Децентралізація вважається одним з головних здобутків останніх років. На тлі пародій на судову чи поліцейську реформи реформа місцевого самоврядування виглядає принаймні не проваленою. Певну роль у цьому зіграло й те, що суспільству не обіцяли, наприклад, справедливості. Справедливість – це не просто абстрактне поняття, це ще й доволі складна штука. А «гроші на місця» – це більш реалістично. І їх таки віддали, разом з відчуттям «господаря на своїй землі, у своїй громаді».
Нюанси виникають тоді, коли «відчуття, що ти господар» стикаються із жорстокою реальністю. Бо народ (чи громада, чи мешканці) є владою суто теоретично. А на практиці ставлять печатку, розподіляють бюджет і вирішують, яку вулицю ремонтувати, конкретні особи, а не народ.
Напередодні останніх місцевих виборів ми спостерігали драматичні баталії на тему «Великий Львів чи самостійні села». А потім почали з’являтися на світ Божий історії з «виділенням» землі «на місцях». Причому порушився усталений вже звичай, коли зі зміною влади «нові» просто звинувачують «попередників», і життя триває. Тут же, коли над багатьма громадами нависла зловісна тінь львівської Ратуші, місцеві лідери вирішили не віддавати рідну землю «ворогам». А тому роздали її заздалегідь, «друзям». Роздали законно, швидко і в непристойно великих масштабах.
Навіть без підготовки, по пам’яті, можна назвати найбільш нашумілі випадки. Брюховицькі ліси, торфовище на Білогорщі, остання сесія Дублянської ради з рукоприкладством, виставлені на продаж «свіжі пропозиції» в в Рясне-Руському, які львівські чиновники радять не купувати… Досить відкрити публічну кадастрову карту, щоб зрозуміти титанічний обсяг роботи місцевого самоврядування протягом останніх років.
Окремо в цьому переліку стоїть село Сокільники. Тут все склалося нібито якнайкраще: маленька громада відстояла свою незалежність, на голову, за підтримки партії «Європейська Солідарність», переобрали патріота, ветерана і взагалі позитивного персонажа. Здавалося б, тут точно нема за що переживати – ні зміни влади, ні всесильних львівських забудовників, лише сільська пастораль і затишок елітного передмістя. Але виявилося, що від багатоповерхівок, з якими боролися мешканці, коли протестували проти об’єднання зі Львовом, це не рятує. Різниця лише в тому, хто будує і хто ставить печатки. І якщо вже «відстояли незалежність» – значить забудова теж буде незалежною.
Які з цього можна зробити висновки?
По-перше, ідея про те, що дурити сусідів «не пасує» – не завжди спрацьовує. Теоретично, якщо людина мешкає в селі, то мала б більше зважати на думку оточення. Щоб не озиратися потім, щоб за спиною не перешіптувалися і щоб до дітей у школі було нормальне ставлення. Але це не працює. Працює натомість російська народна приказка «стыд не дым – глаза не выест».
По-друге, «людям на місці видніше» – теж дуже спірне твердження. Хто мав справу з ОСББ чи кооперативом, той одразу зрозуміє, про що йдеться. Античне уявлення про ідеальний розмір поліса розбивається об українське розуміння порядку, коли свого сусіда ніхто не готовий сприймати як «владу». Тому що влада в українському розумінні – це щось вище, а не рівне тобі. Бо для порядку «треба німця і ґуми».
По-третє, «політична позиція», «патріотизм» і тому подібні відмерлі атрибути влади на місцях – це просто аксесуари. На темп «виділення» землі вони ніяк не впливають.
Впливають дві речі: амбіції та суб’єктність. Амбіції розширюють горизонт планування, коли людина виходить за рамки звичної парадигми «нацарювати 100 рублів і втекти». Суб’єктність – це можливість сказати «ні» своєму оточенню. Бо якщо ти просто патріот-вивіска, а всі питання вирішують спонсори, то важко захищати інтереси громади. Навіть якщо десь у глибині душі зачаїлися неймовірні амбіції.
Про законослухняність і невідворотність покарання писати сенсу нема, ми ж бо всі дорослі люди. Новітня історія України дає багато прикладів того, що якщо вкрасти достатньо багато, щоб було чим ділитися, можна спокійно перейти в бізнес. Покладати надії на чиюсь порядність, світлі думки і благородні наміри – ще більш наївно. А нам, як суспільству, пора нарешті дорослішати.