Черкащина: автостоп і добрі люди

КультураНіна Поліщук , 20 липня 2014 413
Ніна Поліщук
Журналіст

Людина в морі ніколи не буває самотня.

Ернест Хемінгуей

І знову закортіло свободи, волі, вітру в голові, впевненості, що світ і люди набагато прекрасніші, ніж ми можемо думати про них, а отже – треба вирушати в мандри, треба прихопити діогенівський ліхтар і виходити у пошуках Людини. Кажуть, скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. А мені чомусь вертиться: скільки ти мандруєш, стільки життів ти проживаєш – коротких, але таких незабутніх, неповторних, таких, що дарують наснагу і віру для продовження цієї історії.

Цього разу мене поманила Черкащина. Що я знала про центральну Україну? Холодний Яр із козаками і повстанцями, так звані «шевченківські місця» із Чернечою горою, Умань… та й усе. Тепер, вже після мандрівки, із упевненістю можу сказати: Черкащина – це люди! Певна річ, що це речення відгонить пафосом і викликає іронічну посмішку, проте прошу вас про терплячість, адже ми вже зараз починаємо автостоп центральною Україною.

Автостоп. Корсунь, Канів, Черкаси і добреники

Починалося все, як за сценарієм Л. Подерв’янського – «общій вагон забацаного поїзда». П’ята ранку, вокзал в Корсунь-Шевченківському, а перед цим сусід у вагоні питає: «О! Та ти шо туристка?». Отже туристка питає у таксистів, що налетіли на потяг, мов саранча у пошуках поживи, як пройти до палацу Лопухіних. Усі дивуються, мовляв: тю! А в Корсуні хіба є якийсь палац?! Це вже потім я зрозумію, що шукаючи якесь історичне місце, не завжди добре вживати його «історичну назву», краще питати «по-місцевому». От, до прикладу, в Корсуні палац Лопухіних – це «музей». На самій же ж пам’ятці архітектури не написано ні про який палац, тільки, що це «пам’ятник» і місце, де збиралися більшовики. Зараз це музей історії Корсунь-Шевченківської битви на території Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. Але в цій оповідці ми будемо більше говорити про людей, а не пам’ятки, тому…

Після детального опису маршруту до музею від таксистів з усіма поворотами і деревами, я вирішила перепитати шлях у бабусі-двірника, яка усміхаючись відповіла: «Га, музей? А то, доцю, навпрошки! /по-черкаськи «навпростець»/». А коли вже прощалася, вона додала: «Хай Бог береже!». Це побажання я ще не раз почую на Черкащині, так само, як усюди замість звичного львівського чопорного звертання «пані» чутиму у свій бік «доцю». Ніби ти вдома, а довкола тебе усі рідні… Так і було.

Перед мандрівкою мій знайомий черкащанин переконував мене, що автостоп на Черкащині неможливий, мовляв «люди тут не такі». Це вже тепер він згадує про свій стереотип з усмішкою, адже люди усюди однакові, різниця тільки в нашому ставленні до них. «Яке їхало, таке й здибало», - влучно визначив принцип автостопу один з водіїв, які мені допомагали в цих мандрах.

Отже, після вранішньої прогулянки Корсунем, шлях лежав до Канева – «серед степу широкого, на Вкраїні милій…». Навіть і п’ятьох хвилин не минуло, коли зупинилася машина. Щоправда, чоловік їхав до Києва, але погодився підвезти до повороту на Канів. Водій, як виявилося, захоплений історією Холодноярської Республіки 1918-1922 років й бував у славнозвісних Мельниках не раз. Коли ж я його запитала, де він бере сили, коли скрутно, коли відчуває розчарування /іноді люблю поставити це питання різним людям/, то він одразу ж згадав відомий афоризм з фільму «Брат»: «В чем сила, брат? В правде…». А далі, сміючись додав: «…в сім’ї. Моя сім’я – моя сила».

На тому повороті до Канева зупинити машину виявилося досить складно, але не тому, що ніхто не зупинявся, а тому, що це була не головна дорога, якою, схоже, більше їздять трактори на поле, які я й стопала… жартома, звичайно. Трактористи усміхалися й гуділи далі. Згодом зупинилися жигулі з причепом. Хоч старенька машина і дирчала, і трясла, але вона не могла заглушити старий добрий рок, який увімкнув і зробив голоснішим вже сивий чоловік з хаєром. Отак ми втрьох – чоловік, його дружина і я – їхали до Канева, слухали чи то ACDC,чи то Nazareth і нюхали бензин в салоні, що є неодмінною романтикою стареньких жигулів. Шкода, що ми не могли спілкуватися, бо машина у будь-якому випадку була голоснішою, проте це подорожі не зашкодило.

У Каневі мене цікавила тільки Чернеча гора, тому, залишивши рюкзак в одному з музеїв міста пішла вул. Шевченка до самого Шевченка. Як і передбачалося, дорогою до Кобзаря продавали сувеніри, квіти, а кобзар, що сидів навпроти могили починав грати на інструменті, як тільки бачив на горизонті туристів, що, раптом пройнявшись патріотичним духом, можуть офірувати йому якусь копійчину.

Пам’ятник на могилі письменника класичний для соцреалізму, мені ж більше сподобався кований хрест, який відразу ж поставили після перепоховання (потім хрест замінили на бюст, а бюст – на кам’яного Шевченка). Позаду пам’ятника два музеї: один – старий, в якому жив з родиною перший наглядач музею; другий – як сказала одна з працівниць заповідника, новий і побудований, щоб «показати Шевченка-денді». Денді я там не побачила – тільки купа репродукцій картин Тараса Григоровича, які не завжди доречно були роздруковані на великих полотнах. Рятують ситуацію сенсорні екрани, де можна «повайпати» і дізнатися про Шевченка-маляра-письменника-кріпака тощо. Великий плюс для нового інформаційно викоханого покоління.

- Усі кажуть Янукович-Янукович, а от при ньому й добудували наш новий музей. Ющенко почав будувати, та так і лишив. А Янукович сказав, і буквально за декілька тижнів звели музей. Азаров навіть подарував ікону Святого Тарасія. Отак-от, а всі кажуть…

Так пишалася новим музеєї і екс-президентом одна з працівниць. Це вже потім від місцевого Толіка-помагай, як він жартома назвався, я почула:

- Ха! Музей так би й не побудували, якби ми не зібралися з корішами і не прижали їх добряче. Отоді вже всі спохватилися. А то ж соромно було за ту гору… Звичайно, відкатів багато було, ну але по-іншому тут не можна.

Толік підвіз до Черкас, хоч йому було зовсім у протилежний бік. Він виявився родом з Молдови, а в Канів його занесло кохання, як він казав. Попри свій злегка «бандитський» вигляд, чоловік виявився добрим і чесним. Свою натуру він описав завдяки відомій перефразованій приказці: через поле, через гай їде Толік-помагай. Словом, до Черкас дісталися з будівельниками, які зводять будинок для доньки якогось з міських депутатів, що хоче зробити доці презент на весілля. Чоловіки нарікали на те, що зараз люди стали один одному більш чужими.

- Раніше, бува, поламаєшся по дорозі. Усі зупиняються, питають, чим допомогти. А тепер… тільки посигналять.

У Черкасах шукала могилу Василя Симоненка. Молодь не знала, підказали старші люди.

Наступний день почався з того, що дорогою зайшла до якогось подвір’я набрати питної води. Молода мати і господиня дала не тільки води напитися, але запропонувала душ і дала в дорогу добреників /по-черкаськи «смаколиків»/. Отож, день обіцяв бути щасливим, проте стопити до Холодного Яру довелося три години… і з табличкою, і без. Тільки з одного села до наступного підвіз сільський голова, а так повний штиль.

Та ось різко пригальмувала синя лада. Імені цього хлопця вже не пам’ятаю, але досі чую його запальний регіт, який кожного разу вибухав, коли ми на великій швидкості (лада була перероблена під «типу спортивну») влітали у ями й відкривався бардачок. Після численних закривань того горе-бардачка врешті-решт довелося його просто підпирати коліном. Хлопець теж виявився будівничим, що заробляє щоправда не в місцевого депутата, а в Києві. Після народження доньки переїхав з сім’єю із Черкас у село. І коли треба було зупинитися, звідки б він поїхав додому, а мені б лежала 17-кілометрова дорога пішки, то водій із секундним ваганням випалив:

- Ні, я таки довезу, там у сусідньому селі моя тітка живе, давно її не бачив. А то тут ніхто не підбере, - зареготавши і натиснувши газ, водій тримав кермо, а дівчина, що підсіла на зупинці – бардачок.

На в’їзді до с. Мельники хлопець гукнув: «От і приїхали, далі вже можна пішки. Люди тут нічогенькі!».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук