Дмітрій Кузьмін: хочемо жити, як в Америці, але Америку ненавидимо й зневажаємо

Наталя Пасічник, 8 червня 20107523

- Здебільшого гроші, зокрема державні, дістаються колишньому літературному істеблішменту, а саме – на традиційні «товсті журнали», а ті використовують їх на просякнуті мегаломанією помпезні акції за участі численних молодих епігонів.

Про літературну ситуацію в Росії, про стан фінансування російського книговидавництва та про тамтешню перекладацьку практику розповів в інтерв’ю ZAXID.NET знаний російський літератор Дмітрій Кузьмін.

 

- Дмітрію, розкажіть, будь ласка, про нове покоління російської літератури, до якого безпосередньо належите й Ви…

- Як не сумно, але до нової генерації російської літератури я себе зачислити вже не можу. Моє покоління – це покоління 90-х, яке увійшло в літературу на хвилі розпаду СРСР, з відчуттям повної свободи, якою незрозуміло як скористатися. Тому у ньому й була можлива така різноманітність стилів і стратегій навіть серед авторів, особисто знайомих між собою. Однак Росія отримала в спадщину від СРСР набагато більшу інерцію: багато інституцій, традицій, персоналій істеблішменту вціліли, і дітям свободи виявилося не під силу радикально змінити загальний контур літературного простору. Власне, це у всіх сферах російського суспільного життя сталося саме так. Тим не менше, більшість «зірок» молодої літератури 90-х залишилися на авансцені літературного процесу, і я пишаюся тим, що 15-20 років тому починав поряд з такими блискучими поетами, як Марія Степанова або Станіслав Львовський (список міг би бути й довшим – і в ньому неможливо обійтися, до речі, без Андрія Полякова, який, хоча й живе в Україні, але всі ці роки був важливою фігурою російської поетичної сцени). А нове покоління у російській літературі з’явилось приблизно тоді, коли й в українській, - у нас теж є свої поети-двотисячники, діти епохи Інтернету. І я би сказав, що основна небезпека для цього наймолодшого покоління одна й та сама в обох наших країнах – виникнення єдиної поколінєвої художньої мови, в якій розчиняються окремі індивідуальні голоси.

 

- Ви постійно працюєте з наймолодшими російськими літераторами. Кого з них Ви могли б виділити як вже реалізованих або, принаймні, потенційних?

Із 20-річними авторами важко загадати наперед. Ось вже кілька разів було: винятково талановитий юнак, потенційний лідер покоління, а кохана дівчина взяла та й покинула його – і все, немає поета. Здавалося б, тут би йому й писати і писати, компенсуючи свою втрату творчістю, але ні… З іншого боку, нехай навіть перша книжка залишиться єдиною – все одно щось вона в розвитку літератури вже зрушила, чиїсь серця та розуми зачепила… Можливо, Артюру Рембо і не треба було більше писати, ніж він написав. Проте всі поки що живі, тому надія на повернення найблискучіших дебютів початку 2000-х – Маріанни Гейде і Міхаіла Котова – залишається. Є кілька здібних молодих людей у Петербурзі. І не тільки поети, а й прозаїки Антон Равік і Станіслав Снитко – а прозаїки, зрозуміло, дозрівають пізніше, є дуже симпатична група московських 20-річних навколо Андрєя Чєркасова, є сильні і дуже різні автори у Нижньому Новгороді, серед яких найвідоміша Євгенія Ріц… Є Анастасія Афанасьєва, жителька України, яка пише російською і активно бере участь у літературному житті обох країн, перекладає російською своїх україномовних ровесників – від Олега Коцарєва до Тараса Федірка.

 

- Чи є в Росії проблеми з фінансуванням молодої літератури?

- Є, тому що гроші, включаючи державні, значною мірою дістаються колишньому літературному істеблішменту, а саме – на традиційні «товсті журнали», а ті використовують їх на просякнуті мегаломанією помпезні акції за участі численних молодих епігонів. Незалежні культуртрегери володіють набагато скромнішими ресурсами. Тим не менше, існує й профінансована приватним бізнесом премія «Дебют», яка робить багато корисного, хоча склад її лауреатів подекуди доволі випадковий, і скромніша, але більш продумана премія для молодих поетів «ЛітератуРРентген», яка існує на приватні пожертви, і масштабний Інтернет-проект polutona.ru, який представляє широку панораму перспективних молодих авторів і який діє фактично без жодної матеріальної підтримки.

 

- Журнал, яким Ви опікуєтеся «Воздух», періодично публікує твори й українських авторів. Яким критерієм Ви послуговуєтеся при виборі того, чи іншого автора?

- Сьогодні, коли поетичним перекладом неможливо заробити на хліб, ним займаються винятково ентузіасти на поклик серця. А серцю не накажеш: перекладачі самі обирають своїх героїв. І якщо Ігор Бєлов хоче познайомити російського читача з віршами Галини Крук, Ігор Сід ледь не десять років перекладає Сергія Жадана, а поетеса Ольга Зондберг вперше в житті вирішила взятися за переклад під враженням від віршів Андрія Бондара – то мені як редактору журналу залишається тільки довіряти їм. Сам я, вибираючи українських поетів для власної перекладацької роботи, звертаюсь переважно до двох останніх поколінь, вибираючи перш за все те, що не має прямих аналогів у найновішій російській поезії, - хай це буде споглядальна, трохи сомнамбулічна лірика Остапа Сливинського чи підліткові кричалки Владислава Волочая. При цьому я розумію, звичайно, що тут є певний перекіс, тому що в Росії добре не знають старших авторів. Восени у Львові мені пощастило познайомитися з Василем Голобородьком і Михайлом Григорівим, і я сподіваюся, що мені вдасться частково виправити цей перекіс перекладом і публікацією їхніх віршів.  

 

- Цьогоріч Ви були учасником Форуму видавців у Львові. Яке враження на Вас справила українська літературна тусівка?

- Я дуже задоволений Форумом. Відбулося кілька цікавих дискусій – про сьогоднішній стан літературного перекладу і про те, як просувати українську літературу на міжнародну культурну сцену. Чудово, що на Ніч поезії неможливо було протиснутися, львівська молодь ломилась на читання віршів, як на рок-концерт. Та головне – це роль тих самих наймолодших літературних поколінь: винятково важливо, що автори, яким ще немає тридцяти, почуваються на Форумі господарями: виступають, модерують дискусії, шанобливо представляють публіці своїх старших колег… На аналогічних форумах в Росії їхні не менш талановиті ровесники тихенько в куточку слухають метрів, що виступають. Пов’язано це з різними причинами – і літературними, і загально-політичними, - але, безумовно, якби я міг вибирати, я обрав би те суспільство і літературу, де молодь грає перші ролі.

 

- Мабуть, чи не найгаласливішим заходом на Форумі була презентація антології «120 сторінок Содому». На Вашу думку, оригінальні вірші та переклади, вміщені у ній, мають літературну цінність, окрім цінності соціальної?

- З найбільшою відвертістю я, звісно, можу говорити про російських авторів, чиї твори увійшли до збірки. Може, я би обійшовся без декого з них, але й Алєксєй Пурін, і Фаіна Грімберг, і Ярослав Могутін, і Васілій Чєпєлєв – цілком визнані в Росії та за її межами поети, чиї твори можуть прикрасити (і прикрашають) будь-яку поетичну антологію, незалежно від її тематики. Молодого українського поета Олеся Барліга, учасника і співредактора антології, я задовго до цього перекладав на російську, як і двох її англомовних авторів – шотландця Крістофера Уайта й американця Лоуренса Шімела. Але й серед перекладачів, які працювали над антологією, – ті самі Жадан, Сливинський, Лазуткін, Стронговський, тобто яскраві особистості, для яких ця історія має суто літературний інтерес, ніяк не зачіпаючи їхнє особисте життя. Тож принципово мені ця книга здається великим успіхом, а дещо, звісно, можна було б покращити. Однак скандал виник навколо цієї антології з причин, далеких від літератури – і це дуже характерно: в суспільній думці досі гомосексуальність прирівнюється до порнографії і розпусти, тоді як більшість текстів, що увійшли до книги, говорять про почуття, про страждання, про щастя, обговорюються соціальні, культурні, психологічні особливості одностатевого кохання – а зовсім не про те, чим герої будуть займатися у ліжку. Ці тексти представляють певне явище життя як багатовимірність. І в цьому сенсі їхня літературна і соціальна цінності тісно пов’язані між собою.

 

- У російських ЗМІ були якісь відгуки на антологію та суперечливу реакцію на неї в Україні?

- Здається, ні – якщо не враховувати російський сегмент Живого журналу. Та це відгуки на скандал, а скандалами сьогодні нікого не здивуєш. Сама ж книга — знаряддя дальньої дії, вона повинна бути прочитана, осмислена, засвоєна, а це так швидко не робиться.

 

- Ви активно перекладаєте з іноземних мов. Яка ситуація з перекладацькою практикою в Росії?

- В Росії ситуація не з перекладацькою практикою, а з певною культурною шизофренією. У побуті це виглядає так: хочемо жити, як в Америці, але Америку ненавидимо й зневажаємо. Або в Інтернеті: підемо в придуману американцями Вікіпедію (плоть від плоті громадянського суспільства) і напишемо там, що американці у всьому винні. В літературі ця шизофренія зводиться до того, що XX століття породило найкращу у світі школу художнього перекладу – і власних оригінальних російських авторів, більшість з яких (хоча винятки, від Геннадія Айги до Міхаіла Шишкіна, дуже важливі) впевнені, що іншомовний досвід (хоча б у перекладі) їх не стосується, і їх як письменників ні до чого не зобов’язує. У цьому сенсі, знову-таки, на багатьох молодих українських письменників, які почувають себе повноцінними громадянами європейської або світової літератури я дивлюся не без заздрості: російській літературі таких дуже не вистачає. І сучасні перекладачі (вони ж фактично глашатаї та пропагандисти) серйозної іншомовної та іншокультурної літератури покликані, окрім іншого, якось залатати цей розрив.

 

- І наостанок - побажання читачам від Дмітрія Кузьміна.

- Що можна побажати читачам, окрім радості читання? Але тут я дозволю собі конкретизувати: і українським, і російським. І самому собі я бажаю повноцінного рівноправного діалогу між двома нашими літературами – із взаємними перекладами, із зацікавленим спілкування і творчим впливом… Мені здається, нам є чим подивувати одне одного.

 

Довідка ZAXID.NET  

Дмітрій Кузьмін народився 1968 року в Москві. Закінчив філологічний факультет Московського педагогічного державного університету (МПДУ), Кандидат філологічних наук (2005). Викладав літературу в гімназії, античну літературу в МПДУ. З 1993 року – головний редактор видавництва «АРГО-РИСК», лауреат Премії Андрєя Бєлого в номінації «За заслуги перед літературою».

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук