«Підтримка Заходом несправедливого миру не віщує нічого доброго для стабільності у Східній Європі, оскільки заохочує Москву повторити той самий трюк у майбутньому», – стверджує відомий німецький політолог Андреас Умланд в інтерв'ю Йоані Реттіґ.
- В інтерв'ю французьким журналістам український президент заявив, що Київ готовий до перемовин з Москвою. Наскільки серйозно можна сприймати цю нову заяву Зеленського?
- Нещодавня демонстрація готовності України до переговорів з Росією – це, серед іншого, спроба змінити самопрезентацію Києва перед іноземними партнерами. Це сигнал, спрямований насамперед західним країнам, адже не лише з Глобального Півдня, але й зі Заходу лунали звинувачення, що Україна виступає проти перемовин щодо припинення війни. Тепер же чітко заявлено, що Київ готовий до переговорів. Що не означає, що суть української позиції зміниться.
Київ буде готовий вести переговори з Москвою про умови й етапи повного виведення російських військ з України. У цьому контексті варто згадати стару ідею, яка обговорюється ще з 2014 року: миротворці ООН могли б бути розміщені на перехідний період на окупованих Росією територіях сходу та півдня України. Київ також міг би призупинити свої зусилля щодо вступу до НАТО, оскільки Україна все одно навряд чи приєднається до альянсу найближчим часом. Щось подібне обговорювалося у Стамбулі навесні 2022 року. Тоді Київ шукав альтернативні гарантії безпеки для України з боку Заходу, тимчасову альтернативу членству в НАТО. Відсутність готовності Заходу надати такі тверді гарантії була однією з багатьох причин, чому переговори провалилися.
- Нещодавно Зеленський заявив: «Нам не потрібно повертати [військовим шляхом, – ред.] всі території. Я думаю, що цього можна досягти і дипломатичним шляхом». Що це означає?
- Навіть якщо побільшало українців, готових пожертвувати територіями, все одно більшість українського суспільства проти цього. Тому заява Зеленського, найімовірніше, означає, що він хоче використати дипломатію для повернення окупованих територій, не вдаючись до їхнього звільнення військовим шляхом. У минулому Київ часом занадто жорстко відкидав будь-які переговори з Москвою. Це призводило до безпідставних звинувачень з боку Заходу в неконструктивній войовничості з боку України. Те, що відбувається зараз, – це зміна тональності публічного формулювання офіційної позиції Києва щодо Росії. Але не зміна змісту.
- Чи впливають українські побоювання щодо можливої перемоги Трампа на стиль комунікації та готовність до переговорів?
- Зміна риторики українських лідерів може бути пов'язана з можливою майбутньою переорієнтацією політики США за другого президентства Трампа. Це може бути спробою зблизитися з табором республіканців. Взаємини між Зеленським і 45-м президентом США були напруженими. Зокрема, через процедуру імпічменту Трампа, ініційовану телефонною розмовою між ним і Зеленським. «Якщо майбутній президент Трамп хоче вирішити конфлікт з Росією шляхом переговорів, ми готові до них», – можливо, саме це хоче донести до республіканців Київ. Звісно, українська готовність до переговорів, в принципі, була завжди, просто на ній не так часто наголошували публічно.
- Чому досі між українським і російським президентами був такий глухий мур?
- Перемовини наразі є абсурдними для них обох. Крим і чотири південно-східні області України, які Росія частково окупувала, вже закріплені в російській конституції як нові території псевдофедерації. Згідно з Конституцією України, звичайно, кордони до 2014 року залишаються чинними. Анексовані території є юридично і легітимно українською державною територією. На цьому тлі ні Зеленський, ні Путін не можуть вести жодних предметних переговорів. Жоден із них не може піти на компроміс у тому, що суперечить конституціям їхніх країн. Інакше вони вважатимуться нелояльними до своїх народів у себе вдома.
Якщо відкинути всі моральні судження, обидва президенти є в'язнями своїх фундаментальних прав. Адже вони є гарантами конституції у своїх країнах. Якщо вони не зможуть виконати цю роль і захистити офіційну територію своїх країн, вони зіткнуться з внутрішніми політичними потрясіннями. Є ризик, що їх звинуватять у державній зраді і налаштують проти них патріотичну частину суспільства. Тому гіпотетичні переговори між двома президентами чи міністрами закордонних справ наразі мало що дадуть.
- Задекларована українським президентом готовність до переговорів – це також внутрішньополітичний сигнал?
- Імовірно, Зеленський так реагує і на зміну настроїв серед пересічних українців. Люди втомилися, а дехто навіть настільки виснажений, що хотів би повернутися до ситуації лютого 2022 року – до початку повномасштабного вторгнення. На той час дехто вже змирився з фактичною втратою східного Донбасу і Криму. Цього, звісно, ніхто не вітав, але на той час такий стан – тобто анексія Росією цих територій – існував уже майже вісім років. Зараз складається враження, що дехто хоче повернення до статус-кво 2021 року. Але все ще існує велика частина українського суспільства, яка не бажає жодних поступок.
Розпалювання напруженості між різними групами українців – «яструбами» і «голубами» – є частиною стратегії Росії. Москва прагне – хоча їй це ніколи не вдавалося – спровокувати громадянську війну в Україні з 2014 року. Її мета – налаштувати українських «яструбів» і «голубів» один проти одного, обговорюючи українські територіальні поступки. Якщо Москві вдасться розпалити справжню громадянську війну між українцями (а не псевдогромадянську, як у 2014-2021 роках між українцями та російськими агентами різного роду), Росія може швидко захопити всю Україну.
- Чи не є заява Зеленського про готовність до переговорів переломним моментом?
- Для комунікації Києва із Заходом пом'якшення його дотеперішньої жорсткої позиції щодо Москви, принаймні публічно, могло б піти на користь. Це могло б, наприклад, прибрати вітер з вітрил німецьких пацифістів. Такі доброзичливці, які не розуміють російського імперіалізму, люблять посилатися на цитати, в яких українські політики відкидають будь-які переговори з Путіним.
Зростання готовності пересічних українців до переговорів є вираженням втоми. У певному сенсі Україна повертається до 2014-2015 рр. Під час Мінських переговорів Україна офіційно не визнала самопроголошених «ЛНР» і «ДНР», але прийняла їх як партнерів у переговорах через страх перед Росією. При цьому Київ спокійно змирився з тим, що Крим повністю залишився поза домовленостями.
Незабаром може постати те саме питання, що й тоді: як у такій ситуації має поводитися Захід? Адже Захід не повинен погоджуватися навіть на частково вигідний для Росії мир. Якби Захід сьогодні підтримав українські поступки Росії, це було б рівнозначно ратифікації примітивного порушення міжнародного права. Так само, як і тоді, коли Захід підтримав Мінські угоди і переговори. Угоди 2014 і 2015 років, підписані Києвом під дулами автоматів, самі по собі були скандальними спотвореннями міжнародного права.
Якщо Україна знову погодиться на сумнівні угоди під тиском війни, як це було у 2014 і 2015 роках, у деяких аспектах її можна буде зрозуміти, наприклад, у контексті ядерних погроз Кремля. Як і у 2014 і 2015 роках, багато хто на Заході сьогодні може подумати, що це було б добре, оскільки на певний час могло б настати перемир'я.
Однак таке вимушене перемир'я знову буде досягнуто ціною девальвації міжнародного права і заохочення експансіоністських амбіцій Росії. Підтримка ще одного примусового миру була б нерозумною як з регіональної, так і з геостратегічної точки зору. Підтримка Заходом несправедливого миру не обіцяє нічого доброго для стабільності у Східній Європі, оскільки заохочуватиме Москву повторити той самий трюк у майбутньому. Більше того, це підштовхнуло б інші ревізіоністські держави в усьому світі відтворити російську стратегію у своєму регіоні. Це також перетворило б Захід на прихильника геноцидного російського окупаційного режиму з його вбивствами, викраденнями, тортурами, позбавленням власності, депортацією дітей тощо.
Водночас питання полягає в тому, наскільки стабільним буде такий новий мир. Після першої Мінської угоди у вересні 2014 року і тимчасової відмови України від Криму і Донбасу Росія не втратила бажання продовжувати конфлікт. На початку 2015 року вона влаштувала чергову масштабну ескалацію, а через кілька років розпочала ще глибше вторгнення в Україну. Новий мир, який буде звитяжним для Росії, найімовірніше, не стане кінцем антиукраїнської кампанії Москви, а лише періодом перегрупування для нового, ще більшого нападу. За такого сценарію мир – це не час після війни, а час до війни.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Zełenski zmienia ton