латвії, а нині – віце-губернатор Львівщини Мирон Янків, за сприяння котрого постала й українська школа в Ризі, й студії україністики. Я тоді ще була деканом факультету. Налагоджується тісна співпраця між Академічною бібліотекою Латвії та Львівською академічною бібліотекою. Куратором у цій справі є пані Янків. І тепер ми, приїжджаючи до Львова з молодими студентами, з магістрантами можемо міркувати про наступні кроки, про спільні проекти, у яких би брали участь як львівські студенти, які вивчають латиську мову, так і латвійські студенти, що вивчають українську. Також би хотілося налагодити співпрацю фольклористів. Я сама за фахом фольклорист і літературознавець, тому знаю, що понад усе зближує традиційна культура. Це – ключ для налагодження зв’язків між молодими поколіннями. А коли молоде покоління встановлює зв’язки, то це – майбутнє.
- Що конкретно передбачає згадана угода?
- У ній є низка пунктів, я назву лише головні: сприяти українським студіям у Латвії, сприяти культурному обміну, науковим контактам. Під кожним пунктом ми вже окреслили перші конкретні кроки. Наприклад, восени цього року під Луцьком відбудеться велика міжнародна конференція щодо культури Полісся. Ми маємо намір зробити крок у відповідь – провести відповідний захід у Латвії. Ми сподіваємося, що за сприяння почесного консула Латвії у Львові пана Володимира Гарцули тут буде видано збірку латиський дайн, які переклав Юрій Садловський. Особисто для мене дуже важливо, щоб у Латвії з’явився новий переклад творів Лесі Українки. Попередній переклад було зроблено ще у 60-х роках, він уже морально застарів, зокрема у відборі текстів.
- Які засоби фінансування передбачено для реалізації цього договору?
- Зараз, на жаль, жодних. Наразі у нашому активі – лише ентузіазм. У Ризі я переговорю з ректором Латвійського університету, аби наступним етапом стало укладання договору вже між Латвійським та Львівським університетами. Тоді вже будуть передбачені централізовані кошти на сприяння латвійським студіям за кордоном. Окрім того, у нас функціонує Агенція з вивчення латиської мови, яка передбачає надання допомоги на вивчення латиської у світі. Тож я намагатимуся залучити певні фінансові засоби. Хоч розумію, що зараз у Латвії не найкращий час для цього, оскільки наслідки фінансово-економічної кризи ще й нині досить болісно відчутні у нашій країні. Якщо, наприклад, раніше Латвія надавала регулярну системну допомогу своїй діаспорі у світі, то тепер це відбувається лише точково. Діаспорні організації змушені самі шукати спонсорів, меценатів, оскільки на державну допомогу нині очікувати не доводиться.
- А ще ж зовсім недавно Латвія вважалася балтійським тигром…
- Так, але цей тигр не розрахував свого стрибка, і його приземлення було не надто приємним.
-…і тепер самі латиші порівнюють свою країну радше з мокрим кошеням.
- Так, але кошеня має таку природну здатність: за будь-якого падіння ставати на ноги. Варто визнати, що ми трохи перестаралися, відвертаючись від колишнього Радянського Союзу, з яким у нас пов’язані неприємні спогади про несвободу, про «змушування до співжиття». Тож коли ми виборсалися звідти, то спрямували свої погляди вдалечінь, лише на Захід. Та пройшовши якийсь етап розвитку, ми зрозуміли, що варто шукати партнерів і серед країн з колишнього радянського минулого. Тоді нам всім буде зручніше й перспективніше знайти свою нішу в західному світі. Такі контакти нам варто розвивати з Україною, Білоруссю, адже це наші найближчі сусіди. Бо, наприклад, з Польщею й Чехією у нас вже налагодилися добрі контакти. Ми здійснюємо наукові, культурні й освітні обміни. А Україна значно активніше останнім часом співпрацювала з Литвою. Але й ми ще своє надолужимо. У нас є достатньо досвіду, яким ми зможемо ділитися.
- Напевно, наша співпраця була б значно інтенсивнішою, якби Україна таки увійшла до Європейської Унії?
- З одного боку, це погано, що Україна не встигла потрапити до ЄУ, коли двері ще були прочиненими. З іншого боку, ніколи до кінця не відомо, можливо, повільний шлях є кращим. Тому ми маємо залишатися вірними спільниками у русі на Захід.
- Ви згадали про фінансово-економічну кризу. Європа за останні місяці починає долати її наслідки, економіка поступово одужує, оживлюється господарська активність. Чи відчуваються якісь позитивні тенденції і в Латвії?
- В економіці й господарюванні відчуваються, утім люди ще довго не зможуть звикнутися з тим, що їхні прибутки не будуть такими, як чотири роки тому, коли Латвія здійснила економічний прорив. Тоді всі верстви населення – від професорів університетів до простих робітників – заробляли, хоч і не запаморочливі, але все ж доволі пристойні гроші. Нині про той рівень життя свідчать досить дорогі автомобілі. Інколи туристи, гості, родичі з-за кордону, навіть з Америки чи Канади, приїхавши до нас, заздрісно кажуть: «Ого, ми такого собі дозволити не можемо».
- Як можна було б допомогти людям перебороти цю кризу?
- Нині, йдучи вулицею Львова, я підслухала дуже цікаву розмову старшої жінки з донькою, яка, наскільки я зрозуміла, втратила якісь гроші. Старша жінка її втішала: «Коли губиш гроші, то ти нічого не втрачаєш; коли губиш друга, то втрачаєш половину себе; коли ж ти губиш надію, то втрачаєш усе». Я переконана, якщо ми зрозуміємо, що загублені гроші не варті наших переживань, що варто відновлювати надію, то справи в нас підуть значно краще.
- Віддавна однією з відчутних проблем Латвії був конфлікт між корінням населенням та російською чи радше російськомовною меншиною. Нині цей конфлікт вдалося залагодити, чи він таки поглиблюється? Як нині виглядають міжнаціональні взаємини в Латвії?
- Я б назвала їх настороженим нейтралітетом. Наразі інтеграційна політика не дала очікуваних результатів, хоч і витрачено чималі кошти, але все на марно.
- На що конкретно надавали гроші?
- Приміром, забезпечували курси вивчення латиської мови. Минуло 20 років, а проблема знання росіянами латиської так і залишається невирішеною. А існує ж безліч спеціальностей, на яких не можна працювати, не знаючи мови. Зі свого боку, на нас тиснула Європейська Унія, що, мовляв, не можна утискати національні меншини. І врешті-решт російськомовне населення замкнулося в собі. Відбулося це розділення. А треба ж було будувати спільний дім. Очевидно, латиська сторона має мати твердий хребет, але водночас – не бути агресивно налаштованою. Ви – росіяни, мешканці нашої спільної держави, але для того, щоб ви могли почуватися тут комфортно, треба вивчити державну мову.
- То що, інтеграційна політика не мала жодних успіхів?
- Чому ж? Були й позитивні приклади. Зокрема те, що в деяких школах зробили не обов’язкову освіту латиською мовою, а білінгвальну освіту. Особливо добрих результатів нам вдалося досягнути, наприклад, в українській школі в Ризі, де директором працює Лідія Кравченко. Без проблем такий метод навчання вдалося втілити в естонських, польських школах. Але у російськомовних школах ще залишаються проблеми. Кожна людина прагне вирішити ці проблеми за один день. Але згадаймо, що насильницька русифікація не відбувалася за один день, це був тривалий процес. У країнах Балтії тиск русифікації був найпотужнішим. За 20 років замало, щоб це компенсувати. Не можна пружину, котра довгий час рухалася в один бік, повернути у зворотній. Це доволі довгий шлях, але я особисто вважаю, що краще хай це відбувається довше, але спокійніше. Оскільки налаштувати одну частину суспільства проти іншої, особливо у час кризи, досить просто. Але тоді ми не досягнемо ні економічного, ні духовного підйому. І держава від цього не стане міцнішою.
- Ви, напевне, знаєте, що в Україні відбувається схоже протистояння. Представники проросійських сил у нас виступають за надання українській мові статусу другої державної. У Латвії, наскільки я знаю, теж звучали аналогічні вимоги.
- Так, звучали. Особливо напередодні виборів ліві партії в Латвії давали обіцянки, що домагатимуться цього в парламенті. Щоправда, нині вже ліва партія «Центр згоди» офіційно відступила від цієї вимоги. І це крок уперед, крок до єднання суспільства, до порозуміння. Звичайно, існує радикальна налаштованість і серед так званих латиських партій, але, на щастя, під час останніх виборів ні представники лівого, ні представники правого радикалізму не здобули успіху. Вони зазнали відчутної втрати прихильників порівняно з попередніми виборами.
- Вивчивши досвід латвійського примирення, що б Ви порадили Україні?
- Я б порадила будувати сусідські взаємини. З одного боку, є головний квартировинаймач, господар помешкання. Він має почуватися впевнено, але не бути агресивним. Не слід вимагати від людини, котра винаймає в тебе помешкання, аби вона жила виключно за твоїм годинником. Треба їй залишити простір для власного годинника. Я вважаю, що культурну автономію, культурну самобутність національних меншин треба зберігати й заохочувати, але вона не має набувати ізоляціоністських рис. Бо тоді, приміром, ваші російська чи польська діаспори відчуватимуть головний зв'язок з Польщею чи з Росією, а не з Україною. У нас теж велика частина російськомовного населення плекає основний культурний та інформаційний зв'язок з Москвою, з Росією. А цей зв'язок не має домінувати. І тут силою не допоможеш.
- Протистояння у нас і у вас досі триває й у сфері трактування історії.
- Справді, у нас в часи ІІ світової війни була в дечому схожа ситуація. Чому багато латишів у 1941-1942 роках пішли на бік німецької армії? Тому що за 1940-1941 роки вони пережили депортації і репресії радянської влади. Тому німців спершу очікували як визволителів. Тому латиші вступали до німецької армії, були спроби, як і в Україні, створити свій уряд. Звичайно, це була ілюзія. Але люди йшли не за Гітлера, не за німців, а за те, щоб припинити радянську окупацію. Але врешті-решт, коли закінчилася війна, радянські війська стали нібито «визволителями», а ті, хто воював на боці німців, - «фашистами». Я ж вважаю, що й одні, й інші перебували в полоні ілюзій. Одні вірили гаслам радянської влади, інші вірили, що німці принесуть звільнення від тієї ж радянської влади. Вони вже старі люди, то ж хай кожен з них справляє своє свято. Хай згадують свої молоді роки, тішаться тому, що вижили. Не варто їх ні ідеалізувати, ні судити, краще дбати за могили полеглих і з одного, і з іншого боку. Коли я вчилася в радянській школі, то нам розповідали, який поганий Бандера, ледь чи не звір. Я була дуже втішена, коли, приїхавши вперше до Львова два роки тому, побачила вулицю Степана Бандери. Це значить, що частину втраченої пам’яті, пам’яті, яку хотіли з вас вибити, ви собі повернули. Це дуже важливо, адже назви вулиць, пам’ятники – це не просто назви. Якби пам’ятники не мали такої інколи демонічної, інколи духовної сили, то ніхто б на них не звертав уваги. Як от леніни, які були репродуковані в кожному місті, а то й по кілька. Ми зі студентами часто їздимо в етнографічні експедиції білоруським Поліссям. Там красива природа, відновлені церкви,.. а поруч – Ленін. Він виглядає як гнійник. Прикро, що люди не завжди відчувають, наскільки він тут чужий, адже цей пам’ятник ще править живими людьми. І тут не можна діяти силою. Люди, як у Західній Україні, повинні відчути, що це їм чуже, тоді життя піде в кращий бік.
- Як депутату Сейму, Вам, очевидно, відомі найголовніші соціальні проблеми Латвії. У чому вони полягають?
- Головна проблема полягає у недовірі, яка склалася між владою й народом. Зрозуміло, що ця проблема не суто латвійська, вона притаманна всьому пострадянському простору. Політична еліта, можна сказати, зазналася у ті так звані «жирні роки». Тоді, на відміну, приміром, від Естонії, де еліта виявилася мудрішою, не було частину накопичень відкладено, так би мовити, «на чорний день». А це б зіграло на користь і народові, і еліті, уберігши від розриву. Існувала надія, що оберуть новий парламент, і недовіра зникне. Але врешті-решт ми потрапили в ситуацію, коли народ очікує, що йому щось принесуть на срібній таці, а партії - і ліві, і праві у такій критичній ситуації побоюються різких рухів, оскільки це може призвести до революційний виступів, як, наприклад, у Греції. Ця половинчастість, обопільна недовіра не дає можливості країні розвернутися, увімкнути швидкість для подолання кризи. Як подолати цю взаємну недовіру? Першим все ж має парламент зробити крок назустріч. Має викристалізуватися група, принаймні з 10-20 осіб, які б пішли на самопожертву, не піклуючись про політичну кар’єру. І, здається, такі кроки роблять. Чи стануть вони успішними? Побачимо.
Довідка ZAXID.NET
Яніна Курсіте (р.н. 1952) – професор, академік Латвійської Академії Наук, депутат Латвійського Сейму, член комісії з етики. Автор багатьох важливих публікацій та книг про літературу та фольклор, зокрема є автором Поетичного словника (до речі, першого у Латвії, де у захопливій та інтригуючій формі подано понад 900 латвійських та зарубіжних поетичних понять), Неакадемічного словника латиської мови, у якому зібрані вже забуті слова латвійських периферій, щоб продемонструвати багатство і невичерпані можливості латиської мови. Також є автором таких книг: «Часові знаки в поезії», «Версифікація латвійської поезії початку 20 сторіччя», «Література Латґалії», «Латвійський фольклор у міфологічному дзеркалі», «Поетика поезії Райніса», «Міфічність у фольклорі, літературі, мистецтві». Пані Курсіте є однією з найцікавіших та своєрідних дослідниць латвійської поезії.