- Так, французи і німці написали спільні підручники. Але ж не варто забувати про політику. Перед тим, як написати ці спільні підручники, німці і французи, які століттями воювали, дійшли до політичного розуміння, що вони є стрижнем європейської спільноти.
ZAXID.NET продовжує публікувати інтерв’ю з визнаними істориками з різних регіонів України у межах дискусії щодо створення нового підручника з історії. Пропонуємо увазі читачів розмову з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету Юрієм Теміровим про особливості викладання історії на Донеччині, спільний російсько-український підручник, ОУН-УПА, «дегероїзацію» Степана Бандери, «узгодження» та деполітизацію історії.
- Побутує думка, ніби всі події, що відбулися менше ста-двохсот років від сьогодення – не історія, а політика. Натомість справжня історія починається лише за цією межею. Ви згодні із цим?
- На жаль, не лише двісті, але й триста, чотириста років – це також політика. От нам вчора документ розіслали про історичну ініціативу, і там закладена ідея «деполітизації» історії – мовляв, історія перетворилася на арену політичних боїв тощо. На жаль, історія насправді завжди буде ареною політичних боїв – деполітизувати її неможливо.
Я від студентів вимагаю, що вони не повинні поділяти мою думку – вони повинні вміти викласти свою позицію й аргументувати її. На мій погляд, з обговорення і викладання історії потрібно прибрати не політику, а упередженість. Таку категорію, як «об’єктивність», я також не визнаю, тому що не можна бути об’єктивним. Якщо вважати, що хтось із дослідників є об’єктивним, то хтось інший, хто має іншу інтерпретацію, уже виходить необ’єктивним. Насправді всі дослідження суб’єктивні – головне, щоб вони не були упередженими.
Візьмімо проблему, яку зараз обговорюють – ідею спільного підручника із росіянами. Там починаються проблеми ще з висвітлення часів так званої Київської Русі - наприклад, питання, хто чий князь. Згадаймо, що Єльцин свого часу відкрив у Ярославлі пам’ятник «великому руському князю» Ярославу – але ж у слово «руський» у ті часи вкладали зовсім інший сенс, ніж зараз вкладається у слово «русский». Або він на зустрічі з Міттераном сказав, що дружба між російським та французьким народами має коріння ще від Ганни Ярославни. А Ганна Ярославна чия була княжна?
Не можна так само ігнорувати гострі кути і проблеми, які були у відносинах між народами історично. От поляки – наш найближчий стратегічний партнер. Це означає, що ми маємо заплющити очі на історичні проблеми між українським народом і польським? Не можемо! Ми повинні про них чесно сказати і пояснити. Не використовувати для розпалювання ворожнечі, а спокійно ситуацію з’ясувати, дати спокійні оцінки – це, на мій погляд, потрібно зробити.
- Загалом щодо таких неоднозначних моментів в Україні пропонують два підходи: одні кажуть, що в кожної держави має бути своя історія, і нічого страшного, якщо в оцінці тих чи тих явищ вони конфліктуватимуть, а інші вважають, що партнерські країни повинні знаходити спільний погляд на різні проблеми. Ви як вважаєте?
Я – не прибічник узгодження історії. По-перше, йдеться про викладання історії. Якщо говорити про викладання історії в середній школі, то тут уже є не політичний момент, а державно-виховний – він має відігравати свою роль. Якщо ми – нормальна держава, то мусимо на рівні викладання історії в школі включати цей момент. Якщо ми запровадимо такий державно-виховний момент, то ми будемо історію дещо підлаштовувати під свої завдання.
Цього державно-виховного моменту не може не бути – він буде. Якщо він буде і в нас, і у поляків – як ми узгодимо? Якщо поляки будуть казати «Львів – це моє рідне місто», то що мають казати українці? Як ми узгодимо? По понеділках – ваше рідне місто, а по вівторках – наше?
Так, французи і німці написали спільні підручники. Але ж не ватро забувати про політику. Перед тим, як написати ці спільні підручники, німці і французи, які століттями воювали, дійшли до політичного розуміння, що вони є стрижнем європейської спільноти. Один із батьків-засновників європейської інтеграції Жан Монне сказав, що одна з обов’язкових її умов – це примирення німців і французів. Вони примирилися на політичному рівні, і це примирення дозволило їм спокійніше глянути на історичні проблеми.
Чи це кваліфікується, як узгодження – я не знаю. Але якщо «узгоджувати» означає «підганяти історію», щоб гострі кути не випирали, я – проти такого узгодження. Я вважаю, що краще чесно пояснити, які були проблеми, що ці проблеми мали історичний характер, що для того періоду історичного розвитку вони були нормальними. Наприклад, експансія держави у Середньовіччя була абсолютно нормальним явищем – не тому, що поляки погані чи росіяни погані. Це просто була нормальна форма існування держави. Польща, поки могла, розширювалася, а потім її зруйнували сильніші держави. Що тут узгоджувати? Просто треба пояснити.
От нав’язують, наприклад, абсолютно штучну проблему щодо Мазепи: зрадив він, не зрадив. Коли мені це кажуть на конференціях, коли це історик каже - я не розумію. Що значить – «зрадив»? Якщо в російському імператорському домі син вбивав батька, дружина - чоловіка, виникає запитання: це що – зрада чи придворні інтриги? Останні були характерні для будь-якої держави на певному етапі розвитку – нам може це подобатися, може не подобатися, але це було нормальне явище. З точки зору «зради» Мазепи – вибачте мені: кого і чому зрадив?
Тут знову виникає запитання узгодження. Як ми інтерпретуємо? Він змінив, скажімо так, союзників на політичній міжнародній арені в ім’я захисту інтересів української держави, реальна автономія якої постійно зменшувалася під тиском Москви. Виникає питання: з позиції українського народу це зрада? Це не зрада. Молодець, що так зробив. У Росії нехай вважають, як хочуть. Як ми це з ними узгодимо - не знаю, і, чесно кажучи, не хочу знати в принципі.
- Як ви загалом ставитеся до підходу теперішнього міністра освіти Дмитра Табачника до історії, до його тези, що історія повинна бути антропоцентричною, а не етноцентричною?
- Дмитро Володимирович свого часу сказав дуже правильну річ: є Табачник-міністр і є Табачник-історик. Щодо антропоцентричності, я так розумію, - це його погляд як історика. Тут, на мій погляд, є один момент: суб’єктом історії є людина, але людина в різні періоди виступає в складі різних соціальних груп. В різні етапи історії різні соціальні групи мають переважне значення – починаючи від роду, племені, потім – ранні держави. Згадаймо Середньовіччя: тоді націй-держав не було, була правляча династія, яка уособлювала державність.
Антропоцентричність має визначати, що в кожен історичний момент існують різні соціальні групи, в складі яких бере участь людина. Але якась із цих соціальних груп має переважне значення. З якогось періоду переважне значення починають мати все ж-таки етнічні ознаки, національні ознаки, національно-державні ознаки. У кожному випадку антропоцентричність різна. Єдине, що її об’єднує, – це те, що людина є дієвим суб’єктом історії.
Отже, навіть якщо будувати історію на антропоцентричному принципі, все одно треба врахувати, що наразі було для людини головним. Я кажу своїм студентам, що людина поводиться не залежно від того, ким вона є, а залежносто від того, ким себе вважає. Цей суб’єктивний нюанс постійно ігнорують, і це дуже погано.
Ми маємо безліч прикладів, коли людина за всіма академічними соціальними ознаками повинна належати до так званих «найманих працівників» - чи, як ми їх називали, «пролетарів». Але ця людина селиться у кварталах середнього класу, у неї сімейна установка – дати вищу освіту. Інакше кажучи, за розміром своєї зарплати, за характером праці, за характером обов’язків на виробництві її треба класифікувати як «найманий робітник фізичної праці», але вона сама себе ідентифікує по-іншому і поводиться по-іншому. Тому самоідентифікацію людини ми маємо враховувати більше, навіть якщо вона є некоректною і неадекватною до реалій.
Якщо ж атропоцентричність – це спосіб нівелювати значення національних аспектів у вивченні історії, то я її не сприймаю. На певному етапі ці аспекти домінували і домінують, хоч нам це може і не подобатися.
- Ви говорили, що у викладанні історії у школах так чи інакше має бути національно-державницька складова. Водночас видається, що спільної історії в Україні насправді немає, і на Сході побутують зовсім інші підходи і інтерпретації, ніж на Заході – до прикладу, щодо ОУН-УПА…
- Ви знаєте, на мій погляд, політики максимально політизували ці аспекти. У нас кажуть постійно про розкол. А ви ж знаєте - якщо постійно казати про розкол, то він врешті-решт трапиться. Перше, що треба зробити, – більше акцентувати на тих аспектах у нашій спільній історії, які нас поєднують. Якщо ми робитимемо акцент на тому, що нас культурно і історично об’єднує, і тільки після цього вказувати на відмінності, - це буде один підхід. Якщо казатимемо, що ми різні, що в нас немає однієї історії, то ні до чого не дійдемо.
У нас же ситуація не є унікальною. Розгляньмо протиріччя між Південно-Західними і Північно-Східними німецькими державами. Ми дуже добре знаємо, що на Південному Заході до домінування Пруссії ставилися дуже негативно, навіть були готові вступати в союз із Францією, аби їй протистояти. У них до цього ще й додавався релігійний момент: там домінували протестанти, а там – католики. Що ж тоді – немає єдиної німецької нації? Ні, просто є дуже серйозні регіональні відмінності, які склалися історично. Ми можемо шукати або спільні витоки німецької нації, або відмінності.
Неупередженість полягає у тому, щоб враховувати чинники незалежно від того, подобаються мені вони чи не подобаються. Якось я у колеги-археолога спитав: «От ви там розкопки робите, щось шукаєте – ти ж, мабуть, хочеш підтвердити якусь свою концепцію цими знахідками? А якщо ти знаходиш спочатку артефакти, які свідчать на користь твоєї концепції, а потім – артефакти, що засвідчують якусь іншу, протилежну концепцію, що робиш?». «А я, - каже, - У відвал їх викидаю». Упередженість в історії – це викидання у «відвал» того, що суперечить твоїй концепції. Треба коригувати концепції, а не ігнорувати факти – якщо ми визнаємо, що ми історики.
Думаю, абсолютно реально написати історію українського народу, де буде нормальна спільна історія. Просто треба пам’ятати, що на виході ми маємо не мононаціональну Україну, а політичну націю «українці», яка включає в себе представників абсолютно різних етнічних спільнот. Якщо ми це пам’ятатимемо, то знайдемо спільний підхід і будемо нормально працювати. Думаю, це можливо. Лише не варто занадто акцентувати на тому, що нас відрізняє – це нормально, це було у багатьох держав.
Не треба перебільшувати. Відмінності є, але ці відмінності не треба перетворювати на катастрофу.
- Ви кажете: «Історик має опиратися на факти». Але ж історія – це не лише факти, це ще й інтерпретації. Якщо взяти той же приклад ОУН-УПА – є факти, які можна чітко встановити, але пояснити, на що була спрямована їхня діяльність – це зовсім інше.
- Перше завдання – встановити факт. Друге завдання – узагальнити факти і запропонувати інтерпретацію. Подивіться в Оксфордський словник, на визначення історії – воно подається як «впорядкований опис минулих подій». Всі дискусії починаються під час упорядкування опису.
Річ у тім, що на Сході несприйняття УПА значною мірою базується на незнанні фактів і дуже часто – на небажанні знати ці факти. І на Заході упереджене ставлення до Сходу також дуже часто базується на незнанні фактів. От я – із Донецька, я дуже люблю своє місто і регіон, мене дуже дратує постійне використання поняття «данєцкіє». Що значить «данєцкіє»? Це поняття вже набуло такого, знаєте, усталеного негативного сенсу. Тут виникає некоректне сприйняття Донбасу. Там що, всі бандюки? Один політолог таку маячню зморозив – мовляв, подивіться, за кількістю злочинів Донецька область переважає. Я кажу: «Любий мій, та Донецька область за кількістю населення – як три Західні області. Тому кількість злочинів у нас насправді теж більша. А якщо взяти середню кількість на тисячу населення, то кількість злочинів приблизно однакова». Інша справа – чи йдеться про патріархальне село, чи про великий мегаполіс. Тут є відмінності. Але злочинність у великих мегаполісах приблизно однакова і в Донецьку, й у Львові – це мегаполіси. А злочинність у нашому селі така ж невеличка, як у якомусь селі на Підкарпатті.
Мені здається, що з обох боків, на жаль, сформувалися стереотипи. І, на жаль, наші політики ці стереотипи постійно намагаються законсервувати, щоб їх використовувати. От цього не потрібно робити. І якщо йдеться про політизацію історії саме в такому сенсі, то я категорично проти. Це вже маніпулювання історією, абсолютно негативне явище.
- Чи відчуваєте ви як освітянин різницю у викладанні історії на Сході і на Заході України?
- Загалом я не знаю, як на Заході викладають історію. Програма з історії, стандарт історичної освіти в середній школі нібито один…
- Так, але дуже багато залежить від самого викладача.
- У тому-то й справа. Все інше залежить від викладача. Я знаю, як у нас, на Сході, викладають, але я ніколи не був на уроці у Львівській, Тернопільській чи Івано-Франківській школі. Викладацькі інтерпретації, мабуть, різні. Я здогадуюсь, але на власні очі не бачив, тому казати не буду.
- Дозвольте тоді так запитати: чи відчуваєте ви упередженість у тому, як викладають історію на Сході?
- Я вважаю, що ця упередженість пов’язана не із Сходом України. Я мав досвід читання на курсах підвищення кваліфікації вчителів, і коли я стикаюся з дуже консервативними інтерпретаціями, в яких вуха, ноги і все, що тільки можна, росте з радянських концепцій, я вважаю, що справа не у Сході. Справа в тому, що через страшну ситуацію з фінансуванням і увагою до освіти з боку держави в нас, по суті, вимилася середня, молода ланка викладачів. Дуже мало є викладачів молодого і середнього віку. Основу становлять люди якщо не похилого, то старшого віку, які сформувалися в радянські часи, і їм перебудуватися дуже важко.
Думаю, ситуація дуже змінилася б, якби вдалося змінити те, що молодь дуже неохоче йде до школи. Щодо викладачів середнього віку, то якщо це жінка, і чоловік має якісь прибутки, то вона може для душі працювати – вижити на зарплату неможливо. А якщо це чоловік і він відповідає за родину, то коли у нього з’являється можливість піти на краще місце, він, як правило, йде. Вплив застарілих інтерпретацій, як на мене, пов’язаний насамперед із цим віковим розподілом.
Щодо наших студентів, то вони знаходяться в межах і в курсі тих інтерпретацій, що й ваші студенти. Ми проводимо студентські наукові конференції, ваші студенти до нас постійно приїжджають, наші студенти їздять до вас – на цьому рівні немає жодних серйозних проблем. Студенти знаходяться в одному полі, мислять одними категоріями, розуміють одне одного і про одне і те ж говорять, хоч можуть у чомусь не погоджуватися.
- Багато дискусій виникають щодо того, як має виглядати новітня історія України. Що там має бути, чого - ні. На вашу думку, що обов’язково має бути в українській історії останніх 20 років?
- Це питання на триденну наукову конференцію. Я вам скажу одне: наша шкільна програма, м’яко кажучи, перевантажена. Це – однозначно. Не потрібно дитині всіх цих деталей, деяких сюжетів, на мій погляд, там не повинно бути.
Не знаю, чи праві американці – мабуть, все-таки ні. Але вони викладають історію США, а всесвітня історія випливає так, у контексті американської історії. У них центром є своя історія. Вони для себе дуже просто вирішили, що має бути, а чого не потрібно подавати: пріоритет – історія США, а все решта, так би мовити, додається.
Що у нас має бути і чого не потрібно – про це треба серйозно розмовляти, обмінюватися думками. Це дуже складне питання. Методологічно треба визначитися, які процеси у той чи той період були визначальними. Далі – визначитися, які явища і які люди відігравали вирішальну роль, впливали, формували, розвивали або руйнували ці процеси. Відповідно, потрібно вибудувати ієрархію, але обов’язково у вигляді системи – не так, щоб були компроміси: «Ви хочете включити Бандеру чи Шухевича – то ми обов’язково включимо Пашу Ангеліну або Стаханова».
На жаль, дуже часто узгодження трактують саме так: «от ви хочете своїх, а ми - своїх». Такий торг неприпустимий. Є визначальний процес. Наприклад, з моменту кризи радянського суспільства і формування незалежної України для шкільного курсу визначальним є процес творення української держави. Які чинники сприяли творенню української держави, які це творення гальмували, які люди сприяли, які – перешкоджали: якщо вони суттєво впливали на процес, то про них потрібно говорити.
Якщо коротко, то, на мій погляд, підхід має бути таким: незалежно від того, чи подобається нам ця людина або явище, якщо вони були впливовими щодо вирішальних процесів в нашій історії, ми повинні про це розповісти.
- Тоді конкретно: таку подію, як Помаранчева революція, треба висвітлювати в новітній історії України?
- Помаранчева революція, безумовно, має бути у сучасному шкільному курсі. Але так, як це зробили в попередніх підручниках, по-моєму, зробили спеціально, щоб відштовхнути від сприйняття цього матеріалу.
Подання культури, до речі, також було трохи дивнувате. Я, наприклад, є фанатом «Океану Ельзи», але присвятити «Океану Ельзи» стільки сторінок – це перегин. Я особисто в Донецьку був на всіх концертах «Океану Ельзи», але, за всієї поваги, треба якось вимірювати співвідношення.
Помаранчева революція, безумовно, має бути у підручнику, але згадаємо Майдан. Хтось був на тому Майдані «помаранчевому», але був створений і інший Майдан. Хтось каже, що на один Майдан люди йшли, відповідно до своїх почуттів, а на інший – відповідно до адміністративних чинників тощо. Але той інший Майдан був? Був. Він впливав на ситуацію? Впливав. Якщо б не було того Майдану, а був тільки «помаранчевий», ми б з вами не казали про розкол. Виникає запитання: чому в підручнику є про «помаранчевий» Майдан, а про той – немає? Кому протистояли «помаранчеві»? Вони ж не відображенню в дзеркалі протистояли, а якійсь іншій соціально-політичній силі. Про це треба розповісти, навіть якщо ви вважаєте, що ця сила мала негативний вплив на подальший перебіг подій. Дехто ж вважав навпаки, що вона мала позитивний вплив.
Думаю, слід сказати: був такий Майдан, його гасла, його цілі були такими, і був інший Майдан з такими-то гаслами, цілями і програмними установками.
- Враховуючи останні події у Львові, не можу не запитати, яким вам бачиться місце Степана Бандери в історії України?
- Знаєте, йдеться про абсолютно суб’єктивні погляди. Наприклад, я вважаю, і в моєму сприйнятті, яке базується на моєму світогляді, і Степан Бандера, і Роман Шухевич, і Євген Коновалець – це герої.
Але пан Ющенко зробив дуже погану справу, коли поспіхом, ніби навідмаш оце почав робити (присвоїв Бандері звання Героя України, – ред.). У моєму сприйнятті вони – герої. В сприйнятті Сходу України вони для більшості злочинці. Думаю, людина державницька цього б не робила. Адже якщо він дав Степанові Бандері Героя України, від цього Степан Бандера героєм для тих, хто його не сприймає, не стане. Якщо зараз суд в Донецьку відібрав у нього звання, він не перестав бути героєм для тих, хто вважає його героєм.
Я вважаю, що черговий привід для ескалації підкинув пан Ющенко – а далі пішла ланцюгова реакція. І що ми зробили? Ми знову історичну постать перетворили на привід для ескалації політичного протистояння.
Я це все кажу не тому, що пан Ющенко уже не Президент. У мене дуже песимістичний погляд на його президентство, тому що дуже багато було гарних слів і дуже мало серйозних справ. Якщо він справді щось хотів зробити, то мусив зайнятися забезпеченням Сходу України україномовною літературою, підручниками, сприянням тому, щоб у Центрі і на Сході України люди знали правду про те, чим займався Бандера, чим займався Шухевич. Оце треба було робити. А те, що він зробив – це цілком в стилі пана Ющенка. Найпростіше звання дати – і все. Це ж простіше, ніж займатися роками клопіткою роботою зі зміни оцієї неприйнятної ситуації з застарілим сприйняттям цих постатей.
Вони неоднозначні, протиріч там теж вистачає. Але я ще раз кажу: моє особисте ставлення, яке, мабуть, більшість населення Сходу України не поділяє, не зміниться від того, чи буде у Степана Бандери чи Романа Шухевича офіційне звання героїв.
А як ми будемо виходити з цієї ескалації, я не знаю. Тут дали звання, там обурилися, тут обурилися, що там обурилися – і пішло-поїхало…
- Як ви ставитеся до заяв російських високопосадовців щодо історії України – маю на увазі заяви Володимира Путіна щодо Другої світової війни і заяви Генерального консула РФ у Львові щодо того, що українську мову завезли в Галичину більшовики у 40-х роках ХХ ст.?
- По-перше, думаю, що панам керівникам Російської Федерації треба зайнятися проблемами своєї країни. По-друге, впевнений, що своїх історичних проблем у них теж більш, ніж достатньо. Будь-який цивілізований політик ніколи так нахабно не влазив би і не коментував би, жоден європейський політик не дозволив би собі в такому тоні давати коментарі щодо історії чи постатей сусідньої держави. Як можна ставитися до людини, рівень культури і цивілізованості якої не відповідає її посаді?
- У Росії створили комісію, покликану боротися з фальшуванням історії. Подейкували, що такий інститут може з’явитися і в нас. На ваш погляд, існування такого органу – це нормально?
- Справа в тому, що вони створили там, написали трошки, подискутували, а зараз ця комісія нічого не робить – і нічого не зробить. Це з самого початку було чимось мертвонародженим. Не знаю, що вони хотіли кому продемонструвати, але воно навіть в Росії не функціонуватиме. У нас – тим більше. З позиції будь-якого академічного історика – якщо він справді академічний, а не придворний історик – це абсурд. Інших оцінок немає.
- Наостанок хотілося б повернутися до того, чого ви злегка торкнулися на початку нашої розмови. У 2007-2008 роках в Україні проводився проект «Великі українці», в результаті якого найвизначнішим українцем визнали Ярослава Мудрого. Наскільки, на ваш погляд, з боку українців коректно ідентифікувати себе з Київською Руссю?
- Я вважаю, що прямими нащадками і спадкоємцями культури і традицій так званої «Київської Русі» - насправді цей термін був придуманий істориками набагато пізніше, а тоді ніхто не казав «Київська Русь», була просто Русь - через традиції Галицької держави є українці. Це не означає, що я відмовляю росіянам – точніше, великоросам, бо росіяни – це і татари, і башкири…
Взагалі, до слова, я вважаю, що росіянам треба узгодити термінологію. Російською мовою можна сказати «русские» і буде зрозуміло, що це – «русские». В українській мові «руські», як правило, не використовується, а «россияне» - це вже зовсім інший термін.
Так от, я не відмовляю росіянам чи білорусам в праві теж бути нащадками Київської Русі. Подивімося на ситуацію франкської держави Карла Великого. Ця держава розпалася, і від неї пішли три традиції, пов’язані з Німеччиною, Францією і Італією.
Я не знаю, чи є тут предмет для образ. Мене дивує, чому, коли я кажу російським колегам, що у них є потужний фіно-угорський елемент, вони ображаються. Це ж просто історичний факт, історичний процес: під тиском кочівників частина населення з території більшої частини сучасної України почала переселятися на Південний Схід, де жили фіно-угорські племена. Слов’янське населення змішалося там з фіно-угорським і почав формуватися трошки інший етнос. Це абсолютно нормально, але чомусь, коли про це нагадуєш, це сприймається так, ніби хочеш когось відтіснити від права спадкоємності щодо Київської Русі. Ніхто ж нікого не відтісняє.
Тому, повторюю, я вважаю – хоча це історично не зовсім коректний термін – що прямими спадкоємцями Київської Русі є українці. Але це в жодному разі не означає, що треба відмовити росіянам у належності до цієї історичної спадщини.
Довідка ZAXID.NET
Юрій Теміров народився 28 лютого 1964 р. в м. Харцизьк Донецько обл.
Освіта: історичний факультет Донецького державного університету (1981-1986).
Кандидат сторичних наук (1993), доцент. На викладацькій роботі в ДонНУ з 1990р. (на кафедрі нової та новітньої історії , з 1999 р. - на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики).
Заступник директора Центру міжнародної безпеки Донецького національного університету.
Попереднє інтерв’ю з істориком, опубліковане на ZAXID.NET : Поліна Барвінська: Українські історики надто зосереджені на національній історії