Черкащина – 3 частина

Микола, сепаратисти і дорогою до Звенигородщини

КультураНіна Поліщук , 4 серпня 2014 280
Ніна Поліщук
Журналіст

З магічного і таємничого Холодного Яру мені допомогли вибратися так звані анастасієвці (рух, який сповідує гармонічне співжиття людини і природи), що живуть на хуторі Буда. Усміхнена колишня одеситка і колишній черкащанин вирішили відмовитися від життя в місті і почали виховувати своїх діточок серед природи. Виглядали вони дуже щасливими і життєрадісними, як і їхні чада. А на прощання сказали: «Повертайтеся до землі! І нехай вам Бог допомагає!».

Коли ж врешті вибралася і Холодного Яру, то зайшла вже за старою традицією до першої ліпшої хати набрати води. Опісля довгих голосних «добрий день» у надії, що хтось таки вилізе у таку спеку з хати, щоб допомогти незнайомці, з літньої кухні буквально вивалився веселий Коля (як я потім дізналася) «під шафе». «Приїхала», - подумала я і вже бува заходилася розвертатися й іти по-доброму по-хорошому. Але ж ні! Коля хоч і тойво був трохи, але виявився дуже хорошою і доброю людиною, просто вчора у його матери був якийсь-там ювілей (не завжди розуміла, про що говорить той чоловік, оскільки горілка, а особливо – домашня бузкова настоянка, таки зав’язують язика).

Отож, почав Микола з того, що він отримує російську пенсію, бо свого часу ходив у море з Мурманська (за проханням героя оповіді прошу зауважити: саме ходив, а не плавав, бо плаває… оте, що не тоне). Потім переключився на тему своєї родини і сина зокрема, який «теж західняк, бо живе у Бучачі». Час від часу Коля зізнавався у своїй щирій приязні до західняків, хоч і сам ніби східняк і напівмоскаль, як він казав жартома, бо «ота вже ваша мова мені дуже нравицця». Поки син розказував і розказував, мати вже назносила на стіл котлети, ковбаси, сир, смажену рибу і ще купу добреників (згадуємо черкаську говірку) й насипала повну миску ухи. Тож частували у цьому домі багато і довго, ще й хотіли намовити на ночівлю, але треба було дійти до Кам’янки і Тясминського каньйону, тому вже збиралася.

- А взагалі головне в житті – залишатися людиною! Чи ти рускій, чи українець – будь людиною, поводься як людина, ми ж усі одне! –  проповідував свою філософію добра і рівноваги у світі Микола, коли випроводжав гостю.

До Кам’янки підкинула машина з вишиванкою на капоті. Молоді чоловік і дружина поверталися з Мотронинського монастиря. Ще не один раз я побачу, що в Україні насправді багато мандрує саме подружніх пар. От і вони після вихідних поверталися додому. А коли прощалися і я побажала їм щастя, то чоловік відповів:

- Головне, щоби в країні все у нас мирно було, спокій. Тоді всі будуть щасливими.

Добродії поїхали додому, а я пішла до міста декабристів – Кам’янки. Звичайно, зараз від старого міста, де бував і Пушкін, і Чайковський нічого не лишилося, хіба грот декабристів і млин, де вони збиралися.

Проте сама Кам’янка мало цікавила – хотілося заночувати на Тясминському каньйоні. От і йду містом, питаю дорогу: одна кампанія запитала, чи я бува не сепаратистка – посміялися разом; те ж запитали і охоронці машинобудівного заводу. Дивне місто, ніби всі очікують якогось нападника, чи просто це вже сміх крізь сльози… Як виявилося, в Кам’янці теж люблять «західняків», більше того – «західняки» теж люблять місто, бо за словами охоронців, тут «півміста зятів зі Львова, класні хлопці!». Отак ми й розговорилися: завод випускає різноманітні насоси, дещо навіть продають за кордон, але минулого і цього року були значні штатні скорочення. Чоловіки не скаржилися на життя, а навпаки - виявилися дуже життєрадісними й запропонували сходити в душ на заводі, бо вже робочий день закінчився й нікого немає, а спека на дворі стояла добряча. Так, у той день невимовно щастило з добрими людьми, а після того, як наведеш генеральний марафет, мандрувати особливо приємно.

Тясминський каньйон

Наступного дня якийсь чоловік сказав, що Кам’янка – найчистіше місто Черкащини. Звідки такі відзнаки, не знаю, але те, що тут можуть запропонувати горе-туристам душ – це правда ;).

Далі по маршруту – Сміла, де ще нещодавно стояв єдиний в Україні пам’ятник Лєніну-ковалю (за інформацією з Вікіпедії), проте цю «достопрімєчатєльность» вже не застала, бо вождя знесли. Тепер на п’єдесталі прапор України і дошка пам’яті Небесної сотні. До речі, ідентичні картини бачила в кожному місті на Черкащині, де побувала.

Потім – Шпола, де і знаходиться центр України. Дар’ївський парк, в якому раніше було помістя, а тепер – школа-інтернат. Підвозив бізнесмен – спокійний і врівноважений «по понятіям» чоловік.

Дар’ївський парк

У салоні грає Тріада і Южний Централ, а ми говоримо про політику і українців у Москві, де наш герой певний час мав бізнес (який саме бізнес я так і не наважилася запитати):

- Та це все на Сході Янукович башляє. Йому вигідно проспонсорувати цю війну, бо Путін його… тримає. Але найбільше я паражаюсь тим людям, шо в Расії ту муру по ящику дивляться і вірять їй. Як можна бути такими д…ми?! Ну але й жаль їх. Я от коли бізнес мав у Москві, то з усіма українською говорив, і шо цікаво: москвичі корінні, інтелігенція, так сказать, розуміли мене, а наші українці, типу москвичі, строїли з себе чорті-шо. Так і на счьот цієї ситуації в країні: інтелігенція – нормальні, підтримують, розуміють, а та бидлота дивиться новини і лякається.

До Звенигородки так і не доїхала, вечоріло, збиралося на бурю, стоп був поганим. Зайшла до крайньої хати набрати води, а там дітки повисипали. Був серед них най старшенький Сашко, який цього року має йти до школи. Дуже дякував за цукерки і постійно щось питав і розказував. Чомусь для дітей ніколи не дивно, що отак-от можна мандрувати з рюкзаком і наметом, дорослі ж навпаки – з часом втрачаються простий погляд на прості речі і обкладаються стереотипами. Сашко тільки порівняв мій рюкзак із черепашачим панциром і почав розгортати цукерку, прощаючись і бажаючи «до побачення». Сподіваюся, що побачимося! Пам’ятатиму твою щиру усмішку і відкритість.

Дорогою до Звенигородщини

Ставити намет довелося в полі. На ранок до Звенигородки підкинув далекобійник, який віз лушпиння соняшника на якийсь завод у Ватутіне, де його використовують як паливо. Він не мав заїжджати до Звенигородки, але поїхав довшою дорогою, щоб допомогти:

- Мені то проїхатися 10 хвилин, а йти набагато довше. Отак раз у раз підвожу людей, якщо спиняють. А буває таке, що голосують, а як побачать, що фура, то одвертаються. Таке враження, ніби у мене тут написано «везу в ліс!». Дивні люди… А як треба допомогти, то допомагаю. А чого ж не зробити, якщо можеш? У мене тут є один чоловік, як їду назад, то завжди його вечерком забираю. Та ж випивший завжди – шкода. Якось, пам’ятаю, взимку його забрав, то так перегаром смерділо, що я вже не витримав – відкрив вікно і наругав його. А виявилося, що він моряк бувший, вже старий на пенсії, от і напивається увесь час… з горя, чи що…

Звенигородщина зустріла приємним сонцем і обіцяла безліч пригод та мандри так званими «шевченківськими місцями».

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук