У прокат вийшов фільм «Бачення метелика» Максима Наконечного. Учасник Канн та найкращий український повнометражний фільм за версією 13-го Одеського міжнародного кінофестивалю розповідає про звільнену з російського полону аеророзвідницю Лілю, яка долає труднощі нового життя. Цю ролі зіграла актриса Ріта Бурковська.
«Бачення метелика» – дебютна повнометражна робота режисера Максима Наконечного. Сценарій фільму він написав спільно з письменницею та режисеркою Іриною Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин», «Я і Фелікс»). Акторка Ріта Бурковська, яка втілила образ головної героїні, також відома зі стрічки «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса. Одну з ключових героїнь картини виконала знана драматургиня Наталка Ворожбит (сценаристка «Кіборгів», сценаристка й режисерка «Поганих доріг»).
Світова прем'єра «Бачення метелика» відбулася на Каннському фестивалі в програмі «Особливий погляд». На Одеському міжнародному кінофестивалі, який у 2022 році відбувся у межах Варшавського міжнародного кінофестивалю, картина здобула нагороду як «найкращий український повнометражний фільм». Українська прем’єра стрічки пройшла на шостому Київському тижні критики.
Це болюча картина про війну, вибір. Це непроста історія, яка, попри все, дає надію. Точна кіномова, лаконічна та винахідлива водночас, виділяє картину з фільмів про війну.
Напередодні прем’єри ZAXID.NET поговорив з виконавицею головної ролі Рітою Бурковською про її героїню.
Розкажіть, будь ласка, як ви готувались до ролі.
Насамперед я спілкувалася з людьми, з військовослужбовцями, переважно з тими, хто добровільно пішов на фронт на початку війни у 2014-му, з тими, хто був у полоні. Це були різні люди, і ті, які пережили «Ізоляцію» зокрема. Говорила з танкістом Богданом Пантюшенком, який був в Іловайську, потім потрапив у полон. Він був у полоні п’ять років. Тобто, найдовше. І він мене вразив своєю, якщо можна так сказати, радісністю. Він – дуже потужна людина, з надзвичайною життєвою енергією. Всі люди, з якими ми спілкувались, є надзвичайними.
Крім того я мала змогу і простір робити роль, як я хочу, як я бачу. Я не хотіла робити історію про страждання, не хотіла робити з героїні жертву. Очевидно, що в якомусь сенсі вона є жертвою, але мені було важливо розповісти іншу історію. Важливо було говорити про те, як навіть в таких умовах люди залишаються сильними. Мене взагалі захоплюють люди, які вміють діяти.
Також я вела щоденник полону, дивилася дуже багато документального матеріалу, пройшла курси парамедицини у «Госпітальєрів», набирала вагу, тренувалася з тренеркою, багато читала професійної літератури.
Можете розповісти докладніше про щоденник? Ви його вели від імені героїні?
Так, так, описувала кожен день. Максим мені поставив таку задачу, прописати кожен день полону моєї героїні. Я писала на основі того, що почула від людей, з якими спілкувалась.
Важливо було прописати, як саме відбулося зґвалтування. З цього приводу я теж спілкувалася з однією людиною, тут я не можу розповідати подробиць, звісно.
Розумієте, існує дуже багато шаблонів з приводу жінок-військових, з приводу існування у полоні, з приводу того, як мають виглядати люди, які йдуть обміні. Наприклад, мене питали, чому Ліля посміхається, коли її обмінюють. Деякі не розуміли цього.
Наскільки складно (можливо, навпаки) було взаємодіяти з непрофесійними акторами? Адже у вас мали би бути зовсім різні підходи до роботи.
Ні, ми всі знаходились в однакових умовах: є ситуація, текст, стан, який треба передати. Наприклад, Дмитро Лозовський, який воював і воює зараз, грав у фільмі «Раму». Він абсолютно органічний. Коли ми мали грати сцену конфлікту, він дав мені потужний імпульс правдивості. Тобто віру в те, що відбувається. Мені навпаки здається, що поєднання непрофесійних та професійних акторів є доброю ідеєю та створює потрібну напругу в кадрі. Звісно, їм важко імпровізувати, часом вони не розуміють, що це за процес, чому треба знімати 20 разів одну сцену, чому не можна їсти їжу, яка є реквізитом тощо. Але мені здається, що Макс підібрав дуже класних акторів, адже людина, яка знімається в фільмі, є актором.
Мені здається, в нас більшим викликом було знайти людей, які мають чітку громадянську позицію щодо війни.
Тобто це теж було важливо?
Це було основою. Робити фільм про людей, які воюють на фронті пліч-опліч з людьми, які, наприклад, знімаються в російських серіалах або говорять, що вони не розуміють, чому, за що потрібно воювати, неможливо. Я дуже цим пишаюсь. Відчувається правда в тому, що відбувається у фільмі.
Мене взагалі напружує позиція деяких акторів, які вважають, що мистецтво – це про високе, а ви тут про якесь життя говорите. Стоп! Тебе створюють не твої ілюзії про високе, тебе створює те, з чим ти стикаєшся в житті. Якщо ти закриваєш на нього очі, в тебе немає жодних набутих навичок обробляти інформацію, яка до тебе приходить. А інформація така: йде війна в твоїй країні, це відбувається не десь, а з тобою. Тебе позбавляють мови, ну і так далі.
Зараз, коли показують серіали, наприклад з російським акторами, пишуть «знято до 24 лютого 2022 року». Наскільки це може бути виправданням?
Я можу говорили за себе. Можу дати власну відповідь на це питання. Після університету я поїхала до Москви і працювала 2,5 років в різних театрах. Один з них був «Школа драматичного мистецтва». Я мріяла туди потрапити і потрапила. Потім почався Майдан. І мені було дуже важко. Я зрозуміла, що я не можу залишатись. Я відчула, що живу серед чужих. Я повернулася в нікуди фактично, я два роки нічого не робила. А потім був «Парфенон», потім «Бачення метелика»… Тому слухати розмови акторів, про те, що потрібно годувати родини, мені взагалі не цікаво.
У групи «Бачення метелика» була дуже потужна акція в Каннах. Хотіла б, щоб ви розповіли про неї.
Каннський фестиваль був у травні, коли було дуже багато ракетних атак. До того ж я тоді ще працювала фіксеркою і була, наприклад, в Сєвєродонецьку. А тут ми приїжджаємо в Канни і розуміємо, що, по-перше, ми – голоси України на цій платформі і ми маємо це використовувати, ми маємо говорити, ми маємо пояснити, чому треба скасовувати російську культуру, чому її треба поставити на паузу, чому умовний Сєрєбєнніков, який взагалі не є ніяким дисидентом, не має бути на Каннському фестивалі. Наша позиція сприймалась деякими журналістами як досить агресивна.
Канни не дуже тішились нашій акції, вони хочуть, щоб там були всі красиві, раділи життю та святкували кіно. Ми теж так хочемо, але в нас війна. Тому було важливим нагадати, що саме в нас відбувається. Не могло так бути, що ми одягнули гарні речі, ходимо по червоній доріжці і робимо вигляд, що все добре. Тому було потрібно провести акцію, яка була би поміченою.
Ваш фільм багато в чому є пророчим. Як думаєте, чому?
Тому що Максим жив тим життям, яким жила країна. Максим завжди він тримав руку на пульсі, він реально не є байдужим. В нього поєднуються дуже потужний інтелект та сильна емпатія.
Крім того, мені здається, йому багато що дало документальне кіно.
Мені здається, фільм є контроверсійним для когось, хто сприймає кіно лише як пропаганду. Він зняв історію про жінку на війні. Жінку, яка приймає рішення, діє, когось розчаровує. Вона комусь робить некомфортно.
Мені здається, він дуже точно відчув і передав оцей момент війни, яка дуже відрізняється від того, що ми уявляємо. От ти одне місто проїжджаєш, друге місто проїжджаєш, енергія згущується, якийсь блокпост, наступний блокпост, а де війна? І тут бах, і тебе немає. От така війна. І він це дуже точно зняв. Мало хто це зміг. Хіба ще Шарунас Бартас в «Інії».
Мені здається, що ця війна відрізняється ще тим, що йде по суті в прямому ефірі.
Це також. Мені здається, Макс точно це схопив.
За що ви свою героїню найбільше любите і за що ви її не любите?
Люблю за те, що вона здатна відкривати очі і бачити, що відбувається. Це некомфортно, це завжди неприємно, але потрібно. Я добре пам’ятаю ситуацію, коли закінчився Майдан, почалася анексія Криму, почалася війна, і багато людей стояли отак на Майдані і думали, що робити далі. Війна почалася, що ми маємо робити? Брати участь. Очевидно, ніхто цього не хотів. Але вони змушені були сідати в «Богдани» (пам'ятаєте ті маршрутки?) і їхати на війну.
Я чула закиди, що зараз не варто показувати такі ситуації, як історія з погромом ромського табору. Що думаєте?
Я думаю, що діалоги та дискусії є ознаками здорового та свідомого суспільства. Тобто нормально обговорювати складні та незручні теми. Звичайно, ненормально дискутувати, наприклад, з московським патріархатом. Звичайно, неможливі дискусії про територіальну цілісність держави. Але обговорювати болючі теми треба.
Я думаю, Макс і зробив цю історію для того, щоб показати, як можна скерувати енергію людей, які хочуть змін, але зневірились. Як вони можуть пристати до таких груп, які провокують такі погроми. На мою думку, вони були спровоковані.
Думаю важливо усвідомлювати, що бажання змін, нерв, можна перетворити на агресію, на неадекватні рухи. І такого насправді є багато.
Я пам’ятаю, як ми їздили на Схід десь у 2018-2019 році. Тоді було непопулярно воювати. Люди, які тоді тримали фронт, вважалися людьми, які люблять війну, яким більше нічим зайнятися і так далі. Наприклад, Да Вінчі постійно воював. Він підготував сотні бійців, які зараз воюють. А тоді теж це було контроверсійно. Ну, згадайте. Про напругу від УБД. Пам'ятаєте історію з маршруткою? Такого повно було. І чому ми не маємо на цю тему дискутувати? Маємо. Це ознака адекватності.
Розкажіть, будь ласка, про Мантаса Кведаравічюса, про роботу з ним.
Мантес був дуже неоднозначною, цікавою, глибокою людиною, антропологом, мандрівником. Мав багато талантів, любив людей. В чомусь був дуже складним. Складним, цікавим, глибоким.
Ми з ним познайомилися на кастингу «Парфенону». Я йому сказала, що бачила «Маріуполіс», що мені дуже сподобалось. Мені близька його мова кіно. Ми багато розмовляли. Він розповідав, як зробив в Чечні фільм «Барзах».
Ми багато подорожували. Багато моментів пережили. Якось знімали на кордоні Албанії в горах. Дві години піднімалися вгору, він ніс камеру і все обладнання сам. Зняли. А потім сонце сіло і ми спускались у повній темряві. Всюди були таблички, що поруч ходять ведмеді. А коли спустились, виявилось, що він не пригадує, де стоїть машина. Потім нас затримала поліція і питала, що ми робимо, чи не займаємося ми контрабандою, що ми тут знімаємо і хто ми один одному. Нас окремо допитували в різних місцях. Це все про Мантаса. І він загинув в Маріуполі, коли знімав «Маріуполіс-2». Був затриманий, катований і вбитий. Я думаю, важливо, буде після деокупації Маріуполя приїхати туди і провести розслідування, знайти людей, які його вбили, вони мають бути названі і покарані.
Коли він загинув, я злостилась на нього, що він був у Маріуполі. Але потім я усвідомила, що він не міг там не бути, він так жив, так мислив і так загинув. Мантас працював 24/7, в нього було купа ідей, не було такого дня, що він не працював.
Якась невесела в нас розмова…
Чому невесела? Ми перебуваємо в історичному процесі, беремо участь в історичних подіях. Зараз, чесно кажучи, час давати і служити, а не брати. Зараз питання комфорту не стоїть. Але є ж яка унікальна можливість – послужити! Реалізувати себе в найкращих якостях, а не просто будинок будувати. Будинок будувати — це класно, але ми ж можемо проявити найкращі свої чесноти. Зараз час служіння. Це найкращий час для людини, для її духа.