Жіночий день львівської фотографії

Жіноча поезія, жіночий живопис, жіноча фотографія. Ці словосполучення зазвичай несуть ледь помітні негативні конотації, викликані не стільки проявами підсвідомого сексизму, скільки нашою патріархальною традицією, де жінка - це «молодший брат» чоловіка.

Фотографія порівняно  нещодавно внесена у пантеон мистецтв, але, на відміну від «старої штуки», вона також є і широкою  соціальною практикою. Кількість фотографів наближається до кількості малих дітей – озирніться навкруги і в очах замерехтить від кількості людей з японськими камерами. І добру половину цих громіздких апаратів несуть слабкі жіночі шиї. Фотографія  на загал - це соціальне явище, і жіноча фотографія зокрема.

Останнім часом  - і це помічають  усі – у фотографію прийшло багато жінок. А як же ж Дороті Ланж, Даяна Арбюс, Салі Ман, Сінді Шерман, Енні Лейбовіц запитаєте ви? Але ж ми домовилися, що фотографія -  це не тільки і вже навіть не стільки мистецтво. У традиції західної цивілізації і особливо Сполучених Штатів, арт-фотографія і жінки не викликають подиву, скоріше навпаки. Але такої «навали» жінок репортерок, документалісток, весільних, рекламних, фешн, дитячих і ще бог зна яких фотографинь, та й просто любительок цього діла не чекав ніхто. Тепер це вже явище, воно існує і з ним треба рахуватися, про нього варто говорити.

Про його причини розмірковує російський фотограф, наш земляк і учитель багатьох вже добре знаних фото-зірочок Сергій Максимишин: він пов’язує таку жіночу експансію у фотографію з тим, що за останні десятиліття фотографічна техніка полегшала і у сенсі ваги, і у сенсі обслуговування. Бути фотографом стало простіше – варто лише натиснути на кнопку, а решту зробить автоматика. Щось у цьому є,  хоча таке  пояснення навряд чи сподобається завзятим феміністкам.

За словами Олег Веденського,  відомого знавця і шанувальника історії мистецтв,  історія львівської фотографії у міжвоєнний період нерозривно пов’язана з Львівським фотографічним товариством – потужною просвітницькою і професійною організацією, що об’єднувала найбільш відомих тогочасних львівських фотографів. Серед них були  Генрик Міколяш та його дружина, учасниця багатьох фотографічних виставок Реґіна Гостинська-Миколяш. Була у Товаристві і  Яніна Межецька, не тільки фотографиня, але і , говорячи сучасною мовою, кураторка  фотографії. Вона першою присвятила себе історії фотографії на східній Галичині, зібрала велику колекцію львівських історичних світлин, була причетна до організації майже тридцяти фотографічних виставок. У віці майже 90 років вона померла у Варшаві, тепер фотографії з її колекції можна побачити у музеях Вроцлава, Кракова і Львова.

Помітне місце у міжвоєнній комерційній фотографії  посідала Зоф’я Губер – власниця вельми популярного у львів’ян фотоательє і донька відомого фотографа Едварда Тшемецького. Ванда Дигмат,  немов магнітом, притягувала до себе тогочасну еліту – у будинку цієї фотомисткині у тридцятих роках збирався інтелектуальний клуб, де часто бували Бруно Шульц, Леопольд Левицький, подружжя Сельских. До речі, Маргіт Сельська була відома також своїми фотографіями, і особливо колажами, що базувалися на фотографічних техніках.

У міжвоєнні роки діяло і Українське фотографічне товариство,  серед учасників якого можна знайти жіночі прізвища, такі як Ярка Проців чи професор Мечислава Ганицька.

У повоєнний період, на думку  Олега Веденського,  на львівській фотографічній сцені не було видатних жінок-фотомайстрів, хоча у чисельних львівських фотоклубах і неформальних осередках часто можна було зустріти жінку з фотоапаратом.  Тоді фотографія несла  передусім ідеологічну функцію, а також була частиною сфери послуг. У  царині ж художньої фотографії  варто згадати ім’я офіційно визнаного Романа Барана або легендарного Вілю – лідера фотографічного андерграунда Львова. Однак, на жаль, жодної жінки.

Повернемось у наш час і зробимо майже безнадійну спробу  розповісти про львівських фотографинь, наших сучасниць. Чому безнадійну? Звісно тому, що  важко абстрагуватися від суб’єктивного: власних симпатій, дружніх і приязних стосунків, та й, зрештою,  перебуваючи у середині фотографічного процесу, важко давати відсторонені оцінки. Навіть просто  перелічити  усіх представниць галицького жіноцтва з фотоапаратами в межах невеликого матеріалу просто фізично неможливо.

Почну з наймоднішої, але, на превеликий жаль, не у нас, сучасної тенденції – жінки-репортера, документаліста. Консервативні галицькі чоловіки  поки що не довіряють дівчатам свої важкі професійні репортерські камери з величезними об’єктивами. Правда фоторедактор і менеджер фотоінформаційної агенції Ольга Примович-Грабар в разі потреби може підставити своє тендітне плече чоловікам колегам по цеху – таланту й уміння їй не позичати. Можливо невеличкою компенсацією тут може бути те, що краща українська документалістка Анна Войтенко багато працює у Львові, і думаю, ми ще побачимо її книгу про наше місто.

На небосхилі львівської арт-фотографії є справжня зірка – Марія Войнова. Марія живе між Львовом, Нью-Йорком і Стокгольмом, її  виставки можна регулярно побачити у цьому трикутнику, про неї знають, багато пишуть і ще більше очікують. Марія Войнова не наслідує випробувані кон’юнктурні кліше сучасної постановочної фотографії, вона вперто крокує своєю дорогою, фіксуючи на своєму шляху неперервний потік подій та явищ. «Потік» – так називається виставка у київській «Я-галереї» і однойменна книга, яку Марія видала минулого року у співавторстві ще з  трьома фотографами. Потік свідомості – це також найкраще визначення для фотографії Марії Войнової.

Більш традиціоналістською, романтичною і водночас дуже львівською є фотографія Йоланти Клюсовської. Натюрморт - це те, що найкраще вдається Йоланті, натюрморт тонкий за кольором і композицією, ліричний, майже мінімалістичний, такий, що може прикрасити вітальню людини зі смаком.

Особливе місце у львівський фотографії займає Наталія Раїник. Їй вдається балансувати між чистим мистецтвом і дуже якісним, привабливим комерційним продуктом. Найближча для  Наталі  тема – діти. Це складно, аби сфотографувати дитину потрібне певне занурення, треба самому  бути дитиною. Талка Раїник – дитина, дитина з фотоапаратом. Та й фотки діток  - це не робота і не бізнес, це її друге дихання, а може й перше.

Сучасна фотографія живе не лише у мистецьких галереях і фахових журналах. Фотографія -  це засіб невербального спілкування, зокрема  у соціальних мережах і фотографічних сайтах. Фотографія дівчат і для дівчат, мі-мі-мі-дівчат, як то кажуть, живе у фейсбуках і вконтактах і тут свої зірочки – юна Марта Сирко, наразі  надія львівського гламуру, але час покаже...

То що ж таке жіноча фотографія? Я звернувся за відповідями до Оксани Ключенко,  ще однієї відомої львівської фотографині з дуже вузькою,  дуже львівською спеціалізацією –фотограф джазу. Символічно також  те, що зараз Оксана тимчасово відійшла від справ – вона зайнялася другою після фотографії жіночою справою – стала мамою.  На її думку, «жіноча фотографія – це поезія, порівняно з чоловічою фотографією, яка є  прозою. Бути жінкою фотографом – це, передусім, втілювати суб'єктивне (але таке необхідне суб'єктивне), душевне, чуттєве, на відміну від чоловічого об'єктивного та конструктивного підходу. Отож, на мою думку, жіноча фотографія взаємодоповнює чоловічу, і разом вони створюють цілісність, як і в людському бутті загалом».  Краще й не скажеш.