«Мені завжди подобалося бути провокатором»

У 8-серійній драмеді «Повернення», прем’єру якої 22 лютого покаже канал ICTV2, у Євгена Григор’єва головна роль. Він зіграв ветерана Олександра Кречета, що повертається з війни і намагається знайти своє місце у цивільному житті. Він хоче допомогти родині загиблого побратима пережити втрату і несподівано потрапляє у вир подій. Історія, що починається з болю і травми, перетворюється на енергійний сюжет, де є все: і екшн, і чорний гумор, і дружба, і прийняття, і людяність і любов.

Євген Григор’єв розповів, чим саме схожа його історія с сюжетом стрічки, чому відчував велику відповідальність на зйомках стрічки, а також пригадав своє безтурботне минуле.

Минув майже рік після завершення зйомок у «Поверненні». Що зараз залишилося в пам’яті?

Запам’яталась кожна година зйомок. Коли йшов добровольцем на війну, думав, що професії більше не існуватиме, принаймні акторство не вписувалося в воєнну реальність. Тому запрошення зніматися стало для мене і подарунком, і величезною відповідальністю, бо це ж воєнна історія, це по-перше. По-друге, Кречет в «Поверненні» – моя перша головна роль, зазвичай в повних метрах я грав переважно другорядних персонажів. Тому мені було критично важливо з цим впоратися.

Кадр з серіалу

Наскільки головний герой Кречет близький вам?

Ми багато в чому схожі, маємо воєнний досвід. Кречет хоче повернутися назад у військо: там його друзі, життєвий досвід, його родина. Для нього виклик – цивільне життя з несправедливістю і людьми, які не помічають війни. Він повертається у світ, де все геть змінилося. Кречета це тригерить, як і мене. Але мені як актору було цікаво показати людину, яка плаче, сміється, закохується, ревнує.

Рік тому, коли знімалося «Повернення», ви працювали в рекрутинговому центрі.

Так, майже рік я був у Києві, набирав людей у наш батальйон «Вовки Да Вінчі». Але щойно ця робота закінчилася, я знявся в серіалі й повернувся працювати в зону бойового виконання. Я там із перших днів повномасштабного вторгнення.

Як вам вдається поєднувати службу з акторською професією? У серіалі ви знялися з найкращим другом Олександром Рудинським.

За зйомках з другом Олександром Рудинським

Так, ми в інституті дружили і жили в одній кімнаті втрьох: я, Сашко і Макс Кириченко. Разом вступали, жили, разом їли чи недоїдали, разом пили – така студентська історія. З Сашком я знявся у «Поверненні», а з побратимом і другом Максимом Кириченком раз на місяць приїжджаємо грати виставу «Народжені бути вільними» в театрі «Сузір’я». Це документальна хроніка про шістдесятників та «Розстріляне відродження».

Кого граєте?

Павла Тичину. Мені як актору цікаво його грати, бо він був дуже непростим, відчував провину особливо в останні роки життя.

А як ви взагалі вирішили стати актором?

Зараз розумію: мені завжди подобалося бути у центрі уваги, провокатором у хорошому сенсі цього слова. У школі якщо мене викликали до дошки, я не просто стояв, а комікував з вчительки, клас сміявся. Тоді я навіть не думав про акторство, просто природа так працювала. Такий собі «бродячий стендап». У школі всі вчителі казали: ой, йому в театральний, бо дуже багато енергії.

Приблизно так й вийшло, але захопився спортом. Спочатку був рукопашний бій: мені не було 4-х років, коли мене туди мама привела. Я побачив залу, де діти на матах перекидаються, кричать. Я злякався і розплакався, мама мене забрала. Але за пів року трохи подорослішав і повернувся. До 12 років займався дуже щільно. Потім серйозно займався легкою атлетикою. Виступав на чемпіонаті України зі стрибків у довжину, посів третє місце. Після того тренер запросив мене в Олімпійський коледж імені Піддубного. А я легкий на підйом, з тих людей, що можуть вийти по хліб і поїхати на море. Емоції взяли гору: два роки провчився в цьому спортивному інтернаті.

З Максимом Кириченком

Це була свобода?

Так і самостійність, бо у 14 років я вже був абсолютно дорослою людиною. Зараз дивлюся на дітей цього віку і не розумію, як в мене так було. В інтернаті вигравав чемпіонати України, міжнародні змагання. Але я був непосидючим, тому врешті мене звідти вигнали. Сказали: «Євгене, ти або вчишся, або йди гуляй». І я вибрав друге, хоча тримався там лише завдяки високим спортивним результатам.

Дід мене переконав вступати в педагогічний, сказав: «Та нащо воно тобі треба? Йди у наш педагогічний у Прилуках, тебе там із руками-ногами заберуть». Прийшов туди як серйозний спортсмен, і мене справді без іспитів взяли на бюджет. І за рік до випуску пішов у театральну студію в Прилуках, яка стала моєю «альма-матер», де я закохався в театр і отримав перші ази професії. Там, у студії, викладали Артем Оніщенко (він зараз теж військовий) та Катерина Олександрівна, яка уміла в кожному знайти справжню людину. І вже після педагогічного я цілеспрямовано пішов у театральний університет.

Розкажіть про вашу родину. Чим займалися батьки?

Тата вже немає, він у 90-х їздив селами, купував худобу. Був світлою людиною, справжнім добряком, але водночас мав загострене відчуття справедливості. Мама все життя працювала медсестрою в будинку для немовлят від двох місяців до року. Зараз вона вже звільнилася, почала жити для себе. Мама раніше постійно була в турботах: спочатку я, потім молодша сестра та ще така відповідальна і важка робота. Вона нас на ноги поставила, і тепер нарешті видихнула. Сестра, до речі, закінчила художній інститут, малює.

З дружиною Вікторією

Коли ви сказали батькам, що йдете в актори, як вони відреагували?

Були категорично проти. Для них актори – алкаші та наркомани без копійки у кишені. Хоча я до 22 років взагалі не вживав алкоголь, мене й без нього «перло». Тим паче я серйозно займався спортом, а там режим, то й не вживав.

На зйомках серіалу

Ви ніколи не шкодували, що стали актором? Хотілося піти з професії?

Ні, ніколи, хіба мати може кинути своє немовля? Для мене це питання на якомусь біологічному рівні. Я не розумію, як можна розчаруватися і піти. Кинути акторство – це як відрізати від себе половину і викинути. Це просто неможливо, принаймні для мене сьогодні.

Чи очікували ви таких масштабів війни, як є з 2022 року?

У нашому «пацанячому» оточенні розмови про це точилися постійно. Ми знали, що війна буде, бо вона тривала з 2014-го. Були сподівання, що все обмежиться Донецькою та Луганською областями, але в цілому ти все одно себе налаштовував. Коли війна приходить у твій дім, немає різниці – Чернігівщина це чи Донеччина. Це просто війна. І я б точно нікуди не поїхав, навіть якби знав усе наперед.

Розкажіть про своє особисте життя.

Ми з дружиною нещодавно побралися, 11 червня 2025 року. Пропозицію я зробив у театрі після вистави. Це був особливий день: осінь 2024-го, театральна прем’єра і той самий день, коли мене затвердили на головну роль у серіалі «Повернення».

З дружиною на Венеціанському фестивалі

Вікторія не акторка. Ми разом уже більше п’яти років. Познайомилися на зйомках серіалу «Філін», де вона також працювала від телеканалу. Займалася комунікацією з акторами, паперовою роботою.

Ви розповідали, що на початку повномасштабного вторгнення вона виїхала.

Так, на місяць до Німеччини з батьками. Я наполіг, щоб не нервувати й розуміти, що вона у безпеці. Але Віка не хотіла і не витримала довго, за місяць повернулась. Вона вважає, що як патріотка має бути у своїй країні. Дала мені нашу фотографію: ми з нею фотографувалися на Венеційському кінофестивалі, де були з фільмом «Носоріг». Це фото весь час зі мною.

Яким було ваше весілля?

Віка хотіла камерне свято, людей на 20. Я кажу: «Ти що, приколюєшся? У мене тільки родичів чоловік 50 назбирається!». У моєму розумінні весілля – це коли всі свої: рідні, друзі. Коротше, зійшлися на 40 гостях, а за фактом прийшло понад 60, весь час хтось додавався. Віка переживала, але зрештою все пройшло добре.

Було дуже круто. Прийшли найближчі, друзі з гурту Schmalhausen зіграли нам концерт, усі кайфонули. А на другий день – юшка, пиво, басейн і повний релакс. Це була виїзна історія, ввечері усі роз’їхались по домівках, залишилися добрі спогади.

Що в планах?

Поки що – служба. У лютому чекаю на прем’єру «Повернення» на ICTV2. Це чесна глибока історія, сподіваюся, вона відгукнеться кожному.