Глава МВС Арсен Аваков виявився одним з небагатьох міністрів з попередніх урядів, котрим удалося зберегти посаду і в новому Кабінеті міністрів, сформованому за результатами дочасних парламентських виборів-2019. Їх ініціював президент України Володимир Зеленський, оголосивши про розпуск Верховної Ради VIII скликання прямо під час інавгураційної промови. Ці вибори закріпили тріумф Зе!команди на президентських перегонах і дозволили фракції «Слуга народу» самостійно створити уряд.
Незмінний і незамінний
Декларуючи гасла про тотальне перезавантаження, нова влада, однак, не позбавила портфелів деяких старих політиків. Зокрема й Авакова, який є не лише урядовим довгожителем, бо нині працює вже в четвертому Кабміні, а й політичним важковаговиком. Це призначення стало предметом критики й оцінюється як ризиковане і невдале кадрове рішення Зеленського, якого не сприймають його прихильники, не кажучи про опонентів.
Негатив намагалися збити аргументами, що це, бачте, був справді непростий крок, а самого міністра на посаді зберегли під особисту відповідальність президента, хоча де-юре глава МВС не входить до президентської вертикалі. Суспільне невдоволення старалися загасити запевненнями, що керівництво відомства оновлять на рівні заступників, обставивши Авакова правильними людьми. Його амбіції та простір для маневру зменшать і звузять. Ба більше, міністрові нібито дали випробувальний термін, за який він мав би довести свою ефективність або залишити кабінет на Богомольця.
Мовляв, це все ненадовго. Натомість Арсен Борисович і досі при посаді. Він нарощує свій вплив у парламенті, ставить заступниками вірних зброєносців і демонструє надзвичайну активність, через що його у пресі називають «вічно тимчасовим» або «безальтернативним». У цих словах є раціональне зерно, адже Аваков прийшов в уряд 2014 року на хвилі Революції гідності. Його призначення сприймалося як політичне, адже до правоохоронної галузі він жодного професійного стосунку не мав і, м’яко кажучи, не дуже шанобливо відгукувався про міліцію. Це подавалося як вимушений і тимчасовий захід в умовах турбулентності, в якій тоді перебувала країна.
Проте Аваков швидко відчув смак влади і встановив контроль над системою, домовившись зі старими кадрами МВС про гарантії недоторканності в обмін на лояльність. Гучно розрекламована люстрація в міліцейських лавах на практиці виявилася декларативною: багато з відсіяних відновилися на посадах через суди або уникнули очищення, взявши участь в АТО. Патрульна поліція стала вітриною реформ. Водночас серед здобутків Авакова є те, що йому вдалося втримати під синьо-жовтим прапором рідний Харків, який зумів уникнути долі Луганська й Донецька завдяки застосуванню спецпризначенців Внутрішніх військ, котрі навесні 2014-го звільнили від сепаратистів Харківську ОДА.
В урядах Арсенія Яценюка Аваков став одним із найвпливовіших міністрів, якого безуспішно намагався позбавити портфеля президент Петро Порошенко. У підпорядкуванні глави МВС перебуває не тільки Національна поліція, а й Національна гвардія, Державна прикордонна служба, Державна служба з надзвичайних ситуацій і Державна міграційна служба. Це потужне й ресурсне відомство, вага якого посилюється особистою політичною вагою міністра. Тому коли між Блоком Петра Порошенка і «Народним фронтом» відбувалися коаліційні перемовини про формування уряду, «фронтовики» категорично наполягали, щоб МВС залишалося їхньою квотою.
Понад те, у кабінеті Володимира Гройсмана Аваков був не просто міністром, а ледь не другою людиною в Кабміні та куратором урядовців за квотою «Народного фронту». Не кажучи про те, що він також входив до складу «стратегічної дев’ятки», неформального органу при Адміністрації президента, що визначав й ухвалював ключові рішення в державі. Вага Авакова пояснювалася не лише його контролем за правоохоронним відомством, на яке майже не впливав Порошенко. А Петро Олексійович дуже хотів підпорядкувати безпосередньо собі Нацгвардію. Не позбавлений таких намірів і Володимир Олександрович.
Ще одним козирем міністра стали добровольчі батальйони, сформовані 2014 року під егідою МВС. Пізніше їх стали називати ледь не приватною армією Авакова. Із цього середовища виокремилися громадські та політичні рухи націоналістичного спрямування, ниточки від яких вели до Арсена Борисовича. Насамперед ідеться про «Національні дружини» та «Національний корпус», які гостро критикували зовнішньополітичну лінію Порошенка, називаючи Мінські угоди капітуляцією перед Росією.
«Зоряні війни» української політики
Вуличні акції дружинників під парламентом й адміністрацією надокучали п’ятому гарантові, особливо під час президентської кампанії та передвиборчих поїздок регіонами, де йому влаштовували «теплі» прийоми, розкидаючи на мітингах іграшкових поросят з натяком на одіозних Свинарчуків. Коли треба, «Нацдружини» виявляли небачену активність або залягали на дно. У такий спосіб Аваков демонстрував, що він у змозі контролювати радикалів (умовну «вулицю») та забезпечувати громадський порядок. Цей меседж він надсилав і Порошенкові, і Зеленському. А ще поліція жорстко контролювала можливі схеми підкупу виборців і дуже пишалася, що забезпечила вільне волевиявлення громадян. Її нейтралітет належно оцінили.
Окрім того, Арсен Борисович не раз виходив за межі своєї компетенції та заступав на президентський «город». Так, свого часу він запропонував стратегію реінтеграції Донбасу («тактика дрібних кроків, яким аплодуватимуть усі») й організував її громадські обговорення через підконтрольні йому головні управління поліції в областях. Наприкінці 2019 року Аваков увійшов до складу офіційної делегації України на саміті нормандської четвірки і став ледь не головним ньюзмейкером геополітичного рандеву в Парижі. Він жваво й охоче коментував для ЗМІ перебіг і проміжні результати перемовин Києва, Берліна, Парижа і Москви, по суті, відбираючи хліб у президентської пресслужби. При цьому міністр із підкресленою повагою говорив про Зеленського і хвалив його за чітку проукраїнську позицію.
Показна лояльність посадовця має своє логічне і прозаїчне пояснення. Під час однієї з нарад зі силовиками президент поставив перед ними завдання домогтися результатів у найбільш резонансних справах. Інакше будуть кадрові висновки. Кінцевий термін – кінець 2019 року. І тут почалося. Поліція прозвітувала про затримання підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета, в організації та виконанні якого звинуватили волонтерку, лікарку «Охматдиту» Юлію Кузьменко, військового медика Яну Дугарь і музиканта, штаб-сержанта Сил спеціальних операцій ЗСУ Андрія Антоненка.
На брифінгу в МВС були присутні міністр, генпрокурор і президент, які публічно легітимізували це дійство. Але подальший розвиток подій викликав суспільне несприйняття, адже був порушений принцип презумпції невинуватості, адвокати підозрюваних не мають змоги ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, прокурори не приходять на суди, затриманих не відпускають на поруки. Процес перетворюється на фарс, мета якого – продемонструвати швидкий результат, довести свою ефективність і зберегти посаду. Як поліція вміє призначати винних, наочно продемонструвала «справа Катерини Гандзюк», яку спочатку намагалися «повісити» на сторонню особу, попри те, що вона мала алібі, і тільки згодом затримала реальних виконавців злочину.
«Арсен Аваков – міністр злитих справ і нерозкритих вбивств. Йому не місце в Кабміні. Йому не місце у владі. Жодних посад. Тільки посадки». З такими тезами ще влітку минулого року марно мітингували під Офісом президента громадські активісти, виступаючи проти перепризначення Арсена Борисовича. Мало того, подейкували, що він міг стати або силовим віцепрем’єром, або секретарем РНБО.
В одній із публікацій на сайті «Українська правда» Авакова порівняли з досвідченим магістром Йодою біля молодого президента-джедая. Але в культовій кіноепопеї «Зоряні війни» є й інші персонажі, котрі перетягують добрих людей на Темний бік Сили. Що довше Аваков перебуватиме на посаді, то більше його іміджевий негатив поширюватиметься на Зеленського, який особисто поручився за нього. Вітчизняний Скайвокер ще має шанс позбутися цього токсичного шлейфу й урятувати якщо не Галактику, то бодай своє політичне майбутнє.