«Людина не може залишатися лише в тіні злочинів»

Український оскарівський комітет висунув на здобуття премії Американської кіноакадемії фільм Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк «Сліди». Стрічка представлятиме Україну у категорії «Найкращий міжнародний фільм» на 99-й премії «Оскар».

Документальна стрічка про жінок, які пережили сексуальне насильство, вчинене під час російської агресії в Україні, вже отримала нагороди на Берлінському міжнародному кінофестивалі, де відбулася її світова прем’єра, та на фестивалі Movies That Matter у Гаазі. Вона також увійшла до 20 глядацьких фаворитів документального фестивалю Hot Docs у Канаді. Окрім того, проєкт кваліфікований на подання на «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».

Режисерка Аліса Коваленко, як і героїні фільму, є членкинею SEMA Ukraine та активно займається правозахисною діяльністю. А її попередні документальні роботи отримали низку престижних нагород на міжнародних кінофестивалях, зокрема «Аліса в країні війни» (IDFA, 2015), «Домашні ігри» (Sheffield Doc/Fest, 2018), «Ми не згаснемо» (Berlinale, 2023) та «З любов’ю з фронту» (CPH:DOX, 2025).

ZAXID.NET поспілкувався з режисеркою про фільм, SEMA Ukraine та роботу з травматичним досвідом.

Аліса Коваленко на Berlinale (фото Аліни Руді)

Як Ви знайшли героїнь фільму та як спонукали їх говорити?

Це був процес, невіддільний від моєї діяльності в організації SEMA Ukraine, що об’єднує жінок, які постраждали від сексуального насильства під час російської агресії.

І тут варто почати з того, як виникла наша спільнота. Тоді нас було лише 15 жінок, і ми намагалися зрозуміти, що можемо робити разом. Уже тоді говорили про те, що фільм міг би стати інструментом адвокації, посилити голоси постраждалих і допомогти в боротьбі за визнання цих злочинів. Адже в Україні їх фактично не документували. З 2014 до 2019 року цього не робили ані поліція, ані Генеральна прокуратура.

Коли виникла розмова про фільм, я довго опиралася, дуже боялася за це братися. Я не знаходила в собі сміливості, оскільки розуміла, що в процесі роботи над цим проєктом буде ретравматизація.

Потім почалася повномасштабна війна, ми побачили весь масштаб злочинів, в тому числі пов’язаних із сексуальним насильством. Ірина Довгань, головна героїня фільму, почала документувати їх одразу після звільнення Київщини, коли я була ще на фронті. Вона почала фіксувати свідчення постраждалих не лише від сексуального насильства, а різні воєнні злочини.

А потім, коли я вже повернулася з фронту, ми як організація змогли отримати невеликий грант на документування злочинів проти людяності. Колективно вирішили зробити цей фільм, адже було важливо не лише зафіксувати ці злочини, а й використати кіно як інструмент боротьби за справедливість.

Так ми й почали. Усе це було дуже тісно пов’язане з діяльністю організації, тому, коли ми з Іриною приїжджали до жінок документувати їхні свідчення, діалог був зовсім іншого рівня. Це була не ситуація, коли режисер приїхав просто зняти певну тему. Це були ми з Іриною – жінки, які самі пережили сексуальне насильство, полон, тортури у 2014 році. Також ми представляємо спільноту жінок, яка підтримує постраждалих. Це допомагало будувати зовсім інший рівень довіри й взагалі іншу якість та глибину діалогу.

Далі, звісно, все дуже індивідуально. Хтось із героїнь від самого початку казав, що буде свідчити, що це важливо і треба кричати про ці всі злочини. Комусь було потрібно більше часу, щоб усе усвідомити, ухвалити рішення і все-таки стати частиною фільму.

Тобто спочатку виникла довіра, а далі все залежало від кожного конкретного випадку. Навіть ті, хто спочатку погоджувався, згодом могли переживати складні періоди в житті й мати сумніви. На рішення однієї з жінок, яка пізніше з’явилася у фільмі, я чекала рік – поки вона усвідомлено не вирішила, що готова стати його частиною і розповісти свою історію.

Фільм уже побував на фестивалях у різних країнах. Як його сприймала публіка? Я стикалася з тим, що на деякі українські документальні стрічки фестивальна аудиторія реагувала словами: «Такого не може бути».

Реакції, що «такого не може бути», не було. Принаймні ніхто не озвучував її вголос, хоча, можливо, подібні розмови й відбувалися поза нашою присутністю. Натомість міжнародна аудиторія майже на кожному показі ставила одне й те саме запитання: чому росіяни такі жорстокі? І це так дивно, адже вже були й Буча, і Маріуполь. Ніби вже все бачили, говорилося чимало про ці воєнні злочини, але досі у людей виникає це питання.

Кадр із фільму

Можливо, треба безперервно знімати ці маски, показувати справжнє обличчя «русского міра», щоб врешті-решт це стало якоюсь константою. Щоб сформувалася картинка, яку ти вже не можеш стерти, щось у ній домалювати чи якось її прикрасити. І коли виникає таке питання, хочеться сказати щось дуже саркастичне. Але, з іншого боку, добре, що цей фільм також є інструментом, який допомагає показати справжнє обличчя «русского міра».

Одного разу ми зіткнулися з атакою ботів. Коли посольство зробило допис про показ фільму, під ним з’явилися сотні коментарів від ботів, які писали страшні речі. Це був, мабуть, момент найбільшого шоку. Особливо коли розумієш, що серед авторів таких коментарів були не лише боти, а й справжні люди, зокрема поляки.

Але загалом фільм усе ж викликає емпатію, адже ти бачиш перед собою людину. Це стрічка не лише про злочини. Ми намагалися говорити про все крізь людиноцентричну призму, щоб у центрі уваги залишалася людська гідність. Людина не може залишатися лише в тіні злочинів, у тіні правди.

Тому, можливо, фільм допомагає сформувати глибшу, активну емпатію. Можна не лише поспівчувати, а й побачити, що людина після пережитого продовжує боротьбу, попри травму та війну, яка триває. Це викликає в міжнародної аудиторії повагу й захоплення.

Режисерки та героїні фільму на прем'єрі у Берліні (фото Аліни Руді)

Розкажіть, будь ласка, більше про організацію, яку представляєте, та підтримку, яку вона надає.

Історія SEMA Ukraine почалася у 2019 році з того, що Ірина Довгань, яка їздила світом і свідчила про воєнні злочини, на одній із міжнародних конференцій познайомилася з представницею фонду Деніса Муквеге. Це велика міжнародна організація, яка є одним із послідовних лідерів у боротьбі з використанням сексуального насильства як зброї війни в усьому світі.

Деніс Муквеге – лікар-гінеколог із Конго, який після Другої конголезької війни (1998–2002, – ред.) допомагав жінкам, які постраждали від сексуального насильства. Зокрема, як гінеколог він безплатно провів тисячі операцій і заснував унікальний шпиталь, де допомагають постраждалим жінкам у цій країні. Тож Ірина познайомилася з представницею цього фонду. Вони говорили про те, що відбувається під час російської агресії та в полоні, про постраждалих, а також про стигму й мовчання довкола цієї теми. Наша країна тоді взагалі нічого не документувала.

Фонд запропонував свою підтримку й вирішив допомогти Ірині зібрати таких жінок, створити спільноту та мережу, щоб ми могли підтримувати одна одну, а згодом визначити цілі, за які нам важливо боротися разом. Так усе й почалося. У 2019 році в нас відбулася зустріч, на яку Ірина мене запросила.

Спочатку було незрозуміло, що з нами буде і що можуть робити разом жінки, яких, по суті, об’єднує лише травматичний досвід. Ми були різного віку, з абсолютно різним бекграундом, але всі пережили полон, сексуальне насилля й тортури.

Кадр із фільму

Але врешті все це виросло у великий рух. Ми домоглися визнання на національному рівні, ініціювали круглий стіл, куди запросили представників поліції та Генеральної прокуратури. Наші кейси – мій, Ірини та ще дев’яти жінок – лягли в основу перших задокументованих випадків сексуального насильства, пов’язаного з агресією Росії проти України.

Ми були маленькою організацією, у нас було мало сил і ресурсів. На початку, за підтримки фундації Муквеге, проходили психологічні тренінги та реабілітаційні поїздки. Це була сестринська підтримка: ми спілкувалися в колі солідарності й обмінювалися досвідом. Згодом почалася робота над тим, щоб ці злочини були визнані та задокументовані на національному рівні, а також щоб було визнано саме існування постраждалих. Адже раніше нас ніби не існувало – ні жінок, ні чоловіків, нікого.

Це також було одним із напрямів нашої діяльності. Після визнання на національному рівні для нас відкрився ще один важливий напрям – міжнародна адвокація. Ми говоримо про це на великих міжнародних майданчиках, виступаємо проти амністії, особливо коли починають лунати пропозиції амністувати воєнних злочинців. Два роки ми працювали над тим, щоб генеральний секретар ООН офіційно вніс Росію до списку країн, які вчиняють злочини, зокрема сексуальне насильство.

Тобто ми розвивалися, росли, у нас з’являлося більше і більше активностей. У нас є індивідуальні проєкти підтримки, коли ми співпрацюємо з іншими організаціями, які надають послуги юридичні, або реабілітаційні, або навіть стоматологічні. Наприклад, нашій героїні, Мефодіївні, вибили всі зуби, то ми шукали якісь шляхи, як допомогти їй полікуватися.

Кадр із фільму

Ми ростемо навіть швидше, ніж дозволяють наші ресурси й кількість людей, адже організація складається лише з постраждалих жінок. У нас немає найманих працівників чи проєктних менеджерів – ми усе тягнемо на собі.

Я не можу відділити цей фільм від своєї роботи в SEMA Ukraine. Він ніколи б не з’явився без цієї діяльності. Я й сама багато чого для себе осмислила, це був також мій шлях розуміння. Фільм народився передусім для цієї спільноти, для інших жінок.

Розкажіть, будь ласка, про участь Марисі Нікітюк.

На початку ми з Іриною одразу після звільнення Херсонщини поїхали документувати злочини. Мені тоді здавалося, що я впораюся, адже вже стільки всього пройшла. Усе було – і це теж подолаю.

А коли ти стикаєшся з цим безпосередньо, за один день слухаєш п’ять свідчень про страшні речі, які люди пережили в полоні, то розумієш, що тобі бракує внутрішнього ресурсу й сил. Ти маєш якось пережити цей біль, прожити його, а потім ще й працювати з ним, із цими свідченнями.

Я годинами слухала записані нами розповіді. Тоді ще не розуміла, яким буде фільм, адже передусім важливо було задокументувати воєнні злочини. Коли я годинами працювала з цими матеріалами, то відчувала, що просто божеволію. Мені почали снитися різні варіації мого полону з елементами історій героїнь, і тоді я зрозуміла, що сама не подужаю. Неймовірно важко залишатися сам на сам із цим болем, травмами й страшними свідченнями.

Я подумала, що це може бути гібридний фільм, побудований на воєнних злочинах, але з експериментальною візуальною формою. Марися працювала з документальним театром і водночас є режисеркою ігрового кіно, тож мені здалося, що разом ми можемо знайти якусь незвичну форму. Так я запросила її до проєкту.

Марися Нікітюк та Аліса Коваленко на Berlinale (фото Аліни Руді)

Ваші два останні фільми, «Мій любий Тео» («Листи з фронту») та «Сліди», дуже особисті. Як давали з цим раду?

Просто було відчуття, що так треба. Це дуже важко, але я постійно намагаюся знайти якісь лайфхаки – світло, силу, сміливість тощо. Кожного разу це могло бути чимось іншим.

У мене був момент, коли я думала, що взагалі не зможу монтувати й працювати. А потім зрозуміла, що пам’ять не може бути лише про біль і про моїх побратимів, які загинули. У ній має залишатися й світло, яке ми намагалися зберегти у фільмі. Саме світло й любов допомогли мені зцілитися та дали сили працювати.

А зі «Слідами» був інший момент. Я бачила траєкторії зцілення, посттравматичне зростання, підтримку. Бачила, як жінки починають усміхатися, щось робити в організації, долучатися до адвокаційної роботи, як змінюється ситуація в їхніх родинах, як вони садять сади, вирощують овочі. Ти проходиш цей шлях разом із ними, і він теж зцілює. Ти живеш у цій драматургічній арці фільму, існуєш у ній, бо в документальному кіно інакше неможливо. Ти проживаєш разом із ними біль і травму, але потім так само проживаєш світло, вихід і зцілення.