Європа повертає собі власні мови

Європа намагається врятувати мови, які протягом десятиліть зникали зі шкіл, домівок і вулиць. Однак від Бретані й Уельсу до Сілезії й України видно, що законів та уроків недостатньо. Мова виживе лише тоді, коли нею можна буде не тільки говорити про традиції, а й працювати, навчатися, користуватися послугами й жити в повсякденні.

Близько 40–50 млн мешканців Європейської Унії, тобто приблизно кожен десятий, користуються однією з приблизно 60 рідних регіональних або меншинних мов. Водночас Європа, де проживає майже 740 млн людей, об’єднує лише 3 % мов світу. У списку ЄУ 128 з них визнано такими, що перебувають під загрозою зникнення. Отже, континент, який полюбляє подавати багатомовність як частину власної ідентичності, вже давно втрачає мовне різноманіття.

Мова рідко зникає в одну мить. Спочатку діти перестають користуватися нею на подвір’ї. Пізніше батьки доходять висновку, що в школі, на роботі та в установах безпечніше буде перейти на мову більшості. Зрештою залишаються назви місць, пісні, свята й люди, які запевняють, що ж усі й досі «розуміють» цю мову. Її можна берегти як скарб, хоча водночас дедалі менше справ можна вирішити нею.

Немає єдиної моделі відродження. Каталонська мова має мільйони носіїв, романська – кілька десятків тисяч, а корнійську відтворили за книгами й записами. Українська виходить з тіні імперії; сілезька досі чекає на визнання. У кожному випадку вирішується, чи повернеться мова зі свята до дитячого садка, адміністрації та місця роботи.

Школа може виховати носія мови. А вулиця – ні

Найгучніший сигнал тривоги на Іберійському півострові сьогодні лунає не з регіону, позбавленого прав, а з Галісії. Галісійська мова там є офіційною, присутньою в державних ЗМІ і школах. Попри це, за даними дослідження 2023 року, галісійською мовою завжди або частіше, ніж іспанською, розмовляли вже лише 46,2 % мешканців. Іспанську мову обрали 53,8 %. Ще більш тривожно виглядає ситуація серед дітей віком від 5 до 14 років: лише 7 % завжди користувалися галісійською, а майже третина говорила нею погано або взагалі не говорила.

Це сталося не тому, що мову офіційно вилучили зі шкільної програми. Проблема починається раніше, вдома, а система освіти вже не здатна надолужити цю втрату. Частина природничих дисциплін переведена на іспанську, англійська здобула престиж мови майбутнього, а галісійська дедалі частіше стає мовою культури й родинного походження. Її люблять, але іспанська здається практичнішою. Саме так передача мови обривається без заборони й без великого конфлікту.

Каталонія перебуває на іншому боці тієї самої історії. Каталонську мову розуміють 93,4 % мешканців, але як мову, якою зазвичай користуються, її вказують лише 32,6 %. Кількість людей, які її знають, зростає, але повільніше, ніж населення регіону. Нові мешканці Барселони та її передмість спочатку потрапляють в іспаномовний світ: саме цю мову вони частіше чують у магазині, на роботі та в колі знайомих. Навіть добре організована школа не змінить цього автоматично.

Тож Національний пакт на користь мови 2025 року має вийти за межі шкільного класу. Понад 200 заходів і рекордний бюджет виділено, зокрема, на курси для дорослих, цифрову культуру, охорону здоров’я, підприємства й органи місцевого самоврядування. До 2030 року каталонська мова має здобути 600 тис. нових носіїв. План є масштабним, але мова залишається заручницею суперечки щодо незалежності Каталонії. Те, що мало полегшити спільну участь у житті регіону, противники нерідко подають як політичний тест на лояльність.

Лише за кількасот кілометрів від цього Країна Басків демонструє, скільки можна досягти за одне покоління. У 2021 році баскською мовою володіли 36,2 % мешканців автономії віком від 16 років – це на 12 відсоткових пунктів більше, ніж у 1991 році. Серед осіб віком від 16 до 24 років цей показник сягав уже 74,5 %. За цією зміною стоять дитячі садки, школи з баскською мовою навчання та мережа курсів euskaltegi (спеціалізовані центри для вивчення баскської мови, орієнтовані переважно на дорослих – ред.).

Проте школа виконала лише половину роботи. Баскською мовою так само часто, як іспанською, або частіше користуються 22 % мешканців, а майже половина двомовних людей вільніше висловлюється іспанською. Випускник може знати правила граматики і скласти іспит, але все одно перейде на іншу мову, коли колега, клієнт чи лікар відповість іспанською. Баски навчили тисячі молодих людей розмовляти. Тепер вони намагаються створити для них світ, у якому не доведеться відразу відмовлятися від цієї навички.

Франція захищає культурну спадщину, але обережніше ставиться до прав

Франція включила регіональні мови до конституції як частину культурної спадщини, але не ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Вона визнає їхню історичну цінність, але значно складніше надає їм постійне місце в школах і державних установах.

В Окситанії у 2020 році окситанською мовою розмовляло 7 % мешканців, переважно люди старшого віку й жителі сільської місцевості. Школи Calandreta відвідують близько 4 тис. дітей, а у 2025 році лише 3,3 % учнів місцевих навчальних закладів пройшли хоч якесь мовне навчання.

Неподалік за кордоном, в іспанському Валь-д’Арані, аранська мова – місцевий діалект окситанської – має офіційний статус. Це готовий експеримент: подібна прихильність до мови, але лише по один бік Піренеїв, що підтримується законом, персоналом та безперервним навчанням.

Французька Країна Басків дає інший результат. У 2021 році баскською мовою розмовляло 20,1 % мешканців віком від 16 років, тобто близько 51,5 тис. осіб. Вперше за 30 років цей показник не знизився: у віковій групі 16–24 років баскофони становили 21,5 %. Цей поворот відбувся у школі: у 2025 році 39 ікастол Seaska (федерації шкіл баскської мови у Франції – ред.) навчали 4262 учнів за методом іммерсії (повного занурення – ред.). Однак баскською мовою так само часто, як французькою, або частіше користується лише 7,1 % жителів, а майже половина носіїв баскської мови вільніше розмовляє французькою. За даними Seaska, бракує приміщень, вчителів та стабільної державної підтримки. Школа змінила тенденцію, але й досі виховує більше людей, які знають мову, ніж тих, хто може жити нею.

Бретань знає цю проблему аж надто добре. У 2024 році бретонською мовою розмовляло близько 107 тис. осіб, тобто 2,7 % населення регіону. Аж 78 % навчилися мови завдяки освіті, а лише 16 % – у родині. Школи Diwan урятували мову від того, щоб вона залишилася лише в поколінні дідусів і бабусь, але вони не можуть завітати разом з учнем додому й створити для нього бретонськомовну родину, групу однолітків і ринок праці. Їхній успіх показує межу того, що може зробити сама школа.

Ретороманська мова: визнана державою, витіснена повсякденним життям

Швейцарія надала ретороманській мові, яку також називають романшською, статус, про який активісти з Бретані чи Окситанії можуть лише мріяти. На референдумі 1938 року її визнали четвертою національною мовою країни, а з 1996 року вона має обмежений офіційний статус у контактах з федеральними органами влади. Сьогодні близько 40 тис. осіб вказують її як основну мову, а користуються нею близько 60 тис. – лише 0,5 % мешканців Швейцарії. Більшість із них мешкає в Грізонії – єдиному тримовному кантоні країни, де ретороманська мова є офіційною поряд із німецькою та італійською.

Отже, на папері становище мови виглядає стабільним. Однак в альпійських долинах вона конкурує з німецькою, необхідною у вищих навчальних закладах та на роботі, а її позиції додатково послаблює відтік молоді. Федеральний стандарт Rumantsch Grischun (єдина стандартизована письмова норма ретороманської мови – ред.) полегшив роботу адміністрації та ЗМІ, але мешканці в повсякденному житті ідентифікують себе з п’ятьма місцевими діалектами. Тож кожна спроба уніфікації мови порушує питання: чи допомагає це їй вижити, чи, навпаки, позбавляє її того, що є найбільш властивим для її носіїв? Радіо й телебачення RTR, література й цифрові інструменти намагаються поєднати обидва світи. У 2025 році було запущено великий словник із записами вимови, що охоплює і стандарт, і місцеві варіанти.

Від урядового столу в Кардіффі до сцени в Белфасті

Уельс, мабуть, має найрозвиненішу мовну політику у Великій Британії: офіційний статус валлійської мови, телеканал S4C, мережу шкіл і стратегію Cymraeg 2050, метою якої є мільйон носіїв мови. Проте результати перепису 2021 року розчарували. Валлійською мовою могли розмовляти 538,3 тис. осіб, тобто 17,8 % населення віком від 3 років – менше, ніж десятиліття тому.

Новий закон про мову й освіту від 2025 року має поступово розширювати доступ до навчання валлійською мовою. Сьогодні валлійськомовних шкіл налічується близько 29 %, але в них навчається приблизно п’ята частина учнів. Проблема полягає і в тому, що бракує вчителів, здатних викладати математику чи природничі науки валлійською мовою. У традиційних оплотах мови до цього додаються дороге житло й відтік молоді – тобто процеси, які неможливо зупинити рекламною кампанією.

У травні 2026 року валлійська мова зайняла місце за урядовим столом: вперше кожен член уряду Уельсу міг нею послуговуватися, а перше засідання нового уряду відбулося повністю валлійською мовою. Мова, за яку колись дітей карали в школі, стала мовою здійснення влади. Однак мільйон носіїв мови не з’явиться лише завдяки прикладу міністрів. Успіх плану залежатиме від того, чи встигнуть за урядом школи, ринок житла й місцеві громади.

Ірландія демонструє ще один парадокс: мова може перемогти в переписі, але програти на кухні. У 2022 році 1,87 млн мешканців республіки заявили про знання ірландської мови, але щодня поза школою нею користувалися лише 71 968 осіб. Держава фінансує ірландськомовні школи (gaelscoileanna), телеканал TG4, а також реалізує програму збільшення кількості ірландськомовних державних службовців. Однак у регіонах Ґельтахт передача мови дітям слабшає, а школам бракує вчителів, які не лише знають ірландську, а й вільно нею послуговуються.

По той бік кордону додається тягар політичної пам’яті. У Північній Ірландії ірландську мову тривалий час асоціювали майже виключно з однією частиною розділеного суспільства. У 2021 році певні знання мови задекларували 228,6 тис. осіб, тобто 12,45 % мешканців, а 43,6 тис. використовували її щодня. Закон «Про ідентичність та мову (Північна Ірландія)» від 2022 року та призначення комісара з питань ірландської мови наприкінці 2025 року почали переносити ґельську мову з поля конфлікту у сферу державних послуг. Однак найефектнішу роботу виконала не адміністрація, а троє реперів із Белфаста.

Kneecap поєднує ірландську з англійською, вуличним сленгом, політичною провокацією та гумором. У їхньому виконанні ґельська не звучить як мова шкільного обов’язку чи урочистої академії. Вона може бути міською, гнівною, кумедною та зухвало сучасною. Гурт не замінить вчителів чи чиновників, але він зробив те, чого не можна прописати в законі: позбавив мову аури реліквії.

Між Кардіффом і Белфастом ще є Шотландія, яка намагається одночасно врятувати малу мову й повернути повагу до мови широких мас. У переписі 2022 року про певне знання шотландської ґельської заявили 130,2 тис. осіб, тобто 2,5 % мешканців віком від 3 років. У випадку зі шотландською мовою це було аж 2,44 млн осіб — 46,2 %. У 2025 році обидві мови отримали статус офіційних мов Шотландії. Однак одна й та сама правова норма приховує дві абсолютно різні історії.

Ґельська мова має Bòrd na Gàidhlig (державну установу, відповідальну за збереження та розвиток ґельської мови в Шотландії), телеканал BBC Alba та імерсійну освіту; у 2025/26 навчальному році щонайменше один предмет, що викладався цією мовою, пропонували 37 середніх шкіл. Однак зростання в масштабах країни приховує ослаблення традиційних спільнот на Зовнішніх Гебридах, де з часу попереднього перепису кількість осіб, які знають мову, зменшилася майже на 1,9 тис. Бракує вчителів і житла, а молодь виїжджає.

Шотландська мова має протилежну проблему. Її не потрібно відроджувати, бо вона має мільйонну мовну спільноту та живі діалекти – від доричного до мови шетландців. Натомість потрібно подолати сором після багатьох років, коли її вважали сленгом або «зіпсованою англійською», і впровадити її в школах, ЗМІ та державних установах, не зрівнюючи місцеві діалекти в один штучний стандарт. Отже, саме слово «відродження» в Шотландії має два різні виміри: для ґельської мови – відновлення спільноти, для шотландської – повернення гідності.

Корнуол пішов ще далі, адже там уже не було чого передавати від покоління до покоління. Корнуольська мова перестала функціонувати як мова спільноти, і активісти відтворили її на основі збережених текстів та записів. Сьогодні мова має близько 400–500 досвідчених носіїв та 2–5 тис. осіб, які володіють нею на певному рівні; зі шкільними програмами корнуольської мови стикаються майже 6 тис. дітей. У 2025 році Лондон надав корнуольській мові посилений захист відповідно до частини ІІІ Європейської мовної хартії. Масової системи імерсійного навчання ще не створено, але знову зростають покоління дітей, які розмовляють корнуольською. Отже, відновлення мови після переривання її передачі – не лише теоретична можливість. Набагато складніше забезпечити її повсякденне використання.

Чи може мова дати роботу?

У Фризії (регіон поділений між Нідерландами і Німеччиною – ред.) західнофризька мова залишається частиною повсякденного життя, тому на перший погляд її важко вважати мовою, що перебуває під загрозою. Її розуміють дев’ять із десяти мешканців провінції, майже дві третини розмовляють нею, а понад половина вміє читати. Проблема виявляється лише на письмі: писати фризькою може приблизно п’ята частина населення. Ще менше (23,5 %) вважають знання фризької мови корисним у професійній діяльності.

Тому влада намагається зробити крок, якого часто бракує в програмах відродження: пов’язати мову з конкретною професією. Taalplan Frysk 2030 передбачає повну реалізацію навчальних цілей у всіх школах до 2030 року. Своєю чергою, в угоді BFTK на 2024–2028 роки уряд у Гаазі виділив 18 млн євро на весь комплекс заходів, що також включає створення в університеті NHL Stenden у Леувардені програми типу «мінор» з фризькомовної журналістики. Це не повноцінна спеціальність «медіа фризькою мовою», а відповідь на реальний брак журналістів, які добре розмовляють і пишуть цією мовою – таких, що потрібні регіональному мовнику Omrop Fryslân та іншим редакціям. Тож Гаага фінансує не лише навчання, а й місце, де ця мова має використовуватися і за її використання можна отримувати зарплату.

Лімбурзька мова такої підтримки не має. Одним з її різновидів володіють, за певними оцінками, 1,2–1,5 млн осіб у Нідерландах, Бельгії та Німеччині, але її вживання зменшується, особливо серед дітей. Нідерланди визнають цю мову з 1997 року лише на підставі частини II Хартії, яка не накладає таких конкретних зобов’язань, як частина III. Складність полягає також у самій назві. «Лімбурська» охоплює кілька десятків місцевих діалектів, а мешканці ідентифікують себе радше з венлооською, местрехською чи зіттеською мовами, ніж із єдиним стандартом. Єдина орфографія допомогла б у школі та в інтернеті, але нав’язана згори вона могла б послабити місцеву прихильність, на якій ґрунтується життєздатність мови. Тому стратегія провінції робить ставку на гнучку орфографію, цифрові словники, присутність у сфері догляду за дітьми, ЗМІ та провінційній асамблеї, а також на зусилля щодо переходу до частини III Хартії. Найважче позбутися тавра «домашнього діалекту», за яким зазвичай стоїть переконання, що у важливих справах варто переходити на нідерландську мову.

По той бік кордону валонська мова дає назву всьому регіону, але не є його офіційною мовою. Федерація Валонія-Брюссель визнала її в 1990 році регіональною рідною мовою; проте в школах й адміністрації домінує французька. Дослідження 2021–2022 років, проведене серед понад 4,8 тис. мешканців, виявило розбіжність між пам’яттю і мовною компетенцією: 93 % знали про існування валонської мови, але лише чверть набрала щонайменше половину балів у тесті на переклад. Молодь частіше заявляла про розуміння регіональних мов, проте фактичні результати покращувалися з віком. Отже, відродження мови ґрунтується на сім’ях, театрі, літературі та програмі Ma commune dit oui aux langues régionales («Моя громада каже “так” регіональним мовам»), яка впроваджує мову в школах, у муніципальних виданнях та в подвійних назвах вулиць. Перешкодою є не відсутність симпатії, а перервана передача традицій, слабка присутність у системі регулярної освіти та звичка переходити на французьку мову у важливих справах.

Сапмі: мови, які не вміщаються в державні кордони

Не існує єдиної саамської мови. Їх щонайменше дев’ять, і вони розкидані по території Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії. Північносаамська має найбільше носіїв; південносаамська, луле-, інарі- чи скольтсаамська борються за виживання у значно менших спільнотах. Отже, загальна назва може приховувати дуже різні ситуації: успіх однієї мови не рятує автоматично решту.

Найбільших змін вдалося досягти серед носіїв інарі-саамської мови у Фінляндії. Там мовні групи для дошкільнят поєднали з інтенсивними курсами для дорослих. Завдяки цьому мовою, якою раніше розмовляло дуже мало дітей, знову послуговуються сім’ї та молоді митці. Однак ця модель працює в невеликій громаді, і її важко механічно перенести на всю Сапмі. Поселення розділяють величезні відстані, законодавство змінюється після перетину кожного кордону, а вчителів і підручників не вистачає.

У Норвегії у 2023/24 навчальному році дистанційним навчанням саамської мови скористалися 416 учнів, але лише 32 вивчали її як першу мову. Інтернет може донести урок до віддаленого населеного пункту, але не забезпечить дитині співрозмовника на ігровому майданчику. Відродження саамських мов є при цьому чимось більшим, ніж освітній проєкт. Воно має виправити наслідки примусової норвегізації, шведизації та фінізації: відновлює назви місць, знання про землю і право корінного народу розповідати про себе власними словами.

Кашуби та Сілезія: два польські уроки

Кашубська мова має те, чого досі бракує сілезькій: статус єдиної визнаної в Польщі регіональної мови. Тож є підручники, гранти, випускні іспити та двомовні таблички. Кількість учнів зросла з 1525 у 1999/2000 навчальному році до 25 252 у 2025/26 році. Водночас мова поступово зникала із сімей. У переписі 2021 року її використання задекларували 87,6 тис. осіб, проти 108,1 тис. десятиліттям раніше.

Ці цифри не заперечують успіху шкільної освіти, але змінюють її значення. Факультативний урок, який часто проводиться польською мовою, може навчити дитину слів та історії регіону. Але це не обов’язково змусить дитину розмовляти кашубською з батьками й однолітками. Тож майбутнє залежить від дитячих садків, місцевих послуг, інтернету й молодіжної культури – від місць, де кашубська мова є не предметом про культурну спадщину, а звичайним інструментом.

У Сілезії ситуація протилежна: мова має значно більше носіїв, але майже не має системної підтримки. У 2021 році про використання сілезької мови вдома заявили 467 145 осіб, з них майже 55 тис. – як єдиної мови. Десять років тому їх було 529,4 тис. Були розроблені правила правопису, граматика, література, переклади, ЗМІ та створено Раду сілезької мови. Натомість немає ні фінансованої державою системи навчання, ні повноважень, що випливають зі статусу регіональної мови.

Парламент двічі ухвалював закон, що визнає сілезьку мову регіональною, але його ветували послідовно два президенти: Анджей Дуда у 2024 році та Кароль Навроцький у лютому 2026 року. Суперечка щодо того, чи є сілезька мовою, перестала бути суто академічною. Кожен наступний рік означає менше дітей, які чують цю мову вдома, і ще один випуск, позбавлений можливості систематичного навчання. Рух відродження має одночасно узгоджувати стандарт понад місцевими діалектами, готувати майбутніх вчителів і відбивати звинувачення в сепаратизмі. Отже, кашубська мова має право, але втрачає носіїв у сім’ях; сілезька мова все ще має носіїв, але не може дочекатися визнання свого права.

Україна: коли мова стає частиною оборони

На східному краю цієї подорожі мова перестає бути виключно питанням культурної політики. Українська мова не є мовою меншини, а державною мовою країни, яка виходить з багатовікової русифікації та нерівної конкуренції з мовою імперії. Закон 2019 року посилив її присутність в адміністрації, сфері послуг, освіті та ЗМІ. Однак лише повномасштабна російська агресія змусила мільйони громадян свідомо змінити свій щоденний мовний вибір.

У 2025 році 62 % опитаних розмовляли вдома українською, 27 % – по черзі українською і російською, а 10 % – лише російською. Для багатьох людей перехід на українську мову став способом відгородитися від російського інформаційного простору, а не декларацією своєї належності. Мова почала діяти як інфраструктура безпеки: спільний канал комунікації держави, армії, ЗМІ та громадян.

Війна водночас показує, що жодне досягнення не є постійним. На окупованих територіях Росія вилучає українську мову зі шкіл, а у 2025 році заборонила її викладання в підконтрольних навчальних закладах. Після визволення недостатньо буде просто змінити таблички на будівлях. Потрібні будуть вчителі, бібліотеки, ЗМІ та відновлення довіри. Демократична українізація також має розрізняти усунення імперського панування з інституцій та підозрілість щодо російськомовних громадян, а також залишати простір для кримськотатарської, румунської, угорської та інших мов країни. Інакше інструмент опору може бути використаний за логікою, проти якої Україна сама бореться.

Недостатньо врятувати словник

Європейські відродження неможливо скласти в простий рейтинг. Баскська школа може виховати тисячі нових носіїв, які на вулиці оберуть іспанську. Ірландець може вказати знання ґельської мови в анкеті й жодного разу не використати її поза уроком. Дитина в Бретані може вивчити мову, якої не знають її батьки. Сілезький мешканець може щодня розмовляти сілезькою мовою, але при цьому не мати права вивчати її в школі як регіональну.

Закон сам по собі не врятує мову, але без нього кожна школа й редакція починають боротьбу заново. Освіта не замінить домівки, але без неї неможливо відновити перервану передачу. Найменш ефектні дії бувають найважливішими: вчитель фізики, бланк в адміністрації, репортер, що розмовляє фризькою, житло для молодої сім’ї у валлійському містечку. Потрібна також культура, яка дозволяє мові бути гострою, модною чи звичайною – як ірландська у виконанні гурту Kneecap. Мова перестає бути фольклором не тоді, коли їй присвячують окремий день і встановлюють меморіальну дошку, а тоді, коли нею можна записати дитину до школи, описати лікарю біль, скласти іспит, посваритися в інтернеті та влаштуватися на роботу. Право говорити власним голосом – це, по суті, право не змінювати мову щоразу, коли хочеться, щоб до тебе ставилися серйозно.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Europa odzyskuje własne języki