Під Новий рік Дмитро Ярош вийшов із «Правого сектору». Про своє рішення він оголосив 28 грудня, анонсувавши створення нового політичного руху. Своїм колишнім побратимам Ярош закинув «радикалізм на межі з маргінесом» і заявив, що історичну місію «Правого сектора» вичерпано. Нагадаємо, з посади провідника «Правого сектора» Ярош пішов ще у листопаді 2015-го – ніби через світоглядні розбіжності з керівництвом організації. Схоже, в історії українського націоналістичного руху починається нова сторінка.
Хроніка злету і падіння
Стихійно утворившись під час Майдану, «Правий сектор» швидко став політичним брендом всеєвропейського масштабу, а Дмитро Ярош – одним із облич української революції. Ще більше слави «Правому сектору» принесла участь в антитерористичній операції, зокрема в обороні Донецького летовища. Такої популярності не здобувала навіть легендарна УНА-УНСО. А де слава, там і влада – дуже скоро Ярош потрапив до парламенту, а організація стала претендувати на особливий юридичний статус в державі.
Однак запаморочення від успіхів скоро минуло. Нова влада, яку націоналісти мали за «гнилих лібералів», не злякалася ані палаючих шин, ані камуфляжів. Висуваючи претензії та вимоги до керівництва країни, «Правий сектор» щоразу отримував відсіч і жодних суттєвих поступок. Попервах погрози Яроша розвернути батальйони на Київ справляли сильне враження на обивателя, але потім і це набридло. Тому на «Марш добровольців» з вимогами відновити наступ на Сході суспільство та ЗМІ відреагували мляво.
Крім того, «Правому сектору» псували реноме скандали, найгучнішим з яких стала стрілянина в Мукачевому. Як озброєний підрозділ опинився за тисячу кілометрів від фронту? Чому першокласне спорядження «світиться» у малозрозумілих розборках з контрабандистами? Офіційні пояснення Яроша суспільство явно не задовільнили. Не додавала довіри «Правому сектору» і відмова вступати до лав ЗСУ чи Нацгвардії. Тим більше, що навесні 2015-го мало не дійшло до стрілянини і відкритого бунту.
Спроби «Правого сектору» піти у легальну політику також провалилися. Парламентський дебют Яроша виявився непереконливим – на засіданнях «провідник» був переважно відсутній. В якості політичної партії почувався непереконливо і «Правий сектор». Принаймні на парламентських виборах у жовнті 2014-го організація отримала менше 2% голосів, а на місцеві взагалі вирішила не потикатися. Схоже, що і Ярош отримав мандат через ситуативні коливання суспільної думки – через рік його персональний рейтинг становив лише 3%.
Розчарування і розкол
Все це спричинило розкол у лавах «Правого сектора». Так, у липні 2015-го зі складу ДУК вийшла група бійців під керівництвом Руслана Качимали на прізвисько «Рем». Свій перехід до Нацгвардії вони пояснили тим, що «Правий сектор» «став більш корумпованим і вийшов за рамки закону». А у вересні до лав ЗСУ перейшли легендарні «Марусині ведмеді». З’явилися проблеми і в деяких регіональних осередках, зокрема на Черкащині, Рівненщині, Херсонщині, Прикарпатті.
Тому демарш Яроша не виявився несподіванкою. Організація зайшла у глухий кут, виходу з якого не видно. Бойові дії вщухли, та й обороною країни тепер займаються ЗСУ і Нацгвардія, а не строкаті підрозділи добровольців. Третього Майдану, на який покладалися націоналісти, також не дочекаєшся, а палінням шин під Кабміном тепер нікого не здивуєш. Та й політичний капітал «Правого сектора» почав знецінюватись: образ героїв Майдану і АТО обріс неприємними рисами радикальних популістів та «безбашенних» бунтівників.
В організації рішення екс-провідника пов’язують із підривною роботою спецслужб та інтригами його оточення. «Відхід Д. Яроша не ослабить наш Рух, зате дозволить йому перетворитися на послідовну революційну силу», – запевняють у «Правому секторі». Проте сам Ярош обмовився про своє небажання бути «весільним генералом», тобто про відсутність важелів управління організацією. Про хаос всередині «Правого сектора» свідчить і свіже офіційне комюніке організації, в якому йдеться про «дезорганізацію та порушення цілісності нашої структури».
В якому стані зараз «Правий сектор» – достеменно невідомо. Однак, за словами Яроша, слідом за ним пішли 5-й та 8-й батальйони ДУК та медична служба «Госпітальєри», які стануть частиною нового політичного руху. Що це буде за рух, екс-провідник поки що не розповідає – відомо лише те, що установчий з’їзд заплановано на лютий 2016-го. Майбутнє осиротілого «Правого сектора» також залишається під питанням, оскільки Ярош був чи не єдиною впізнаваною особою в організації.
Що далі?
Доля українського націоналістичного руху залежить від ситуації в країні. Як засвідчили події останніх двох років, жодна з націоналістичних організацій України не змогла стати самостійним чинником суспільних перетворень. Навіть Майдан, всупереч новітнім міфам, тягли на собі звичайні громадяни, а не вишколені поціновувачі Донцова. Націоналісти більш-менш вдало заповнювали ніші, які відкривалися перед ними: на барикадах, на фронті і т.д. Там вони нерідко проявляли себе блискуче. Проте вийти за межі цих ніш націоналісти не могли – точнісінько як вкарбовані ювеліром камінці.
Якщо найближчим часом в Україні не станеться великих історичних несподіванок, націоналістичний рух напевно повернеться до свого звичного стану. Тобто конспектувати «Націократію» і чекати революційної ситуації. Різниця лише в тому, що тепер вишколи будуть проводити не лише на кемпінгах у Карпатах, а й на справжніх полігонах. Утім і війскове крило націоналізму скоріш розчиниться в офіційних силових структурах, ніж встановить омріяну радикалами хунту.
Однак у націоналістів завжди є козир – відкрити фронт внутрішньої боротьби, мистецтво якої вони відточували з часів розколу ОУН. Як свідчить історія, розколами і взаємознищенням націоналісти займаються не менш фанатично, ніж боротьбою з москалями. Особливих політичних дивідендів це не приносить, проте дозволяє згаяти час, аж поки історія знов не відкриє для них шанс вийти на історичну арену.