Зараз стало дуже популярним поняття cancel culture («культура скасування») в плані всесвітнього бойкоту російської культури. Пропоную розповідь про витоки цього явища і його український вимір.
«Культура скасування» (культурний кенселінг) є сучасною формою остракізму (бойкоту), коли під тиском суспільного резонансу якась особа або компанія опиняється поза соціальними або професійними колами. Бойкоту також можуть зазнавати бренди, фірми чи корпорації.
Саме поняття «культура скасування» виникло зовсім нещодавно – у 2014 році. В одній зі серій американського реаліті-шоу «Кохання та хіп-хоп: Нью-Йорк» учасниця шоу під час сварки з хлопцем сказала йому: «Тебе скасовано» (You are cancelled). Фраза стала вірусною – її підхопили користувачі твіттера, адресуючи своїм кривдникам і просто людям, яких вони засуджували.
Але справжнім каталізатором cancel culture стала епоха #MeToo, що настала у 2017-му. Її першою «жертвою» став голлівудський продюсер Гарві Вайнштайн, якого десятки жінок звинуватили в сексуальних домаганнях. Внаслідок масштабного і глобального кенселінгу від Вайнштайна відвернулися всі актори й режисери, а сам він потрапив за ґрати.
Пізніше «жертвами» кенселінгу ставали Джоан Роулінг, Вуді Аллен, Майкл Джексон (посмертно), Каньє Вест, Кім Кардаш’ян, бренди Gucci, Dolce & Gabbana, Marc Jacobs та багато інших. Але до нашого часу cancel culture майже ніколи не йшла до «переможного кінця» – як з Вайнштайном. Тобто зазвичай іде хвиля бойкоту, люди обурюються в соцмережах, критикують, на деякий час відмовляються від співпраці чи купівлі якихось брендів, але потім все йде на спад.
І зараз Джоан Роулінг продовжує писати (щоправда, під псевдонімом), Каньє Вест співати, а бутики Gucci та Marc Jacobs відкриті у всіх столицях світу (ну, вже не у всіх J). Але до лютого 2022 року cancel culture (у сучасному розумінні) не виходила в політичну площину і у ХХІ столітті ніколи не ставала політичним інструментом.
І ось тут починається українська сторінка cancel culture. Але перш ніж перейти до «українського виміру», пропоную екскурс в історію.
Адже, хоч саме поняття cancel culture виникло нещодавно, механізми культурного бойкоту вже працювали в Європі раніше. Іноді вдало, іноді не дуже. І найкраще це видно на прикладі нацистської Німеччини. Оскільки Росія зараз стрімко перетворюється на сучасний аналог Третього Райху, то для нас такий ретроспективний погляд може бути корисним – щоб розуміти, що працює, а що ні з тоталітарним режимом.
Перше, на що варто звернути увагу, що до постнацистської Німеччини майже не застосовувались механізми саме культурного кенселінгу. Після війни ніхто не закликав заборонити Бетховена чи Ґьоте. Чому? Насамперед тому, що був Нюрнберзький процес й ідеологія нацизму була засуджена на міжнародному рівні майже одразу після війни.
Але великою мірою справа була також у тому, що більшість німецьких діячів культури публічно відреклися від політики Гітлера й відмовилися від німецького громадянства.
Серед людей, які чинили «культурний опір» нацизму й залишили Німеччину, були Ліон Фойхтванґер, Томас Манн, Бертольд Брехт, Еріх Марія Ремарк, Стефан Цвайґ, Ганна Ардент, Віллі Брандт (лауреат Нобелівської премії миру), Марлен Дітріх та багато інших… Були, звісно, й науковці, найвідомішим з яких був Альберт Айнштайн.
У більшості випадків позбавлення громадянства супроводжувалось конфіскацією банківських рахунків та майна і люди свідомо йшли на цей крок (наприклад, у Томаса Манна нацисти конфіскували його будинок у Любеку, який протягом кількох поколінь належав родині Маннів, а Брехт втратив свій театр).
Були і дуже драматичні історії. До прикладу, ціною «свободи» Ремарка стало життя його сестри Ельфріди Шольц. Її арештом нацистська влада «вмовляла» Ремарка повернутися в Німеччину, і коли їм це не вдалося, Ельфріда була страчена в Берліні 1943 року. Після цього Ремарк усе життя відмовлявся жити «серед німців».
Тут треба зауважити, що до цього моменту жоден з публічних діячів російської культури публічно не відрікся від російської політики і не вийшов з російського громадянства! Хоч, звісно, і в Європі в часи Другої світової війни не всі відрікались від нацистської ідеології, деякі підтримували її, і тоді вони зазнавали культурного кенселінгу.
Показовим прикладом антинацистського кенселінгу став бойкот норвезького письменника Кнута Гамсуна – лауреата Нобелівської премії з літератури. Гамсун із прихильністю ставився до політики Третього Райху, вважаючи Гітлера «визволителем» Європи (знайома риторика, чи не так?..). Його син Арілд Гамсун брав участь у боях в інтернаціональній дивізії СС «Вікінг», а після самогубства Гітлера Кнут Гамсун написав некролог, який прославляв фюрера.
Після війни норвезький класик був звинувачений у колабораціонізмі, проти нього розпочався судовий процес, внаслідок якого Гамсун опинився під домашнім арештом, а його твори певний час були заборонені… Невдовзі він помер.
Проте вже через два роки після смерті вийшло повне п'ятнадцятитомне зібрання його творів, зараз Кнут Гамсун є визнаним світовим класиком (Нобелівську премію теж ніхто в нього не забирав).
Найбільш «ефектним» і довготривалим антинацистським кенселінгом став бойкот творів Ваґнера. До речі, чому Ваґнера бойкотують? Звісно, не тільки тому, що він був улюбленим композитором Гітлера, а й тому, що він ще за життя дотримувався чітко виражених антисемітських поглядів.
Хоч той кенселінг має свою невелику локалізацію – лише територія Ізраїлю, але головне – створено прецедент довготривалого бойкоту: від середини 1940-х років і аж до нашого часу. Цікаво, що в Ізраїлі немає жодного закону, який забороняв би виконання творів німецького композитора. Це прийнято за замовчуванням.
Але й той кенселінг дає тріщинки. 2011 року сталася історична подія: на Байройтському Ваґнерівському фестивалі (серед гостей якого була, наприклад, Анґела Меркель) вперше в історії виступив ізраїльський камерний оркестр та виконав «Зіґфрід-ідилію» Ріхарда Ваґнера. Диригент цього оркестру сказав такі знайомі нам зараз слова, що «ми музиканти, а не політики…».
А ось прикладом невдалого антинацистського кенселінгу стала Лені Ріфеншталь – найвідоміша режисерка Третього Райху. Геніальна мисткиня була в дружних відносинах з Гітлером, а її фільми «Олімпія», «Тріумф волі» і «Перемога віри» прославляли ідеологію націонал-соціалізму.
Щодо неї кенселінг спрацював у мінімальній версії. Після війни проти Ріфеншталь відбулося кілька судових процесів, але жодних вироків не було винесено. Усі звинувачення вона відкидала, і надалі жила в Німеччині, знімала фільми і навіть… отримувала нагороди.
У 1948 році вона заднім числом отримала Олімпійський почесний диплом (!) за фільм «Олімпія». У 1951-му в Римі відбулася прем'єра нової версії фільму «Блакитне світло». 1954 року в Штутгарті відбулася прем'єра фільму «Долина».
Можна сказати, що для колишньої послідовниці нацизму це був дуже непоганий розвиток подій. Але врешті Лені припинила займатися кіно (в неї вже не було багатих покровителів і вона не могла зібрати творчу групу) та захопилася фотографією. У квітні 1956 року у віці 53 років вона вперше здійснила поїздку до Африки. Її фотографії публікували провідні ґлянцеві журнали світу – The Sunday Times, Paris Match, Newsweek, The Sun.
У 1974 році на Мальдівах у віці 71 року Ріфеншталь вперше занурилась в Індійський океан з аквалангом та з камерою для підводної зйомки. Так розпочався новий етап у творчості Ріфеншталь-фотографині – зйомки підводного світу. Результатом багаторічної роботи стали «еталонні» фотоальбоми «Коралові сади» та «Диво під водою».
У серпні 1987 року Ріфеншталь випустила свої мемуари, що були видані у 13 країнах, а в Америці та Японії стали бестселером. 2002 року Лені Ріфеншталь відсвяткувала свій столітній ювілей у колі зірок… Вона до кінця життя так публічно і не засудила нацизму і ні в чому не покаялася.
Для повноти картини розглянемо два приклади «культурного спротиву» нацизму, який здійснили одні з найвідоміших громадян Німеччини: Альберт Айнштайн і Марлен Дітріх.
Антифашистська діяльність Марлен Дітріх є досить маловідомою сторінкою її життя. Коли Гітлер прийшов до влади, Марлен Дітріх уже була зіркою. І нацисти були дуже зацікавлені отримати у свій табір таку популярну особистість.
Йозеф Ґеббельс особисто багато разів робив спроби залучити Дітріх до німецького кіно. Чим він тільки її не спокушав: гроші, слава, розкішне життя – вона могла мати усе (наприклад, 1936 року Ґеббельс запропонував Дітріх за кожен фільм, знятий за її участю в Німеччині, 200 тис. райхсмарок, а також вільний вибір теми, продюсера і режисера – неймовірні умови!).
Більше того, у Берліні жила її мати, сестра та інші родичі. Тиск на акторку був колосальний. Але Дітріх зробила свій вибір і 1937 року демонстративно подала документи на американське громадянство – під ім'ям Марії Магдалени Зібер (прізвище чоловіка). Громадянство вона отримала тільки 1939 року.
Нацисти, зрозумівши марність своїх спроб, перетворили її на ворога Німеччини № 1. У відповідь на це (уже після початку війни) відома акторка стала найпалкішим агітатором проти нацизму у всьому Голлівуді. Уже 1943 року Дітріх вирушила на фронт, до зони бойових дій у Північній Африці. Звідти вона вела радіомовлення на окуповані території.
Коли союзники висадилися в Італії, серед них також була Марлен Дітріх. Її військово-польовий естрадний театр невідступно слідував за передовими частинами армії. 1944-го вона приїхала до щойно звільненого Парижа.
Незважаючи на недугу та постійний ризик, вона регулярно була на фронті, підтримуючи солдатів як тільки могла. Жодна акторка у світі не зробила більше для перемоги над нацистською Німеччиною, ніж Марлен Дітріх. За це вона була нагороджена найвищою нагородою США для цивільних – Медаллю Свободи. До кінця життя Марлен Дітріх, будучи німкенею, залишалася однією з найпалкіших противників нацизму.
Друга історія – Альберт Айнштайн. Коли Гітлер прийшов до влади, науковець уже перебував у США як запрошений професор Каліфорнійського технологічного університету. Призначення нового райхсканцлера Німеччини не стало для Айнштайна великою несподіванкою. У приватному листі в лютому 1933 року вчений писав: «Через Гітлера я вирішив не ступати більше на німецьку землю... Від доповіді в Прусській академії наук я вже відмовився».
У березні 1933 року Айнштайн ще раз приїхав до Європи – у Бельгію. Щойно він ступив на бельгійський берег, як повідомив листом Прусську академію наук про свій вихід з її складу та складання зі себе обов'язків професора (це було його основне місце праці). Того ж дня він відвідав консульство Німеччини в Антверпені та залишив заяву про вихід із німецького громадянства – одним із перших.
Дуже швидко стало відомо, що банківські рахунки Айнштайна в Берліні були заблоковані. Але найціннішим для вченого були не гроші, а його записи. Наприкінці травня 1933 року загін СА здійснив набіг на квартиру Айнштайна, забравши звідти картини, килими і більш-менш цінні предмети. На щастя, папери їх не цікавили, і архів вченого за сприяння французького посла Андре Франсуа-Понсе вдалося дипломатичною поштою переправити до Франції, а звідти кораблем до Америки.
Відомий фізик отримував запрошення від багатьох університетів, але врешті став професором фізики в Інституті перспективних досліджень у Прінстонському університеті та отримав громадянство США. Через його антифашистську позицію, яку регулярно висловлював у своїх виступах та інтерв’ю, він став для нацистів ще одним головним ворогом.
Айнштайну почали надходити погрози фізичної розправи. У нацистських листівках за голову вченого призначалася велика грошова нагорода. Всі його теорії були офіційно заборонені в Німеччині, де створювалась «арійська фізика». На щастя, усі загрози виявились марними й Айнштайн став одним зі символів «інтелектуального спротиву» нацизму.
У березні 1933 року вчений дав інтерв'ю кореспондентові газети New York World Telegram Евелін Сілі, де зробив одну з перших антинацистських заяв в історії (яку потім передруковували газети з усього світу):
«Поки маю можливість, я перебуватиму тільки в такій країні, в якій панує політична свобода, толерантність і рівність усіх громадян перед законом. Політична свобода означає можливість усного та письмового викладу своїх переконань, толерантність – увага до переконань кожного індивідуума. Нині ці умови у Німеччині не виконуються. Там якраз переслідуються ті, хто у міжнародному розумінні має найвищі заслуги, зокрема провідні митці. Як будь-який індивід, психічно захворіти може кожна громадська організація, особливо коли життя в країні стає важким. Інші народи повинні допомагати вистояти у такій хворобі. Я сподіваюся, що і в Німеччині незабаром настануть здорові взаємини, і великих німців, таких як Кант і Ґьоте, люди будуть не тільки вшановувати в дні рідкісних свят і ювілеїв, а й у суспільне життя і свідомість кожного громадянина проникнуть основні ідеї цих геніїв».
Як ми можемо побачити з цих історій, механізми культурного кенселінгу ще не до кінця відпрацьовані. І тим більше не було прецедентів, коли потенційною метою кенселінгу стає культура цілої країни! І тепер передовсім українці мають докласти зусиль, щоб наповнити це поняття новим змістом і вивести його на новий рівень.
Поки наші бійці зі зброєю в руках боронять нашу державу, ми мусимо відкрити «культурний фронт» і вести активні бойові дії, метою яких є тотальний кенселінг російської культури у світі. І нас у цьому підтримує все цивілізоване суспільство.
Джейсон Віллік, оглядач The Washington Post, написав у своєму твіттері: «Ми спостерігаємо перший геополітичний кенселінг ХХІ століття».
Знаменно, що першим до цього процесу долучилося німецьке академічне середовище. Лише через кілька годин після початку російської війни Міністерство освіти і науки Німеччини (BMBF) оголосило, що «вся поточна і запланована співпраця, науковий обмін і вся попередня співпраця в галузі науки та досліджень буде негайно заморожена».
Майже одночасно Альянс німецьких наукових організацій опублікував заяву, яка «рішуче підтримує послідовні дії федерального уряду» проти російського уряду. До альянсу входять Німецький дослідний фонд (DFG), Фонд Александра фон Гумбольдта, Німецька служба академічних обмінів (DAAD), товариства Фраунгофера і Макса Планка (MPG), асоціації Гельмгольца і Ляйбніца, Конференція ректорів Німеччини, Німецька академія природодослідників.
У спільній заяві міститься заклик до всіх установ-членів альянсу «негайно заморозити наукову співпрацю з державними установами та підприємствами в Росії аж до подальшого повідомлення, щоб гарантувати, що німецькі дослідницькі фонди більше не будуть приносити користь Росії і що не будуть проводитися спільні заходи в галузі наукової та дослідницької політики». Усі ці заходи рівносильні розриву всіх офіційних академічних відносин із російськими інститутами.
З галузі культури відомими стали такі прикладу кенселінгу:
- Мерія Мюнхена звільнила Валерія Гергієва з посади головного диригента Мюнхенського філармонічного оркестру;
- Ковент-Ґарден скасував гастролі Великого театру;
- У Філармонії Польщі більше не гратимуть музичні твори Чайковського та Шостаковича;
- Метрополітен-опера замінила російську діву Анну Нетребко в постановці «Турандот» на українську співачку Людмилу Монастирську. Також у Нетребко скасовано всі заплановані виступи і на американських майданчиках, і в Цюриху, Мілані та Гамбурзі;
- Скасовано виступ Московського балету «Лебедине озеро» в Дубліні;
- У Хорватії Загребський філармонічний оркестр вилучив зі свого репертуару дві композиції Чайковського, а Хорватський національний театр відклав концерт під назвою «Російська серенада»;
- Піаніста Дениса Мацуєва також виключили з програми Карнеґі-холу в Нью-Йорку;
- Амстердамський Ермітаж розірвав відносини з Ермітажем у Санкт-Петербурзі;
- Міністерка культури Греції Ліна Мендоні вирішила скасувати пряму трансляцію «Лебединого озера» з Великого театру в Афінському концертному залі Мегарон і водночас віддала розпорядження припинити роботу з російськими культурними організаціями;
- Франкфуртський книжковий ярмарок відмовив Росії в участі.
Тож для Росії поступово закривається шлях на великі міжнародні кінофестивалі та книжкові виставки. Цей процес триває і список постійно поповнюється.
Нарешті, серйозного удару було завдано й по спорту. Так, зимові Паралімпійські ігри в Пекіні пройшли без участі спортсменів з Росії та Білорусі.
Треба також сказати, що не всі країни є одностайними в такому кенселінгу Росії. Серед європейських країн найбільше опирається Італія – там регулярно лунають голоси проти антиросійських культурних санкцій. Таким людям треба чітко казати, що немає більше культури поза політикою. І російська культура у ХХІ столітті є лиш одним зі засобів державної пропаганди й поширенням впливу Росії у світі.
Український вимір кенселінгу має полягати також у тому, щоб повернути собі деякі імена, які у світі зараз асоціюються з російською культурою. До прикладу, наше академічне середовище має заявити про українське коріння того ж Чайковського чи Малевича.
Також для наших митців гарною нагодою є можливість заповнити те місце у світовій культурі, яке звільняється від російського культурного продукту. І висунення Жадана на Нобелівську премію з літератури – дуже гарний приклад.
Отже, прецедент культурного кенселінгу Росії створено, і тепер тільки від нас залежить наскільки далеко він може піти. І ми розуміємо, що він має йти до «переможного кінця»!
Carthago delenda est. Карфаген має бути зруйнований.
Ми використовуємо