Професорка Львівської академії мистецтв, мисткиня Зеновія Шульга відроджує у Глинянах на Львівщині традицію килимарства, яким завжди славилося містечко. Жінка переїхала зі Львова і мешкає у старій хаті воїна УПА. Вона розповіла про свою сім’ю, в якій були упівці і репресовані, історію самих Глинян та його ремесла, відомих майстрів. Про те, як у Глинянах зароджувалася Українська Гельсинська спілка, як реставрувала фламандські шпалери за проектом Рубенса та шила костюми для хору Вірьовки.
Живе у хаті воїна УПА
Раніше хата, в якій зараз живе Зеновія Шульга, належала батькам Ореста Галана – Іванові і Галині, просвітянам, людям надзвичайно культурним і патріотичним.
«У моїй хаті можемо не мати світла, можемо не мати тепла, але ми не можемо жити без волі», – каже Зеновія Шульга. Жінка ще встигла записати інтерв’ю з Орестом Галаном, колишнім власником хати, який повернувся в Україну зі США після відновлення незалежної української держави. Купив собі разом з дружиною Ярославою невеличкий будиночок в Рогатині і там дожив віку.
«У Глинянах Орест Галан створив групу, їх було п’ятеро. Було завдання УПА перейти кордон на польську сторону. Адже на Закерзонні дуже знущалися з українців. Хлопці йшли туди, та з п’яти їх лишилося двоє. Орест емігрував до США», – розповідає пані Зеновія.
У цій хаті в Глинянах тоді у минулому столітті лишилися батьки Ореста – мама Галина і тато Іван. Син писав їм листи і підписувався чужим іменем – називав себе Миколою. Зеновія Шульга перечитала багато листівок, де він вітає батьків зі святами.
«Вони не могли зустрітися. Орест просив маму, щоб виїхала до Америки, та це було неможливо. І його мама домовилася з моєю свекрухою, що вона доглядатиме її з чоловіком до смерті і за це отримає хату. Таким чином ми успадкували це обійстя», – згадує жінка.
У скрині ховалися від чекістів
У цій хаті ховалися від чекістів тоді юна свекруха Зеновії Богдана Маркевич із подругою Марією Галятовською-Повх.
«Боївка у Глинянах була сильною під керівництвом Семківа. Боротьба була жертовна. Під час облави Богдана Маркевич разом з Галиною Галятовською-Повх з Перегноєва переховувалися в цій хаті, де я зараз живу. Там були такі сутики (вузьке малопрохідне місце), де стояли скрині. Вони в тих скринях сховалися. Там їх не знайшли. Але у 1947 році мою свекруху таки спіймали. Тоді вона вчилася у Львові в медучилищі. Зловили її в Глинянах і вже везли в замок до Золочева на допити. Це була катівня, Сибір і смерть. Звідти виходу вже не було.
Їхали у вантажівці. Раптом Богдана почала бити по кабіні та кричати: “Я хочу в туалет!”. Істерично верещала. Чекісти зупинилися. Моя свекруха пішла в стайню, а за нею наглядач. Вона каже: “Що, дивитися будеш?”, а він: “Да ладно, іді, іді”. Вона знала, що в стайні є дірка, через яку на двір відгортають гній з-під свиней. Вона через ту дірку вилізла. Дивиться, а на подвір’ї сидить 90- чи 100-річна баба. Каже: “Дядино-дядино, за мною чекісти”. Та відповіла: “Присядь”, а сама сіла на неї, як на стільчик і накрила широкою старовітською спідницею… Так чекісти Богдану того разу не знайшли!», – розповідає пані Зеновія.
Тоді до родини прийшов чекіст Сивоконь. Сказав: «Якщо ви її віддасте, не поїдете до заслання. Але як не віддасте, завтра усі їдете до Сибіру». Не одну жменю золота і не одну свиню тому Сивоконю дали, але не поїхали до Сибіру.
«Свекруха ховалася у Львові по квартирах. Весь час йшли переговори. Може совість заговорила в тому Сивоконю, що до Сибіру її не віддав. Але віддячували йому не один рік. Що могли, те віддавали. Поки не вийшла заміж», – розповідає Зеновія Шульга.
Дід врятував єврейку Біну, потім Біна рятувала його
Рідні Зеновії Шульги долучилася до побудови церкви святого Миколая у Глинянах. Серед жертводавців на храм були родини Галанів і Дичків.
«Мамин тато Йосип Дичок, – розповідає пані Зеновія, – був шанованим в Глинянах чоловіком, мав 20 морґів поля, 4 морґи лісу, півгектара землі, де стояла мурована хата, велика простора стодола шириною 40 метрів. В ній під час жнив розверталися вози зі збіжжям, стояв кірат … словом, господар! А ще був активним членом “Просвіти”, товариства “Сокіл-батько”, яке функціонувало в Глинянах, його дружина Стефанія (бабця Зеновії) брала участь у драматичному гуртку при українській читальні».
У листопаді 1942 року на дідовому городі снопами стояло кукурудзиння. Дід розповідав: «Дивлюся, пробігає тінь від одного снопа до другого. Я туди, а там – єврейка. Питаю: “Біна, ти що тут робиш?”. А вона: “Йой, Йосифе, нас так страшно убивають німці, сховай мене”. І дідусь ховав єврейку на горищі хати з листопада 1942 до березня 1943 р. Німці приходили до хати, їли, брали курей. Це був великий ризик. Врешті, вона сказала: “Йосиф, скільки буду в тебе тут сидіти? Завези мене в Куровичі!”. Чого в Куровичі? Не знаю».
«Там, до речі, було гетто. Може, там її родина була чи ще якась причина. Гітлерівці спочатку брали євреїв на роботу, а потім убивали. Біна замотала собі хусткою обличчя, ніби її зуби болять. Треба було їхати 9 кілометрів до траси, а потім поворот направо. А на повороті стоїть німець: “Steh auf, Jude”. Дідо каже: “Та ні, ні, то моя жінка, її зуби болять, їдемо в Куровичі до лікаря”. Потім ця Біна написала дідові, що далі сталося. Її там таки схопили, кинули до пивниці. Пише: “Я чую, Славка з Глинян співає так гарно…”. Вона дала охоронцеві золотий годинник, записку і сказала: “Занеси тій, що співає”. І та Славка Біну звільнила. Вона втекла до Чехії, а потім переїхала до Ізраїлю. Написала дідові: “Дякую тобі, що ти мене порятував”», – розповідає Зеновія Шульга.
Майже всю родину Зеновії Шульги допитували. Багато були пов’язані з УПА
«1944 рік. Освобождєніє… У діда була широка стодола, із 40 метрів залишили одну третину, – продовжує Зеновія Шульга. – В кожному хліві поставили телят. Бабця мусила доглядати задурно. Щоночі брали діда на допит: спочатку дідові вибили зуби з однієї сторони. Казали: “Записывай всё в колхоз!” А дід: “Не дам”. На другу ніч вибили зуби з другої сторони. Дід не погоджувався. А згодом бабця ще й свиню зарізала і носила хабар, щоб взяли до колгоспу, бо були б вивезли до Сибіру.
Почали шити справу: “Ты, бандеровец, ты евреев убивал”. А дід, до речі, врятував двох єврейок. Про другу нічого не знаю. Біна запам’яталася, бо потім найгарніша курка на подвір’ї – це була Біна. Дід відповів: “Я їх не тільки не вбивав, але й рятував”. А вони: “Если докажешь, что не убивал – не поедешь в Сибирь”. А мама розповідала, що валізки були спаковані і родина вдома не ночувала – ховалися по пивницях, сусідах, чужих стодолах…. Тож рятунком для родини Йосифа Дичка був лист, який прислала з Чехословаччини до репресивних органів в Глинянах єврейка Біна, підтвердивши той факт, що: “Йосип Васильович Дичок порятував її від смерті під час німецької окупації”. Ще й прислала килимовий обрус на стіл і дві подушки. Для нас це знак, що добро повертається: спочатку Йосиф Дичок допоміг єврейці Біні уникнути смерті в німецькому гетто, а потім вона врятувала його родину від депортації в Сибір», – пояснює Зеновія.
Били кувалдою по п’ятах, пхали голки під нігті
На все життя Зеновії запам’яталися розповіді її тітки Надії Дичок. Вона зустрічалася з хлопцем – Ярославом Грицаєм, який був в УПА.
«І вже у 1947 році московські загарбники вчинили облаву на підпільників. Як розповідала тітка Надія, Ярослав Грицай їхав ще з одним хлопцем потягом до Задвір’я, далі пішки через ліс до Глинян … Чують, за ними – чекісти. Тому замість піти додому – побігли до неї, Надії. Чому? Бо там була хата і стайня. А між ними –40 сантиметрів сутиків. В кімнаті в стіні була вибита діра і можна було в ті сутики заскочити. Діру прикривав образ, тож чекісти й гадки не мали куди повстанці поділися. Тітка розповідала: “Хлопці скочили в ті сутики, я образ повісила, а чекісти давай мене мучити. Поставили на стіл. Били кувалдою по п’ятах, пхали голки під нігті. Казали: “Здесь есть бандиты”. Тітка кричить несамовито: “Нема нікого!”. А хлопці там стоять і нічого не можуть вдіяти. А чекісти тоді: “Ах ты, сволочь бандеровская, становись на коленки у иконки и клянись, что их здесь нет!”», – розповідає Зеновія.
Надія стає на коліна перед образом, молиться і хреститься, що їх нема. А хлопці якраз ховаються за тим образом. Ярослав Грицай втік. Купив собі чужий паспорт, поїхав до Тернополя і там столярував. Але його мама на Великодні свята спекла паску і поїхала до сина зі свяченим.
«У нього інше прізвище, інше ім’я. А чекісти за нею. Уявляєте, які вони були мстиві? І тут же Славка взяли до тюрми на Лонцького. Відразу прийшли за Надею і теж ув’язнили в тюрмі на Лонцького. Надя розповідала: “Кинули нас, кімнатка, може, 10-12 м2. Там було близько 20 людей”. І вона в тюрмі через туалет зі Славком домовлялася про те, що будуть казати на суді. За те, що Славко тоді втік, йому дали 25 років таборів, а їй – 15. І коли та нечисть Сталін здох – амністія. Але дальше міста Антрацит Донецької області вони не мали права приїхати. Осіли в тому Антрациті, народили доньку Оксаночку. Тітка працювала в дитячому садочку кухаркою. Жодного разу не сказала слова російською мовою.
Тоді коли схопили Ярослава, то відразу взяли і його маму, тата та 12-річного брата Ігоря і вивезли до Сибіру, де батьки й померли. Тітка Надя і брат Ігор поховані в Антрациті. Донька Оксана після закінчення педагогічного училища в Антрациті приїхала до Львова, до моєї сестри Орисі Самохвалової. Тут вийшла заміж, має двох діточок», – продовжує Зеновія Шульга.
«Після війни ціна життя була дуже важливою»
Батьки Зеновії Шульги усе життя працювали на фабриці індивідуального пошиття одягу у Львові. «Тато був дуже добрим кравцем, закінчив технікум легкої промисловості у Львові. Перша його кравецька освіта була у глинянського єврея. Мав багато високопоставлених клієнтів – представників партійної влади у місті, акторів, митців. Сам придумував фасони. Особливо багато одягу пошив для артистів театру імені Марії Заньковецької», – згадує жінка.
Весь рід Зеновії Шульги походить із Глинян. Зеновія народилася 23 січня 1952 року у місті Глиняни, проте все життя прожила у Львові, оскільки після війни батько Михайло Галан пішов працювати на фабрику індпошиття одягу, вступив на навчання в технікум легкої промисловості.
«Виросла у родині, де одне одного любили. Після війни ціна життя була дуже великою. Родичалися, святкували дні народження. Кожної неділі йшли до парку чи в кіно. Мама з татом щосуботи ходили до театру – чи то до оперного, чи до Українського музично-драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Пригадую, прийшли з театру і обговорюють виставу: “Ти знаєш, Кадирова сьогодні не дуже добре грала, а от Максименко…”, – згадує пані Зеновія. Особливо запам’яталося, як батьки у 1961 році повернулися з оперного театру після Шевченківського вечора. “Ти бачила, бачила?! Сестри Байко виступали на сцені у вінках, де синьо-жовті стрічки були на грудях попереду”…», – так емоційно ділилися враженням від концерту батьки Зеновії.
Вдома була велика бібліотека. Було традицією читати книжки вголос. Історію України вивчали з творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Романа Іваничука, Олеся Гончара, Івана Дзюби. Захоплювалися історією заснування українського театру Кропивницьким, Старицьким, братами Тобілевичами. Одним словом, жили українським життям.
Також в родини була велика фонотека: записи опер, оперет, українських пісень.
«Як ввечері батьки кудись йшли, а я вмикала програвач при сутінках і уявляла собі Маріцу, героїню оперети угорського композитора Імре Кальмана. Чи українські народні пісні у виконанні найкращих артистів, зокрема, виросла при співі Івана Козловського, Бориса Гмирі, Тріо сестер Байко, хору імені Григорія Верьовки, капели бандуристів…. У нас було багато платівок-гігантів: “Запорожець за Дунаєм”, “Сільва”, навіть “Борис Годунов” був», – розповідає пані Зеновія.
Вчилася Зеновія Шульга у 36-й школі на вулиці Лисенка у Львові: «Коли мене прийняли в піонери, і в колишньому музеї Леніна мені пов’язали ту червону шмату на шию, я прийшла додому, а мама каже: “Ну що ж, настав час говорити. Ану, сідай”. Зняла цю ганчірку і почала розказувати, що і вона була в УПА, і тато Михайло був двічі полонений – спочатку як вояк польського війська опинився в Німеччині, де працював на полі. У 1944 році бауер, в якого батько працював, каже: “Міхал, війна програна, йди додому”. Повернувся до Глинян – а через два тижні вже знову приперлися “освободітєлі зі сходу”».
Загарбники відправили Михайла Галана як німецького полоненого на так звану “спецпроверку” за Урал в Інту на 5 років. Там від роботи в шахті врятувало кравецьке ремесло – обшивав місцевих керівників як “польський кравець”. Навіть готували як нареченого до доньки одного із чекістів. Він тоді каже: “Відпустіть до Глинян – там стільки садів, а тут цинга, я вам перед весіллям привезу сушені”. І відпустили. А в Глинянах теж є офіцерські жінки, які хотіли красиво одягатися, – тож відправили в Інту депешу, що... “Михайла Галана вбили бандерівці”. Так і лишився на Батьківщині.
У Глинянах визріла ідея створення Української Гельсінської групи
Мало хто знає, що саме в Глинянах була зароджена ідея створення Української Гельсінської групи.
«Глиняни були районовим містом, де був суд, – розповідає Зеновія Шульга. – У 1959 році до Глинян направили на роботу адвокатом Левка Лук’яненка, а в цьому суді вже працював Іван Кандиба. Ці два юристи саме в Глинянах були одержимі ідеєю створення партії, яка б сприяла виходу України зі складу СРСР юридичним шляхом. За що й втратили волю на десятиліття.
Тоді всіх людей зі східних областей України місцеві називали москалями. Моя мама розповідала, як люди дивувалися з Левка Лук’яненка: “Ти подивися, москаль, а ходить у сорочці, вишитій синьо-жовтими нитками”. Саме в Глинянах визріла ідея створення Української Гельсінської групи, довкола якої згуртувалося невелике гроно українських патріотів, які об’єдналися у боротьбі за відновлення незалежної української держави», – розповідає Зеновія Шульга.
Говорити про ван Гога – означало іти потім на допит в КДБ
Коли Зеновія Шульга вступила на навчання до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, на неї сильно вплинув мистецтвознавець Володимир Овсійчук, який працював тоді реставратором у Львівській картинній галереї, директором якої була ще одна харизматична постать – Борис Возницький.
«Розповідав про ван Гога. У 60-ті роки говорити про ван Гога – це означало піти кілька разів на допит в КДБ. А люди на його лекціях аж двері виламували, такі були спраглі тої правди – що є що», – пригадує жінка.
Зеновія була ще ученицею школи, коли ходила слухала цю лекцію: «Потім за Овсійчука взялося КДБ: “ван Гог, понимаете ли, или Матис, значит, лучше не надо».
Реставрувала шпалери за проектами Рубенса
Один із найяскравіших спогадів Зеновії Шульги із часів навчання у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва – реставрація шпалер.
«До директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького прийшов чоловік і каже: “Я живу під Львовом. Поки в мене була хата з високими стелями, то два килими висіли на стінах. Але ми отримали нову квартиру. Розрізати неможливо, бо там велике зображення постатей. Мені сказали, що картинна галерея купує такі килими”. Найбільшу ціну, яку могла запропонувати тоді картинна галерея за твір мистецтва, – це 300 радянських рублів. Відвідувач сказав, що лишив ті килими в камері схову на вокзалі. Борис Возницький інтуїтивно відчув, що там, на вокзалі, сховане щось незвичайне. З тремом в серці поїхав на вокзал і не помилився – дві фламандські шпалери правдоподібно за проектами Рубенса. Тож Львівська картинна галерея придбала дві надзвичайно цінні шпалери, які необхідно було реставрувати.
Борис Возницький запропонував мені і ще двом моїм однокурсницям – Людмилі Етенко і Ользі Шпак, як студенткам Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва під час літньої практики під керівництвом Володимира Овсійчука ці шпалери привести до експозиційного вигляду. Для того, щоб фахово все зробити, ми отримали курс лекцій з основ реставрації тканин від наукової співробітниці Львівського музею етнографії і художніх промислів П. Дрималик. З вересня 1971 року мене Борис Возницький прийняв на роботу в картинну галерею. Возницький був настільки вирозумілим чоловіком, знаючи, що така робота є коштовною, тож відразу мені, студентці, запропонував посаду старшої наукової співробітниці. Тож маю великий науковий стаж», – зазначає пані Зеновія.
«Можеш брати, бо це буржуазне занепадницьке»
Зеновія Шульга випадково роздобула стос рисунків давніх глинянських килимів періоду початку XX століття. Коли закінчила інститут, працювала творчим майстром на Глинянській фабриці художніх виробів «Перемога». Там у столі головного художника фабрики Василя Карася побачила цікаві рисунки.
«Давні глинянські килими – це твори мистецтва. Їх не так легко було відтворювати, коштували вони до Другої світової війни дуже дорого. Спитала у Василя Петровича Карася, чи можу собі це взяти. Відповів: “Можеш брати, бо це буржуазне занепадницьке мистецтво”. Спитала, чи є ще. Відповів, що є на горищі. Принесла, стала роздивлятися. Чого тільки в тих проектах не виявилося – і гуцульська, і віденська сецесія, і стиль закоп’янський, і український модерн, і ар деко, і футуризм, і кубізм, і Бог знає ще що! Я ціле життя поклала на те, щоби довідатися, хто автор цих проектів килимів. Знайшла багато», – розповідає Зеновія Шульга.
Глинянські килими – авторські. Килим – тиражний твір, його можна без втрати мистецької вартості безконечно повторювати – як твір мистецтва він залишиться твором мистецтва, якщо точно дібрати ті кольори, які прив’язані на проекті.
«Як до Василя Карася потрапили ці малюнки? 1939 рік. У Глинянах було багато ткацьких фабрик, найбільша серед яких “Витвірня килимів Михайла Хамули в Глинянах”. З тих рисунків після приходу совєтів ночами горіли кострища, бо як “освободітелі” зауважили, що ти підприємець – гарантована депортація в Сибір, конфісковане майно або тюрма і розстріл. Усі підприємства були націоналізовані і на їхній основі створено “Ковровую артель «Визволення»”, яку після війни перейменовано в “Ковровую артель «Перемога»”, згодом – в Глинянську фабрику художніх виробів “Перемога”. А ті рисунки, які лишилися, головний художник фабрики Василь Карась позв’язував, скрутив дротом і запхав між двох пічних труб на горищі як “буржуазне занепадницьке мистецтво”. На щастя, він мені ті рисунки віддав. Це величезний пласт культури, який вимагає ще більшого дослідження.
Пригадую хати в Глинянах. В кожній з них було по кілька довоєнних килимів. Це мистецькі витвори. Ясно, що люди, які росли в оточенні такої краси, не були примітивними і однозначними. А в радянський період усе навпаки: була установка направлено на виготовлення килимів за народними мотивами, а фактично створення дуже спрощених, спримітизованих і в орнаментиці, і в колориті зразків, які було легко тиражувати у великій кількості. Отож, в результаті красиві, створені за зразками найвидатніших професійних митців глинянські килими з творів мистецтва перетворилися в “метри квадратні килимової продукції”, які до народного мистецтва в даному випадку не мали жодного відношення – крикливі в кольорі, з примітивною орнаментикою, ляпуваті. Тож не дивно, що в час відродження Української держави килими радянського зразка були приречені – Глиняни перестали їх випускати», – розповідає Зеновія Шульга.
Отримали замовлення від знаменитого хору імені Григорія Верьовки, а у Львові – скандал
Два роки Зеновія Шульга працювала на Глинянській фабриці художніх виробів «Перемога». Добре вивчила технологію створення килимів. У 1981 році завдяки Марті Токар потрапила на кафедру художнього текстилю Львівського державного інститут прикладного і декоративного мистецтва і донині там працює. Тепер Зеновія Шульга – професорка Львівської національної академії мистецтв, працює на посаді доцентки кафедри художнього текстилю академії, голова секції художнього текстилю Львівської обласної організації Національної спілки художників України, стипендіантка Кабінету міністрів України.
Зеновія Шульга згадує: «Я вийшла заміж в 24 роки. До року народилася дитина, через рік – дитина, ще через рік – дитина. Грошей бракувало. А моя сестра Орися Самохвалова вчила музики дошкільнят в дитячому садку. Була випускницею Львівського музпедучилища, де пізнавала секрети педагогічного музичного ремесла разом з Ігорем Муцом, який на той час керував ансамблем художньої самодіяльності на цукровому заводі в Золочеві.
Це знайомство сприяло тому, що Ігор Муц запропонував мені створити сценічні костюми для цього хору, які виготовив за моїми проектами Львівський художньо-виробничий комбінат ЛНСХ. І тут на комбінат приходить замовлення на виготовлення сценічних костюмів, а саме – плахт для Українського державного заслуженого академічного українського народного хору ім. Верьовки. Виконати цю роботу запропонували мені, оскільки я як викладач в інституті добре обізнана з технологією багаторемізних тканин, до яких саме і належать українські народні плахти.
Розробила зразок і їду до хору ім. Г. Верьовки. Їм сподобалося. Але Анатолій Авдієвський емоційно каже: “Та що плахти, ви їх зробите! От я бачив польський хор «Мазовше» – так там артисти одягнені в костюми, де жоден не повторюється, однак творять одну велику гармонійну цілість. Колись Верьовка зібрав народні строї з цілої України і вивів хористів на сцену у них, створюючи образ цілої України. Але ці костюми між собою не дуже добре гармоніювали. Правда, ви мені зробите 150 костюмів, де не буде жодного повтору і де соборна Україна буде представлена у всій красі і величі, а костюми будуть виконані так, як вони створювалися в народі?” Напевно, з моєї сторони то було дуже відважно, але я нахабно відповіла: “Так, зробимо”.
Уявіть собі, 1983 рік, мені всього 31 рік. Я приїжджаю додому, а у Львові скандал. Хто така Шульга? Чого вона взяла таке велике замовлення? Чому це саме вона? І почалися “розборки” в інституті на кафедрі, в деканаті, в Львівській спілці художників України… Я тоді сказала, що під своєю роботою можу сама підписатися, можете мене звільняти з кафедри. Дякую колишньому ректорові інституту професорові Якиму Запаску, який захистив нас. Група львівських митців у складі Зеновії Шульги, Лариси Іськів, Мирослави Шеремети, Наталії Дяченко за три роки виконала ці костюми», – провадить мисткиня.
Ніна Матвієнко казала: «Всі отримують листи на підтримку, а на вас – доноси»
Хор Верьовки дав Зеновії Шульзі великий досвід, адже вивчала збірки з фондів усіх етнографічних музеїв України.
«Ми створили диво, – розповідає пані Зеновія. – Це записана етнографія цілої України в сценічних костюмах. Жоден костюм навіть в деталях не повторювався. Я створила 50 костюмів для жіночої групи хору. Це була колосальна праця, створена з великою любов’ю і натхненням.
Моя робота була проектанська. Спочатку йшли від цілого, від загального колориту. Костюми на загальному тлі сцени втілювали образ зліва направо: починали з Лемківщини, далі через Полісся, центральну Україну і до Гуцульщини, на Закарпаття. І хористи так півколом на сцену вийшли, створюючи образ соборної України. У цих строях авторам вдалося зберегти форми одягу, колорит, орнаментальні ритми, структуру тканин. Єдине, що купили, – це готове лляне полотно, не ткали його. Все інше було зроблено вручну. Ці костюми Авдієвський планував показати в Парижі, куди готувалися поїхати на гастролі з оперою Євгена Станковича “Цвіт папороті”, яка композитором спеціально для цієї події була написана.
І ось йде представлення костюмів замовнику. Пригадую, збіглися диригенти практично з цілого Києва, усім було цікаво, що ж то ті львів’яни за три роки створили. І тут починають виходити на сцену хористи – один за одним. Для мене це був трем, велике переживання! І тут раптом вибухнув Анатолій Авдієвський: “На Шевченківську премію! Та це геніально!” Він був такий емоційний. А ми були дуже щасливі!
Ці костюми ми робили три роки. Навіть розробляли чоботи, прикраси, головні убори, деталі. Це унікальна робота. Мистецтвознавча критика її не зрозуміла і не відреагувала відповідним чином на неї. Але це був величезний досвід.
Ясно, що Шевченківську премію нам ніхто не дав. Ніна Матвієнко, яка того року отримала цю премію, тоді казала: “Зеня, я такого ще не бачила. Всі отримують листи на підтримку кандидата. А зі Львова на вас іде донос, що це не ви робили, що це майстри ткали. Ідуть наклепи”. Ясно, що нам премію не дали. Ну не дали, то не дали. І я з того часу змирилася, що мені ніхто ніколи нічого не дає. Але якщо маю якусь ідею, хочу її зробити, я її все одно зроблю. Саме так у 1996 році виник проект “Відродимо глинянський килим”, результатом якого стало відродження випуску килимів у Глинянах і 27 січня 2023 року “Мистецтво глинянського візерункового текстилю” внесли до списку елементів нематеріальної культурної спадщини України», – пояснює жінка.
«Мене ще ніколи не брала міліція. Хлопці, зробіть мені знимку»
1989 рік. Починаються перші українські рухи. Студенти академії, серед яких і учень Зеновії Шульги Тарас Більчук, їдуть на етнографічну практику в селище Олесько. Згодом викладачі академії Зеновія Шульга разом з чоловіком Ігорем і трьома доньками Христиною, Олесею і Марією, Ярослав Кравченко з донькою Мартою вирішили подивитися, що зробили студенти під час практики.
«Приїжджаємо туди в суботу, – пригадує Зеновія Шульга. – Дивлюся, іде колона і два великі (100х200 см) синьо-жовті прапори. 1989 рік. Попереду – Тарас Більчук і Ромко Дронь несуть ті прапори. Я, затамувавши подих, підходжу і кажу: “Тарасе, що це таке?” А він: “Пані Зеню, ви подивіться. Тут стоїть пам’ятник Шевченку. А під ним калабаня і качки купаються. Це неподобство. Це причина для мітингу”. І починають махати прапорами. Йдемо в гуртожиток дивитися, що ж ті діти назбирали. Вони дізнались, що там в Олеську був розбитий пам’ятник Січовим Стрільцям. А Роман Дронь вчився на відділі скульптури. Попросили в хлопців з села цементу і відновили той пам’ятник. Після того вони хто? Вони – герої! Їм місцеві жителі позносили багато довоєнної літератури, якісь глечики, чого тільки не приносили. І от ми в гуртожитку сидимо, переглядаємо ту літературу. Кажу: “Хлопці, то все добре, та я молодий викладач і мене викинуть з інституту в першу чергу”. На що студенти, поклавши руку на серце, відповідали: “Не переживайте, ми вам кривди не зробимо!”
А в неділю їдемо на Підлиську гору, до Маркіяна Шашкевича. Я дивлюся, мої хлопці виносять прапори. Розкрутили їх. А внизу вже курсують трасою машини “бобіки”. Запеленгували. Ми прийшли до того хреста. Хлопці один прапор прив’язали високо до хреста, солідолом вимастили конструкцію металевого пам’ятника, щоб прапор було клопітно знімати. Однак студенти вирішили: “Ми не підемо в музей до Шашкевича, ідемо на Білий Камінь”. Це назва села неподалік. Поки ми йшли туди, в музеї Шашкевича був шмон. Там шукали диверсантів.
Підходимо під Білий Камінь. А я колись робила костюми на сцену для цього села. Там була така показуха комуністична. Зі всіх колгоспів зібрали гроші та збудували чудову школу з басейном, котеджі, дитячий майданчик, з костелу зробили музей. Якраз в цей час в костелі була виставка скла. Йдемо дивитися на виставку. Глянула, а мої хлопці наполовину розкрутили прапори. Дивлюся, вже "песики" бігають. А я ж цю публіку добре знаю, бо їздила туди. Подивилися експонати в музеї і рушили до джерела, що неподалік на горі ставили капличку греко-католики. Міліція все ту капличку валила, греко-католики знову її відновлювали і там молилися. Ми ще по дорозі сіли під деревами перепочити, їли канапки і яйця, чіпляли у капелюхи синьо-жовті квітки.
Приходимо до того джерела. Нас було 12, з них – четверо дітей. Троє моїх і Мартуся Кравченко. А нас взвод міліції бере, причому так, що за кожним з нас позаду по два міліціонери – нас в момент оточили. Мені спочатку нижня щелепа затряслася. Потім прийшло просвітління: а якої холєри, а я що, щось вкрала? Мене питають: «Пані, ви тут старша?» Відповіла, що так. А вони: «Що то таке?» Кажу: «Прапори». Міліціянти: «Ви що, не знаєте, що то фашистські прапори?» А я: «О ні-ні, прошу пана. Зараз я вам розкажу, звідки взявся синьо-жовтий прапор і золотий лев на синьому тлі». А вони: «Ну, пані, ви розумієте, що він ще не затверджений?». Я осміліла і знахабніла. Подумала: «Свої хлопці на посаді». Беру одного попід руку і кажу: «Мене ще ніколи міліція не брала. Студенти, зробіть мені фотографію з цими панами». А хлопці «биті». Якщо зробити знімку – то гарантовано, що фотоапарат міліцією буде розбитий. А міліціянт каже: «Пані, я маю такий магніт в очах, що як подивлюся, то будь-яку плівку засвічу». А я йому: «Прошу пана, а хочете, я зараз вам розкажу, який я маю магніт в очах?». А він: «Ану-ну..покажіть!». Кажу: «От ви – начальник того взводу». «Правильно». «А он там – голова сільради Білого Каменя». «Правильно». Продовжую: «А той повненький – секретар парторганізації Білого Каменю». Він вже мовчить. А я: «Хочете, я вам зараз покажу, де “первый отдел?”. Той зацікавлено: «Ану-ну…?» А он той худенький, маленький, що ззаду стоїть за деревами». А він: «Тьху на вас, то ви – чарівниця!». А я просто педагог, кожну морду було видно. Він каже: «Пані, ну ви знаєте, що прапор ще не затверджений. Я вас дуже прошу – сховайте його».
«Їду до Львова і бачу, що за мною стежать»
Коли приїхали до гуртожитку в Олеську, там все було перевернуто. Поки Зеновія Шульга зі студентами була у Білому Камені, їх в гуртожитку обшукувала міліція.
«А нічого нема. Я усе ще звечора взяла в свою машину. Але видно, що був шмон. Їдемо до Львова і бачимо, що за нами стежать. А назустріч їде наш професор Роман Василик, наш товариш. Ми зустрілися випадково. Він зі Львова їхав до Почаєва. Кажу: “Романе, за нами – шпіги”. А він: “Перекладайте мені в машину все що маєте”. І я в його машину все – шур. А під Львовом нас зупиняють і обшукують. Перевіряють, а в машині нічого немає», – пригадує Зеновія Шульга.
Пригорнули сусідську дитину, щоб її не забрали до дитбудинку
Чоловік Зеновії Ігор Шульга теж народився у Глинянах, закінчив школу із золотою медаллю, Львівський політехнічний інститут. Його батько Олег Шульга теж був в УПА. Олега Шульгу теж везли до Золочева на розстріл. Випадково врятувався.
«Батько мого чоловіка Олег Шульга ріс напівсиротою, був сином Михайла Шульги, який вчився в українській гімназії, виборював як січовий стрілець незалежну Україну. Його мама Тетяна померла, коли йому було три чи чотири роки. Тоді тато Михайло одружився вдруге. Олег виховувався у родині патріотів, був надзвичайно культурною людиною, разом з мамою Богданою (з родини Маркевичів) привили моєму чоловікові Ігорю і його сестрі Вірі велику любов до української греко-католицької церкви і України.
Мій чоловік був надзвичайною людиною. Ніколи мене зрадою не принизив. В нас троє діточок народилося. Ми ще взяли на виховання четверту дівчинку Софію Канас, батьки якої померли, коли їй було 14 років – пригорнули сусідську дитину, щоб її не забрали до дитбудинку. Я прожила з Ігорем надзвичайно гарне життя, багате на життєві враження, на пізнання красивих людей, участь в створенні власної історії», – каже Зеновія Шульга.
У 1963 році тринадцятирічний Ігор Шульга знайшов у Глинянах скарб.
«Корчували в Глинянах діброву і там були два глечики з грішми, які знайшов Ігор Шульга. Тут же прийшли з університету, говорять що то був викладач Зварич. Не знаю, чи всі гроші він лишив там у музеї університету у Львові, чи може не лишив. Коли мій чоловік потім в інтернеті дивився, скільки той скарб коштував, то це мільйони. Собі Ігор лишив дві золоті монети. Одну іспанську, датовану 1574 роком, подарував мені до шлюбу, а одну подарував сестрі Вірі. Вкрали обидві, аж вибили дірку в стіні помешкання у Львові. І таки вкрали. Нема», – розповідає Зеновія Шульга.
«Та це пияки, ніякої пропаганди не ведуть», – чоловік перед КДБ захищав В’ячеслава Чорновола і Михайла Гориня
Ігор Шульга у радянські часи мав посаду секретаря парторганізації на підприємстві «Львівтеплокомуненерго». Боявся сказати про це татові, адже батьки були в УПА.
«Цю ситуацію використав на всі 100. Після директора і головного інженера він був третьою особою, яка багато чого вирішувала на підприємстві. Не одному співробітникові за сприяння мого чоловіка дали квартиру. Люди отримували квартири і донині пам’ятають, що їм Ігор допоміг.
На фірмі в той час працювали кочегарами В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині. Як дисидентів їх більше ніде не приймали на роботу. Часто чоловік казав: “Ніхто не знає, скільки разів мені треба були піти в КДБ, де мене питали: «А чи вони проводять агітацію? Що роблять у вас на фірмі дисиденти?» А я мав добру відмазку: «Та це пропащі пияки. Вони, крім горілки, нічого не знають»”. Таким чином тих людей якоюсь мірою захищав мій чоловік. А вони робили свою справу, писали книжки. І коли Миколу Гориня вибирали до обласної ради, то ми своїм Жигулем їздили по Львівській області й агітували за нього», – розповідає Зеновія Шульга.
Після революції Гідності здоров’я Ігоря Шульги почало погіршуватися. 2021 року він помер. «Ігор був активним учасником Помаранчевої і Революції Гідності, бачив убитих своїх побратимів 2014 року…. Пережив їхній похорон під звуки пісні «Пливе кача». Приїхав з Майдану, коли вже революція скінчилася, постійно скаржився: “Ой, серце болить, серце болить”. Після того півроку не дивився телевізор. Не міг. Хоча раніше любив дивитися футбол, тощо», – згадує Зеновія Шульга.
Зеновія Шульга тепер у Глинянах відроджує килимарство.
«Я народилася в Глинянах. Хоч прожила у Львові ціле життя, на старість повернулася до Глинян. Хочеться, щоб філія КЗ ЛОР “Історико-краєзнавчого музею” – відділ ткацтва і килимарства в місті Глиняни гідно виглядала. Все для того роблю. Я є автором міжнародного етномистецького проекту “Екологічний ракурс”, у межах якого до нас приїжджає дуже багато людей. Якби не коронавірус і війна в Україні, Глиняни би зараз ще ліпше виглядали.
Із 2021 року моя донька Марія Флейчук, докторка економічних наук, професорка, академік академії наук вищої школи України, професорка Львівського національного університету ветеринарної медицини і біотехнологій ім. Гжицького, нагороджена грамотою Верховної Ради України, створила фірму “Зена-Глиняни-Арт-Студія”, яка почала ткати килими. Не все підряд, небагато, але виготовляє килими за проектами таких митців минулого, як Теодор Гриневич, Павло Ковжун, Василь Цьонь, польських митців, як-от: Софія Стрієнська, Юзеф Чайковський, Володислав Стшемінський, а також великого грона сучасних авторів: Наталії Дяченко-Забашти, Галини Забашти, Наталії Пікуш, Ольги Маріно, Олександри Квик, Олени Зальоток, Ірини Мінько, Любові Городник, Ольги Барни, Віталіни Лазоркіної, Зеновії Шульги, а також художників з-за кордону: Дороти і Марека Сак, Ізабели Строняс, Моніки Ізабели Костшевої, Олександри Верешки, Єнджея Стенпака, Володимира Цигана.
Фірма використовує методики фарбування пряжі рослинними барвниками. Їх розробила донька Олеся Дацко, докторка економічних наук, кандидатка технічних наук, доцентка, завідувачка кафедри менеджменту мистецтва Львівської національної академії мистецтв, волонтерка, громадська діячка. У Глинянах випускають не лише традиційні, але й екологічно чисті килими. На європейському ринку вони завойовують, як і колись, лідируючі позиції», – розповідає пані Зеновія.
фото з архіву Зеновії Шульги
Текст створений на основі усноісторичного інтерв’ю для міжнародного онлайн-архіву Memory on Nations в межах проекту «Як ми боремося? Історії українського спротиву».
Це документально-просвітницький проект ГО «Пост Беллум - Україна», який висвітлює феномен українського громадянського суспільства через реальні історії українців та українок. З повним інтерв’ю можна ознайомитися на сайті архіву. Авторські права на архівні матеріали належать Post Bellum та Пост Беллум – Україна.