З весни 2025 року західні гарантії безпеки для України стали важливою темою публічних дебатів і політичних планів, пов'язаних із закінченням російсько-української війни. У пункті 5 спільного «мирного плану» США та Росії від листопада 2025 року та наступній 28-пунктній контрпропозиції Великої Британії, Франції та Німеччини зазначено, що Україна повинна отримати «надійні» або «міцні» гарантії безпеки. Ці документи і пов'язана з ними публічна дискусія знову привернули увагу до питання про значення таких гарантій. Протягом останнього року в центрі цієї дискусії була ідея європейських «сил, які гарантують безпеку» України, підтриманих американським back stop після досягнення перемир'я.
Готовність кількох європейських країн серйозно розглянути можливість відправки сухопутних військ до України та військових кораблів до Чорного моря означає зміну у сприйнятті Заходом оборонних потреб України, які зараз вважаються невід'ємною частиною загальноєвропейських інтересів безпеки. Незважаючи на прогресивний характер цього новаторського підходу і його позитивне сприйняття в Україні, ідея більших сил, які гарантують безпеку, стикається з політичними і стратегічними перешкодами. Хоча проблеми, що з цього випливають, відрізняються від тих, які пов'язані з рідше обговорюваною миротворчою місією ООН в Україні, вони також є серйозними. Перспектива створення сил, які гарантуватимуть безпеку, зробила позицію Росії на переговорах менш гнучкою, оскільки Кремль категорично проти розміщення будь-яких військ з країн-членів НАТО в Україні. Крім того, якби це все-таки сталося, не ясно, як повелися б країни, що відправили свої сили, у разі повторної ескалації конфлікту, який втягнув би їх у російсько-українську війну. Із цих та інших причин ще одним важливим аспектом сил, які гарантують безпеку, є розгортання європейських повітряних сил, щоб допомогти Україні створити зони повітряної оборони над деякими критичними об'єктами, такими як ключові міста, посольства, залізничні й автомобільні магістралі, порти або атомні електростанції, або так звану інтегровану зону повітряної оборони над більшою частиною західної і центральної України, відповідно до так званої ініціативи SkyShield. Діючи далеко від лінії фронту і російсько-українського кордону, західні винищувачі-перехоплювачі будуть лише збивати російські безпілотні літальні апарати. Така безпосередня підтримка має розпочатися до укладення будь-якої угоди про припинення вогню, тим самим сприяючи посиленню тиску на Росію. Оптимальна військова підтримка Європи для України до і після досягнення перемир'я буде значною мірою схожою. Після закінчення інтенсивних військових дій слід продовжувати або розширювати постачання сучасного озброєння зі Заходу, інтенсивну військово-промислову співпрацю, обмін розвідувальною інформацією, бойову підготовку й допомогу в галузі протиповітряної оборони. Рішуча матеріальна і технічна підтримка Європою Збройних сил України після досягнення перемир'я видається більш реалістичним підходом до реалізації гарантій безпеки, ніж тимчасове розміщення сухопутних військ і військових кораблів у складі сил, які гарантують безпеку України.
Вступ
За останні місяці поняття «гарантії безпеки» стало модним слоганом у міжнародних дебатах про підтримку Заходу для України. Після укладення перемир'я гарантування безпеки Україні буде центральним елементом майбутньої іноземної допомоги, спрямованої на забезпечення виживання цієї країни. Однак нинішнє вживання цього терміна часто з'являється в рамках аргументації, яка не визначає майбутніх ключових політичних і стратегічних викликів.
Бенджамін Талліс (співробітник Німецької ради з міжнародних відносин, спеціалізується на політиці європейської безпеки, – ред.) зазначає, що поняття «гарантії безпеки» може бути оманливим. Повна гарантія безпеки є недосяжною мрією не тільки для України, а й для будь-якої країни. В експертному дискурсі розрізняють гарантії та (слабші) запевнення, а також позитивні і негативні гарантії. Зазвичай позитивна гарантія безпеки, тобто вид обіцянки, до якої прагне Україна, означає сильне зобов’язання з боку гаранта захищати отримувача.
Проблемою є розбіжності у визначеннях та інтерпретаціях гарантій безпеки, а також різні неясності й суперечності в їхньому плануванні. Відкриті питання треба з’ясувати з самого початку. Відкритість допомогла б перейти від суто дискусійних досягнень щодо майбутніх оборонних потреб Києва до реального поліпшення ситуації України в галузі безпеки.
Цей звіт є спробою оцінити труднощі, пов'язані з найбільш далекосяжною пропозицією, яка з'явилася в дискусіях про гарантії безпеки України, – розміщенням іноземних збройних сил на її території. У трьох частинах звіту представлено різні концепції гарантій безпеки загалом і щодо України зокрема, а також деякі стратегічні парадокси, пов’язані з їхнім практичним впровадженням. Висновки містять можливі шляхи вирішення деяких відкритих питань та рекомендації щодо дій для політичних діячів на національному рівні, пов’язаних з НАТО та ЄУ в рамках так званої «Коаліції охочих» (Coalition of the willing – CoW).
Звіт передбачає, що вступ України до НАТО або Євроунії в найближчому майбутньому є малоймовірним. Повне членство в обох цих організаціях врешті-решт відбудеться, що забезпечить Києву далекосяжні гарантії безпеки й істотне поліпшення міжнародної інтеграції України. Однак на даний момент вступ до НАТО і ЄУ не є доступним засобом швидкого поліпшення захисту населення й території України.
Хто бере на себе які зобов'язання і перед ким?
Хоча гарантії безпеки інтенсивно обговорювалися в Європі та за її межами протягом усього 2025 року, деталі майбутніх зобов'язань, дій та координації досі є розмитими. Якщо ці питання не будуть вирішені заздалегідь, існує ризик, що обіцянки, які, як видається, передбачає термін «гарантії безпеки», не будуть виконані. Непослідовне виконання оголошених зобов'язань щодо підтримки й оборони було б небезпечним не тільки для України. Це ще більше підірвало б і без того хиткий європейський безпековий порядок та заснований на принципах міжнародний порядок.
Одним із джерел непорозумінь щодо гарантій безпеки є їхній зв'язок із миротворчими діями в рамках міжнародної угоди та/або організації – насамперед через багатонаціональні збройні сили, організовані ООН. Дійсно, розміщення іноземних сил на території України могло б підвищити безпеку цієї країни. Однак у нинішньому контексті російсько-українського конфлікту розміщення сил ООН або інших нейтральних сил було б невідповідним видом збройного забезпечення для Києва, навіть після укладення тривалого перемир’я.
До 2021 року розміщення багатонаціональних сил з третіх країн на територіях так званих народних республік у Донецьку й Луганську могло мати сенс для забезпечення функціонування суперечливих Мінських угод від вересня 2014 року і лютого 2015 року. Однак зараз, після розширення й загострення конфлікту майже чотири роки тому, класична міжнародна миротворча операція є зовсім іншою справою. З лютого 2022 року характер російсько-української війни змінився, як й умови присутності іноземних військ на території України в разі припинення вогню.
По-перше, розгортання миротворчих сил ООН або інших збройних сил для охорони лінії зіткнення, яка не збігається з російсько-українським кордоном, становило б нормативну, політичну і правову проблему, зважаючи на офіційну анексію території української держави Москвою. Хоча як постійний член Ради Безпеки ООН Росія зобов'язана виконувати Статут Організації Об'єднаних Націй, Москва використала б своє право вето в Раді Безпеки або за іншим столом переговорів, щоб захистити власні національно-імперські інтереси, а не інтереси міжнародної спільноти.
У будь-якій угоді про миротворчу операцію Кремль погодився б лише на розміщення військ третіх країн, які захищали б або розширювали його територіальні завоювання. У результаті, у разі миротворчої операції, що виходить за межі спостережної місії на офіційно анексованих територіях, Організація Об'єднаних Націй або інша третя сторона допомагали б захищати плоди експансіоністської війни Росії й підтримували б репресивну окупацію Москви, а також її кампанію русифікації на окупованих територіях України. Миротворчі сили брали б участь у порушенні Росією основних принципів Статуту ООН – територіальної цілісності й суверенітету держав-членів.
По-друге, у разі нової ескалації й відновлення російської наступальної операції в Україні мало хто очікував би, що нейтральні сили під егідою ООН чи іншої організації зможуть і захочуть воювати з однією з найбільших конвенційних і ядерних військових потуг світу. Проте головним завданням гіпотетичних миротворчих сил в Україні була б готовність і здатність ефективно стримувати рухи російських збройних сил, тим самим відлякуючи їх від таких дій. Однак ані Київ, ані Москва, ані будь-яка третя сторона не вірили б у більше ніж символічне значення нейтральних миротворчих сил ООН або інших миротворчих сил у пом'якшенні рецидиву ескалації російсько-українського конфлікту. Тому не зрозуміло, якою була б мета класичної миротворчої операції.
По-третє, правда полягає в тому, що сильна участь Китаю в такій місії могла б підвищити статус можливих сил ООН або інших багатонаціональних сил в Україні та стримати Росію від військових дій проти них. На жаль, з початку російсько-української війни в лютому 2014 року Пекін надає Москві дедалі більшу дипломатичну, політичну, економічну і технічну підтримку. Як наслідок, Київ і його західні партнери наразі не надто довіряють конструктивній участі китайських військовиків, які поважали б територіальну цілісність і суверенітет України, повністю дотримувалися б міжнародного права та підтримували якнайсправедливіший мир. Натомість з’явилися б підозри, що «блакитні шоломи» з Китаю поводилися б не як миротворчі сили, а як представники неформального російсько-китайського антизахідного союзу на території прозахідної української держави.
У цьому контексті спорадичні дискусії про миротворчі сили ООН або інші міжнародні миротворчі сили – що виходять за межі спостережної місії – уздовж майбутньої лінії контакту як інструмент і навіть панацею для вирішення російсько-українського конфлікту є відволіканням уваги. Одним із наслідків інтенсивної дискусії щодо цієї наразі неактуальної концепції може бути продовження триваючих перемовин з Росією. Принаймні в нинішніх умовах ця дискусія не сприяє визначенню реалістичного шляху до тривалого вирішення конфлікту й досягнення сталого миру.
Примхи західних сил, які гарантують безпеку
Більш конструктивний підхід до гарантування стабільності майбутнього перемир'я міститься в європейській концепції «сил, що гарантують безпеку» України, яка з'явилася навесні 2025 року. Це означає, серед іншого, розміщення декількох тисяч, а то й декількох десятків тисяч вояків сухопутних військ на території України, а також відправку до Чорного моря декількох військових кораблів більш рішучими членами CoW. Контингент сухопутних військ, що гарантують безпеку, походив би переважно від західноєвропейських членів CoW і дислокувався б на запрошення Києва в західній Україні.
Сухопутна операція була б центральним елементом ширших зусиль CoW щодо стабілізації майбутнього перемир'я. Вона ґрунтувалася б на так званій підтримці США, що означає надання силам обмеженої допомоги з відстані. Вона передбачала б повітряні сили, обмін розвідувальною інформацією та логістичні можливості, але не відправку американських солдатів на територію України.
Нинішні плани створення сил, які гарантують безпеку України, у декількох основних європейських столицях означають фундаментальну зміну в підході Заходу до майбутнього безпеки України, що було з радістю сприйнято в Києві. Однак сам по собі похвальний європейський план створення сил, які гарантують безпеку України, має два стратегічні парадокси.
По-перше, поточна публічна дискусія на Заході та плани розміщення військ в Україні є несприятливими для триваючих російсько-українських переговорів про припинення вогню. Ідея створення європейських миротворчих сил відкидається в Росії так само рішуче, як її вітає Україна. З моменту перших сигналів із Заходу про готовність відрядити війська до України навесні 2025 року Путін та інші представники повторюють попередні попередження, що Росія не прийме присутність будь-яких іноземних сил із країн-членів НАТО на території України.
Оцінюючи цю ситуацію у вересні 2025 року, відомий український журналіст Віталій Портников заявив на телеканалі «Еспресо», що мирна угода з Москвою стане можливою лише за умови, що на території України не буде жодних іноземних збройних сил (за винятком російських або затверджених Росією): «Росія не підпише жодної іншої версії мирного договору. Немає жодних інструментів, які змусили б Кремль погодитися на присутність військ НАТО в Україні. Або західні країни наважаться вжити заходів під час війни, не зважаючи на думку Москви, або цього ніколи не відбудеться».
Хоча дебати про гарантійні сили позитивно впливають на концептуальне включення України до трансєвропейського планування безпеки, їх одночасне рішуче відхилення Москвою негативно впливає на переговори про припинення вогню. Наразі дискусія щодо західних сил, які гарантують безпеку України, віддаляє досягнення компромісного перемир'я з Росією. Водночас вона підвищує ставки Кремля в російсько-українській війні, а отже, й економічний та військовий тиск на Росію, потрібний для переконання Кремля в необхідності перемир'я.
Безумовно, ідея європейських сил, які гарантують безпеку, є похвалою з нормативної точки зору, стратегічно правильною і політично обґрунтованою. Такі сили не тільки сприяли б захисту України, а й зміцнили б європейський безпековий порядок і глобальну систему, засновану на принципах. Однак, з огляду на вплив цього плану на Кремль, його офіційне оголошення було передчасним – тим більше, що планування, логістика й фінансування навіть помірних сил безпеки є значним викликом. Не дивно, що точний тип, розмір і склад гіпотетичного контингенту західноєвропейських військ в Україні, а також правила його діяльності наразі невизначені.
Другий стратегічний парадокс плану полягає в неясній ситуації щодо найгіршого сценарію, за якого миротворчі сили були б втягнуті в активні бойові дії з російськими збройними силами. Найскладнішим питанням щодо можливого розміщення західних сухопутних сил в Україні було б те, що вони зробили б у разі нападу, наприклад, російських ракет або дронів, що призвело б до значних людських і матеріальних втрат. Реакція на такий інцидент не тільки стала б стратегічною дилемою, а й мала б політичні наслідки.
Контратака сил, які гарантують безпеку, яка стала б дзеркальним відображенням атаки Росії, була б найбільш адекватною відповіддю з військової точки зору і правильною оперативною реакцією. Однак те, що здається виправданим з точки зору поля бою, мало б далекосяжні наслідки для зовнішньої політики, безпеки і внутрішніх справ країн, які беруть участь у місії. Російський напад і подальший контрнаступ могли б започаткувати спіраль ескалації, яка втягнула б країни, які беруть участь у місії, НАТО та/або ЄУ в російсько-українську війну.
У протилежному сценарії, за якого сили безпеки не відреагували б на російський напад, стратегічні наслідки не були б такими гострими, але майже такими ж серйозними. Відсутність або недостатня реакція на російську збройну провокацію, яка спричинила б велику кількість жертв, підірвала б сенс місії сил, які гарантують безпеку, зробила б їх легкою мішенню й деморалізувала б дислокованих в Україні іноземних солдатів. М'яка реакція мала б також ширші наслідки для надійності західних гарантій безпеки, наданих Україні в цілому. Вона навіть підірвала б зобов'язання щодо взаємної допомоги, сформульовані у статті 5 Вашингтонського договору НАТО та статті 42.7 Договору про Європейську Унію. Подібна стратегічна дилема виникла б і щодо розгортання й атаки військових кораблів, відправлених у Чорне море для захисту контрольованого урядом України узбережжя й української зовнішньої морської торгівлі.
План SkyShield
Однак існує вид прямої військової допомоги, яку CoW могла б надати Збройним силам України, що виходить за межі звичайної матеріальної, фінансової й інформаційної підтримки. Хоча розгортання сухопутних військ або військових кораблів пов'язане зі стратегічними дилемами, обмежене залучення повітряних сил найактивніших членів CoW над західною і центральною Україною та на її території було б менш проблематичним. Така підтримка, названа SkyShield, могла б бути можливою і корисною не тільки після укладення угоди про припинення вогню, а й до неї, тобто в нинішніх умовах.
Ініціювання Заходом підтримки України шляхом створення певних місцевих зон повітряної оборони або більшої інтегрованої зони повітряної оборони (Integrated Air Protection Zone – IAPZ) означало б безпосереднє військове залучення окремих європейських країн до російсько-української війни, що виходило б за межі нинішньої непрямої військової допомоги, яка надається Києву. Однак впровадження спільної українсько-CoW IAPZ або зон повітряної оборони над ключовими містами, такими як Ужгород, Львів і Київ, деякими критичними об'єктами інфраструктури, такими як автомагістралі, порти, газові сховища і залізничні лінії, а також АЕС та інші електростанції, було б пов'язано з меншим ризиком ескалації, ніж розміщення сухопутних військ на території України або військових кораблів у Чорному морі. Європейські винищувачі-перехоплювачі, які допомагають Києву у впровадженні зон повітряної оборони або IAPZ, можуть мати обмежені можливості дій з двох причин.
По-перше, участь Заходу в обороні повітряного простору України має бути спланована так, щоб вона діяла лише над обмеженими територіями, подалі від зон бойових дій і російсько-українського кордону. Західні військовики, які перебувають над територією України або на її території, можуть зазнати повітряного нападу з боку Росії, подібно до сухопутних військ і військових кораблів сил, які гарантують безпеку. У такому разі, однак, бойова місія розгорнутих західних перехоплювачів і їхня самооборона були б значною мірою збіжними, оскільки йшлося б про знешкодження дронів, маневрених ракет і ракет, що летять з Росії до України.
По-друге, географічне обмеження місій перехоплювачів CoW до тилу України в центральній і західній частині країни означало б, що вони не зустріли б жодних російських пілотованих літаків чи гелікоптерів. Західні літаки-перехоплювачі, протиповітряні дрони і ракети збивали б тільки російські безпілотні літальні апарати. Жодні російські військові чи цивільні особи не постраждали б, а територія російської держави не була б порушена в рамках такої операції з обмеженим функціональним обсягом, що проводилася б європейськими літаками-перехоплювачами, далеко від лінії фронту і російсько-українського кордону.
Така діяльність обмеженого контингенту європейських військовиків (пілотів, офіцерів зв'язку, техніків) поблизу кордону, над територією України і частково на її території могла б бути виправдана в їхніх рідних країнах і перед Москвою, а також ширшою міжнародною спільнотою як захист законних інтересів держав, що їх відрядили. По-перше, амбасади країн Співдружності Націй у Києві, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року, є недоторканними територіями і приймають дипломатів та інших урядових працівників, які потребують фізичного і психологічного захисту. По-друге, нещодавні вторгнення російських дронів на територію НАТО через Україну показали, що необхідний захист від таких вторгнень – бажано вже на території України, а не в країнах східного флангу НАТО, таких як Польща, Словаччина, Угорщина і Румунія.
По-третє, політики, дипломати, журналісти, працівники організацій з розвитку та інші громадяни країн Співдружності Націй регулярно подорожують до України залізницею й автомагістралями, і вони під час цих подорожей повинні бути захищені від російських безпілотних літальних апаратів. По-четверте, через свої порти на Чорному морі Україна експортує, серед іншого, зерно та інші сільськогосподарські продукти, які мають значення для стабільності світових цін на продовольство, що є життєво важливим спільним інтересом людства, зокрема і країн Чорноморського співтовариства. По-п'яте, українські газові сховища містять природний газ, який походить з країн Чорноморського співтовариства, який є їхньою власністю і також потребує захисту. Нарешті, захист українських атомних електростанцій від ударів ракет, снарядів і дронів був би в інтересах не тільки східних держав-членів ЄУ, а й сусідніх Росії, Білорусі та Молдови.
Висновки й рекомендації щодо політики
Однозначні, чітко визначені гарантії безпеки не є єдиною передумовою, але мають ключове значення для функціонування майбутнього перемир'я. Однак цей термін варто використовувати обережно, щоб не викликати очікувань, які неможливо виконати, і не створювати помилкового враження, що після закінчення бойових дій залученість Заходу в Україні зазнає якісних змін. Зокрема, не є певним, чи європейські або інші країни надішлють сухопутні війська і військові кораблі для забезпечення майбутнього перемир'я. Також не є зрозумілим, яку роль у такому розміщенні сил були б готові відіграти Сполучені Штати.
Обговорювані обставини можуть незабаром змінитися, і тоді іноземні сухопутні війська в Україні, а також морське залучення в Чорному морі стануть менш проблематичними і більш корисними. Наприклад, миротворчі сили ООН могли б бути розгорнуті для спільної охорони повністю відновленого російсько-українського кордону, а сили, що гарантують безпеку, – потрапити до України після її вступу до НАТО. Однак в нинішніх умовах дебати про миротворчу операцію або сили, що гарантують безпеку України, відволікають увагу від важливіших тем, таких як питання військової підтримки, якої Київ потребує сьогодні, та від більш продуктивних способів гарантування безпеки України після закінчення інтенсивних бойових дій.
Головним джерелом безпеки України є і будуть її власні збройні сили – незалежно від того, чи війна триватиме далі, чи незабаром закінчиться. Найочевидніший спосіб підвищення безпеки України як до, так і після припинення вогню повинен полягати в інтенсифікації та розширенні військово-промислової й іншої співпраці, пов'язаної з обороноздатністю, між Україною та ЄУ. Окрім того, уже сьогодні можливе обмежене географічно розміщення європейських повітряних сил, які оперуватимуть над західною і центральною Україною та на її території з метою перехоплення ракет і дронів. Окрім того, до і після припинення вогню можливе й необхідне розміщення офіцерів зв'язку держав-членів Євроунії та проведення спільних навчань і тренувань України та ЄУ в Україні.
Збереження і навіть розширення поточної підтримки України шляхом постачання зброї, спільних проєктів, обміну розвідданими та бойової підготовки в умовах перемир'я може здатися деяким дипломатам і політикам таким, що суперечить інтуїції, непотрібним і навіть провокаційним. Однак жорстокість російської українофобії – про що свідчить безжалісна поведінка Москви в Україні з 2022 року – є і, ймовірно, залишиться високою. Агресію Москви можна зупинити лише шляхом повного озброєння України, і ця умова застосовна і під час війни, і в мирний час.
Забезпечення гарантій безпеки для України країнами CoW значною мірою означатиме продовження або розширення поточної військової допомоги Києву шляхом постачання зброї, інвестицій в український військово-промисловий комплекс, обміну розвідувальною інформацією, бойової підготовки, технічної співпраці та фінансової допомоги. Країни CoW повинні надати Україні таку підтримку до досягнення перемир'я і після нього. Країни, які зараз допомагають Україні і нададуть їй гарантії безпеки, повинні перетворити свою військову допомогу на мирну військову підтримку України. Таку зміну можна обґрунтувати як захід, спрямований на те, щоб утримати Росію від повторної ескалації конфлікту.
Головна порада для дипломатів, політиків, журналістів та інших коментаторів, яка випливає з вищезазначеного та подібних звітів, полягає в тому, щоб під час участі в дискусії або розробці гарантій безпеки зосередитися на тих інструментах, які можна реалістично і швидко застосувати після початку перемир'я. Крім того, обговорення і планування післявоєнних гарантій безпеки не повинні відволікати увагу від важливішого завдання – створення умов, які дозволять припинити інтенсивні бойові дії та розпочати принаймні часткове перемир'я. Ті самі інструменти, які сьогодні можуть припинити війну, у майбутньому допоможуть зберегти мир.
Ще одне застосування поняття «гарантії безпеки», яке не було розглянуто в цій статті, але зараз набуває дедалі більшого значення в українських і західних дебатах про конфронтацію Росії із Заходом, має зовсім інший напрямок. Різні європейські аналітики почали обговорювати питання забезпечення гарантій безпеки України для деяких країн НАТО та ЄУ. Зокрема, Естонія, Латвія та Литва можуть стати об’єктом експансіонізму Росії після початку перемир’я в Україні, коли сотні тисяч російських солдатів вивільняться для операцій Москви в інших місцях. У такому сценарії технологічно просунуті й загартовані в боях Збройні сили України можуть стати цінним партнером для армій трьох балтійських держав. Київ міг би зробити більш важливий внесок у їхню безпеку, ніж більшість партнерів НАТО з Таллінна, Риги та Вільнюса. CoW – це неформальний союз ad hoc 33-х проукраїнських країн Європи, Америки, Азії й Океанії. Ці країни поступово об'єднувалися з весни 2025 року і погодилися надати Україні підтримку в той чи інший спосіб, зокрема гарантування припинення вогню після його досягнення.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Zachód wzmacnia bezpieczeństwo Ukrainy