«300 миль на схід»

«300 миль на схід» – новий історично-кримінальний роман Богдана Коломійчука, який скоро має вийти друком у «Видавництві Старого Лева».

Відень, 1920 рік. В Австрії післявоєнна економічна та політична криза. Вулиці щоразу спалахують комуністичними демонстраціями. Директорові віденської поліції надходить повідомлення про те, що одночасно дві молоді держави, Польська Республіка і Радянська Росія вимагають видачі такого собі Адама Вістовича, оберкомісара, що походить з галицького Лемберґа. Чому скромний поліціянт зацікавив найвищі дипломатичні кола? Чи вдасться уникнути міжнародного конфлікту? І що врешті комісорові приготувала доля і буремний початок ХХ століття?

Поки читачі очікують появи роману у книгарнях, пропонуємо уривок з неї.

***

Лемберг, травень 1907 року

Найбільше ми шкодуємо за тим, що втратили назавжди.

Найдужче хочеться повернутися до міста, чия бруківка пам’ятає усі наші кроки. І кроки людей, яких ми любили.

Спогади бувають болючими, але вони –єдиний мій зв’язок із Лембергом. Містом, де на мене більше ніхто не чекає.

Чорт забирай, як же я постарів і яким став сентиментальним… А тоді був зовсім інакшою людиною.

В 1907 році я служив у лемберзькій поліції та мав чин комісара. Вже кілька років чекав на підвищення, та попри обіцянки начальства, починав розуміти, що підвищать мене тоді, коли рак на горі свисне. За всю історію львівської поліції до чину надкомісара не авансував жодний русин, і керівництво не збиралося робити для мене винятку. Попри те, що свою роботу я виконував на совість.

За іронією долі, директор лемберзької поліції, Вільгельм Шехтель, австрієць, родом із Зальцбурга, від якого залежала моя кар’єра, також віддавна мріяв про підвищення. Точніше, мріяв одного дня спакувати валізи та поїхати з цього міста куди-небудь убік рідної Австрії. Утім, у Відні не помічали його розпачливих прохань, листів і рапортів. У міністерстві не планували переводити його деінде. А не щастило йому, не щастило й мені.

Шехтель, однак, не був поганою людиною. Інколи, коли справи у поліції йшли добре, ввечері, після важкого, але успішного дня, директор міг зайти до кабінету, який ми ділили з моїм помічником, ад’юнктом Самковським, дістати з-під поли піджака пляшку десятирічної житньої «Балабанівки» і загорнену в щільний папір добру шинку з масарського складу Йозефа Лінтнера.

Розливаючи випивку по чарках, директор піднесено говорив, що ми троє уособлюємо тут Ґаліцію. Самковський – поляк, він – австрієць і я – русин. Бракувало хіба що доктора Фельнера, нашого судового медика, який був євреєм і більшість часу просиджував у своєму «Царстві Аїда» – у мертвецькій на вулиці Пекарській. Коли випадала нагода, він долучався до товариства і своєю присутністю доповнював картину нашого благословенного краю, яку змальовував Шехтель.

Зазвичай я не поспішав додому. Після того, як пішла Анна, у моєму помешканні на Вірменській мене чекала тільки порожнеча. Вечори, навіть пізні, були нестерпно довгими та нудними. Я вбивав час випивкою і книжками. Мені навіть подобалося, як швидко перед очима з’являються нові обкладинки та нові етикетки, але цього виявилось замало.

По щирості, ми ніколи не були щасливими з Анною, хоча прожили разом багато років. Вона, колись юна і талановита акторка театру Скарбека, вийшла заміж за молодого, випускника Віденської військової академії, але й гадки не мала, що той будуватиме кар’єру не в армії, а в поліції. Я ж виявився неготовим до її подвійного життя. Повертаючись додому, вона думками залишалась на сцені. А обіймаючи мене, здавалось, от-от назве чужим іменем. Я здогадувався про її інтрижки й романси на стороні, але мовчав, добре знаючи, як сильно мене самого змінила поліційна служба. Я став нервовим і брутальним, мало чим відрізнявся від різноманітних делінквентів, убивць, ґвалтівників і грабіжників, з якими мав справу кожного дня. Пробачаючи їй, хотів тим самим заслужити пробачення собі.

Утім, Анна не збиралась марнувати життя на грубіяна-чоловіка, тому щойно отримала запрошення до Берлінського театру, не зволікала ні хвилини. Мені лишила тільки записку, в якій просила не розшукувати її та, за нагоди, відправити їй решту гардеробу, який вона не встигла прихопити. Адресу обіцяла повідомити пізніше.

Я не шукав її. Лишився сам зі щоденними книжками й алкоголем. Проте за якийсь час мені її страшенно забракло. Я заходив у спальню і брав до рук її речі. Деякі з них досі зберігали запах її тіла і парфумів. Мені згадувалось, що попри все, Анна була чудовою коханкою. Хоча, мабуть, лише тому, що на моєму місці уявляла когось іншого.

Згодом у моєму житті з’явилася Бейла. Чорнява єврейська красуня. Розумниця з витонченими шляхетними манерами. Це їй я завдячую тим, що не скотився на самісіньке дно. І саме перед нею винний найбільше… Залишається лише сподіватись, що вона зуміла мені пробачити. Або пробачить колись. Але про це згодом.

П’ятницю 3 травня я пам’ятаю так, ніби це було вчора. Ми з Самковським ще були у кабінеті, але вже прощалися до понеділка, коли ж черговий фельдфебель приніс мені записку, запечатану в невеликий сірий конверт, на якому було виведено лише моє прізвище.

Самковський кудись поспішав, тому махнув мені на прощання рукою і поспіхом вийшов. Я ж, передчуваючи недобре, заходився шукати канцелярського ножа, щоб відкрити послання. Записки мені іноді надсилала Бейла, але точно не цього разу. Вчора я провів її на потяг до Трускавця, де вона збиралася пробути до кінця наступного тижня.

Розкривши врешті конверта, я витягнув коротку за змістом записку без підпису: «Запрошую сьогодні на партію в шахи. “Атляс”, о восьмій». Передчуття мої цілковито справдились. Запросити мене на гру до ресторації у п’ятницю ввечері міг лише один сучий син – полковник Редль. Цього типа я знав давно і відчував до нього лише глибоку і щиру відразу, не сумніваючись, утім, у взаємності.

Альфред Редль був очільником галицького відділу Evidenzburo, яке займалося у Львові переважно російськими шпигами. І варто зазначити, що завдяки близькості від кордону роботи контррозвідці вистачало. Кілька разів наші з Редлем дороги перетиналися, і щоразу все закінчувалось тим, що я ладен був його пристрілити. У Бюро зазвичай хотіли виконати яку-небудь брудну роботу моїми руками, а результат представити керівництву у столиці як власний. Таким чином я розшукав для них убивцю провіденського депутата Галицького сейму, бо під тиском військових, мені доручив цю справу Шехтель, розкрив цілий телеграфний канал, який хитромудро передавав дані з балтійських військових портів через Позен і Лемберг одразу за Збруч (цим я добряче пошив Бюро у дурні, бо шпигуни діяли у них під самісіньким носом), а рік перед тим допоміг переправити в Росію золото, призначене тамтешнім революціонерам.

Редль знав про мої труднощі з поліційною кар’єрою і кілька разів пропонував перейти на службу до нього. Я щоразу відмовлявся, бо, по-перше, мав на нього зуб і не хотів бачити своїм шефом, по-друге, це означало б мій вступ до армії. Багато років тому, закінчивши на догоду батькові військову академію, я зняв мундир і більше не вдягнув його жодного разу. Армія, з її ідіотичною муштрою, підлабузництвом до зверхників і сліпою покорою старшому за званням, була мені осоружною.

З полковником нас, як не прикро, пов’язувала ще одна спільна таємниця: ми з ним виявились клієнтами одного банку в Берні. Причому кожному з нас було відомо, звідки гроші в іншого. Свої я отримав колись як гонорар за слідство у Пруссії. І на додачу, мені дозволили перевести їх у Швейцарію, не сплативши ані пфеніга податку. Редль отримував прибуток, працюючи на приватні шпигунські агенції, не раз при цьому маючи справу з інформацією, пов’язаною з державною безпекою Австро-Угорщини. Цей чоловік ходив по лезу ножа і не раз, мабуть, був за крок до розстрілу.

Ми обидвоє мовчали, ненавидячи один одного і потайки бажаючи один одному наглої смерті. І справді, якби хтось із нас простягнув ноги, іншому жилося би значно легше.

Написавши мені запрошення до гри у шахи й не додавши підпису, Редль знав, що я відразу збагну від кого воно. Якось ми вже мали з ним партію в «Атлясі». Здається, перед Різдвом 1905-го, власне, після мого «прусського» розслідування. Пригадую, я грав за білих, і ми тоді не закінчили.

Зайве говорити, як сильно мені не хотілося йти на зустріч, але я добре розумів, що ігнорувати полковника не варто. Занадто велику владу він мав. Крім того, через дурницю не марнував би часу. Причина мусила бути справді поважна.

Я зайшов до «Атлясу» рівно о восьмій. Полковника побачив одразу. Зрештою, мені відомо було, яке місце у кав’ярні він собі вибере: столик ліворуч від дверей біля вікна. Звідти добре видно вхід і значну частину зали. Через вікно, за потреби, можна спостерігати за перехожими на площі, самому при цьому ховаючись за фіранкою.

Редль був одягнений у цивільне: світло-сірий двобортний піджак, поверх сорочки з високим комірцем і широкою краваткою. Поруч, на підвіконні, лежав його мелонік. Я наблизився і, сухо привітавшись, сів навпроти нього.

– Ви не в гуморі, комісаре? – запитав він із удаваною байдужістю.

– Чому ж? Я щасливий провести з вами вечір п’ятниці, полковнику, – сказав я з отрутою в голосі.

Його тонкі губи скривились у посмішку, і короткі вусики підстрибнули. Очі, і так не надто виразні, зменшились до щілинок.

Редлю, як і мені, було за сорок. Волосся він мав темне, підстрижене коротко, по-армійському. Щоки з моменту нашої останньої зустрічі дещо округлились. Видно, жилося йому незле.