Довга бесіда із вояком

З 7 березня у львівській галереї «Дзиґа» можна побачити інстальовану графіку Влодка Кауфмана «Бесіда». Кауфман зображує на різних поверхнях, у різних масштабах обличчя чоловіка у касці. Тлом та матеріалом може стати що завгодно: квитанції, поштові марки, клапті паперу, сторінки нотатника... Як у вірші Елюара: На друкові всіх сторінок/ На білині всіх сторінок/ На попелі крові камінні/ Пишу твоє ім'я.

ZAXID.NET попросив Влодка Кауфмана докладніше розповісти про проект «Бесіда», який можна оглянути до 21 березня.

«Я намагаюся уникнути стану звикання до війни»

Я давно не робив авторських проектів. Те, що я презентую зараз є найболючішим, тим, що не дає спокою. Ці біль на неспокій перетворились у проект, який мені зараз видається найбільш актуальним.

Це розмірковування про те, чим є війна, що таке армія, наскільки я маю правдиву інформацію, від кого вона надходить, наскільки я можу довіряти тому, що чую. Наприклад, те, що я чую з офіційних повідомлень, відрізняється від того, що я чую від знайомих, близьких мені людей, я були або ж і зараз є на передовій. Я порівнюю те, що вони говорять та ту суху інформацію, яку повідомляють в новинах, складаю цю інформацію до купи.

Я щодня чую, скільки загинуло, скільки поранено, скільки пропало без вісті. Я намагаюся ці цифри та імена у собі закарбувати й уникнути найстрашнішого, стану звикання до війни.

Намагаюся зробити так, щоб ці дані не стали статистикою, не перейшла на побутовий рівень, не стали звичкою.

«Я малюю вояка щодня, ніби декламую мантру»

Я зображую один і той самий персонаж, чоловіка у касці, чи то солдата, чи то добробатівця, чи то волонтера… Не знаю, малюю щодня, ніби декламую якусь мантру. Щоразу він є іншим. Щоразу зображення з під моєї руки виходять як повідомлення інформбюро про загиблих, поранених та зниклих без вісті. Я малюю їх на усіх побутових папірцях, які є під рукою: це трамвайні талончики, чеки з магазинів, уривки паперу, рахунки...

Тобто це є технологія, якою я користуюся і в інших проектах. Я використовую папір (чи навіть папірці), який так чи інакше причетний до мене і містить щось, мною пережите. Те, що я зображую, накладається на щось, що має стосунок до мене, до мого побуту, до мого життя. Часом зображення буває нечітким, буває неякісним. Зрештою як і та інформація, яку я отримую.

Зображень буде приблизно така ж кількість, як кількість загиблих та поранених згідно зі статистикою. Точно невідомо, скільки їх є, тих загиблих та поранених, невідомо скільки їх ще буде і невідомо, скільки я ще намалюю.

«Щоразу я намагаюся думати про якусь конкретну людину»

Я використовую, зокрема, відбитки та штампи, тобто техніку, яка дає непередбачувані результати. Проте сама технологія не є випадковою. Щоразу, роблячи кожен відбиток чи малюнок, я намагаюся думати про якусь конкретну людину, яка за тим стоїть. Кожен солдат є іншим. Думаю, що відвідувачі виставки пізнають у них своїх друзів, знайомих чи родичів, адже всі зображення є індивідуальними. Хоча сюжет один: людина в касці, вояк.

Як би, чим і на чому я б не малював, я проживаю нашу історію з 2014 року, зокрема Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт. І кожну з цих подій я намагаюся розкодувати, використовуючи інформацію з різних джерел.

«Намагаюся проаналізувати, наскільки в нас недолуго робиться спроба сакралізувати героїзм»

Деякі зображення я дуже сильно збільшую, до гігантських розмірів. Таким чином я намагаюся проаналізувати, наскільки в нас або недбало, або недолуго робиться спроба сакралізувати героїзм на війні. З одного боку це часто виглядає або надуманим, або гламурним, або для відмазки. Мені воно все виглядає нещирим. І така безглузда спроба сакралізації мене дратує.

Через це в мене є бажання збільшити маленькі зображення, наприклад на трамвайному талончику, в сотні разів. Тоді воно виглядатиме криком, який символізує недолугість спроб створити пантеон.

«Це також є спробою вичавити себе совок»

Сама система мислення в нас все ще є совковою. Уявлення про армію, про героїзм, про сакралізацію, про пам'ять, мають совкову конструкцію. Тому я, наприклад, малюю на звороті радянських марок, з радянськими воїнами. Це також є спробою вичавити себе совок, бо може після того щось буде інакшим. Я маю на увазі вплив совка, який ми відчуватимемо ще декілька поколінь.

«Кожний малюнок - цитатка, маленький начерк про щось дуже важливе»

Коли минулого року я робив «Український зріз» у Вроцлаві, мені було цікаво, як на тему війни реагують різні художники. У кожного є зовсім своя реакція. Хтось це робить плакатно, хтось завуальовано, але у кожного відчувався біль.

У кожного є своя, дуже болісна дорога до усвідомлення ситуації, в якій ми існуємо. В мене вона стала такою. Кожний малюнок - цитатка, маленький начерк про щось дуже важливе. Я хочу показати, що це довготривала розмова, як величезна книга. Я не роблю жодних висновків. А вже у тому, як я зможу це інсталювати, кожен із глядачів зможе відчитати й моє відношення, і створити власне. Найважливішим для мене є те, щоб ми не звикли до тої ситуації, у якій живемо.

«Я хочу, про це говорити, щоб мені стало легше»

Спочатку я хотів назва проект «Війна», потім «Армія». Мені це не сподобалось через надто сильне узагальнення. Назва «Бесіда» мені видається найбільш відповідною, бо я про це можу тільки говорити, обговорювати це із кимось. І може в тому може народитись якесь уявлення про те, що відбувається насправді. В мене немає жодних плакатності, жодних «так» чи «ні». Це роздуми. Я хочу, про це говорити, щоб мені стало легше. Це дуже боляче, але з тим треба жити.

Всі фото Катерини Сліпченко