«Джеремі Кларксон та світ довкола»
Культура

«Джеремі Кларксон та світ довкола»

ZAXID.NET вперше публікує український переклад книги культового телеведучого

5 серпня 2015 2891 0

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Восени у Видавництві Старого Лева вийде український переклад книги відомого британського тележурналіста Джеремі Кларксона «Джеремі Кларксон та світ довкола». З англійської книгу переклав Андрій Маслюх.

Джеремі Чарльз Роберт Кларксон є телеведучим та журналістом, який спеціалізується на автомобільній тематиці. Найбільшу славу йому принесла шоу Top Gear, яке він вів у 1988-2015 роках. Великого галасу наробило відстороненя Кларксона від ефіру у березні цього року. Причиною стала сварка та бійка між ведучим та одним з продюсерів Top Gear.

Тисячі фанатів вимагали повернення улюбленця в ефір. Усього лише за 10 днів петиція набрала понад 1 млн підписів.

Для найбільш нетерплячих публікуємо уривок з книги.

Який народ у світі найбільш нещасний?

Ніколи не вгадаєте

За результатами дослідження, яке проводили нещодавно, щоби визначити найщасливіший у світі народ, перше місце посіли самовдоволені швейцарці. Лише 3,6 відсотка населення усвідомили, що мати автобуси, за якими можна звіряти годинник, і чужі зуби – це ще далеко не все в житті, й заявили, що своїм життям невдоволені.

Ну, та гаразд. Мені набагато цікавіше було зазирнути в кінець таблиці й дізнатись, у якій країні люди найбільш нещасні.

Особисто я проголосував би за Нігер. Якось мене занесло туди, в невелике Богом і людьми забуте містечко Агадез, і ціла та місцина могла би стати достеменно точною ілюстрацією уявлень самого Люцифера про пекло на землі. Безнадію там, здавалося, можна було скуштувати на смак, а запах відчаю бив у ніс. У тому краю немає ні сільського господарства, ні промисловості. Була там душова кабінка – навколо неї, гадаю, поступово і виросло місто, – а ще настільний футбол, який мав би слугувати для розваги дітям. Утім, м’ячик від нього давно загубився.

Так, те містечко можна назвати втіленням відчаю, та, може, деінде ще гірше. Візьмімо, приміром, Фінляндію. Знаєте, щось у цьому є. Звісно, ваша країна завдяки своїм мобільним телефонам і чарівним донькам завжди опиняється на перших щаблях у всіляких рейтингах, але цілу зиму вас мало до сказу не доводять люті морози, а ціле літо живцем жеруть комарі з трактор завбільшки.

Ще я не можу уявити собі шалено щасливого життя десь в Афганістані, хоча, з іншого боку, там багато хто має нагоду щодня засинати з достоту щасливою думкою: “Ну, принаймні мене сьогодні не підстрелили”.

Якщо поміркувати, то перелік країн, де ти маєш усі підстави почуватися нещасним, просто довжелезний. Я ніколи не був, наприклад, у тому краю з місячним ландшафтом, який тепер називають Хтознаякимтамстаном, одначе ледве чи життя в тамтешніх мешканців – то суцільні хіхоньки-та-хахоньки. Так само я аж ніяк не впевнений, що мені сподобалося би жити у Бразилії, де треба ходити в самій лише пов’язці на стегнах, аби кожному було зрозуміло, що відбирати в тебе нічого.

А та смуга злиднів і нужди, що тягнеться вздовж узбіч Кіншаського шосе углиб Африки? Земля мух, голоду та СНІДу, яка вщент розбиває всі уявлення британських соціальних працівників про бідність.

Утім, опитування виявило, що народ, який найбільше в цілому світі незадоволений своїм життям, – це... (барабанний дріб)... італійці.

Ну, так, тепер, коли ви знаєте відповідь, вона здається очевидною. Справді, збавляти влітку ті довгі теплі вечори десь на схилах тосканських пагорбів за тарілкою сиру та парою плящин білого винця Vernaccia di San Gimignano... La dolce vita? Здається, італійською це означає «невдячні виродки».

Навіть якщо витягнути на світло темні сторони італійського буття, то скаржитись усе одно особливо ні на що. Діяльність мафії за останні десять років пішла на спад, а корупція, в якій звинувачують Сільвіо Берлусконі... Ну, тим, хто без хабара і з ліжка зранку не встане, нарікати на неї якось не до шмиги.

Крім того, візьміть хоча б і нашого прем’єра – він же набагато гірший. Наламав дров абсолютно в усьому, за що брався, а тепер учепився до трансвеститів і хоче порозганяти по домах завсідників палати лордів за те, що ті носять колготки. І все-таки, незважаючи ні на це, ні на постійну мжичку, ні на гидке їдло в пабах, лише 8,5 відсотка британців заявили, що вони нещасливі.

Що більше, екстремізм у Британії на підйомі, а у них, в Італії, не екстремісти, а якесь суцільне розчарування. Іммігранти становлять там лише 2,2 відсотка населення, тому крайні праві не можуть здобути собі належної електоральної підтримки. Щоправда, то там, то сям іще трапляються комуністи, проте всі вони зазвичай схильні до примітивного більшовизму. А в парламенті там уже роками не було жодної більш-менш пристойної бійки.

Молоді люди в Італії скаржаться, що їм доводиться до 72 років жити з батьками, та хто ж їм винуватий, коли всі свої гроші вони витрачають не на іпотеку, а на брендові костюми, на каву та на «Альфа-Ромео»?

Звісно, життя в Італії має і певні вади. Щоразу їздити на пошту до Швейцарії, щоби лист мав бодай мінімальні шанси потрапити до адресата, – напевно, не дуже весело, а ще мені швидко остогидло би їздити автострадами, де щодня ризикуєш життям.

Далі є ще проблема дружини. Ви ж абсолютно точно знаєте, що одного чудового дня повернетеся з роботи додому і замість чарівної красуні, з котрою колись одружились і ще зранку попрощалися, побачите якусь каргу в чорному балахоні та з грудьми, схожими на два мішки картоплі.

До того всього ми зазвичай кажемо, що німці не мають почуття гумору, проте Ганс може бодай із чогось посміятися – приміром, коли побачить, як хтось падає, послизнувшись на банановій шкурці, чи коли сяде дивитися шоу Бенні Гілла.

Луїджі натомість розсмішити неможливо, бо він не сміється навіть, перепрошую, з голої задниці. У країні, де стиль визначає все, а “la bella figura” диктує, що вам їсти, у що вдягатись і скільки пити, просто немає місця для безжурних веселощів. Тому там і немає нічого такого, як Едвардо Іззардіо чи «Torre di Fawlty».

Утім, як на мене, всього цього ще замало. Тобто перейматися тим, що твою дружину рано чи пізно рознесе мов на дріжджах, і бути неспроможним посміятися зі своєї ненадійної пошти – це ж іще не кінець світу. А шельмуватий прем’єр-міністр – узагалі цілком нормальна річ.

ЗУПИНІТЬ ДРУК! Я щойно прочитав результати іншого дослідження, і там сказано, що британці – одна з найбезчесніших націй у світі. Значить, коли 91,5 відсотка населення заявили, що щасливі, то вони, звісно, просто підло збрехали.

Політ навколо світу

(вибачте, але в першому класі місць немає)

Згідно з останніми моторошними чутками, вибір у тих, хто впродовж 27 годин добирається літаком із Лондона до Нової Зеландії, насправді доволі простий. Отже, ви помрете або від тромбозу глибоких вен, або від раку, викликаного радіацією у верхніх шарах атмосфери, яка неминуче подіє на вас через алюмінієву шкуру літака. Та навіть якщо вам пощастить і ви, з доброго дива, виживете, то це все одно далеко не найкращий варіант.

Я сів у літак в аеропорту Гітроу і з жахом виявив, що мандруватиму в товаристві кількох десятків пенсіонерів, котрі вештаються світами завдяки дисконтній програмі «Saga Holidays». Чудово. Мало того, що половині з них кожні чверть години треба було до туалету, то ще і друга половина такими дурницями, як туалет, уже не переймалась.

Утім, крісло поруч зі мною було ще вільне. Цікаво, хто ж тут сяде? Не дай, Боже, та дівчина з немовлям, котра потрапила мені на очі перед посадкою. Немає нічого гіршого, як під час довгого перельоту сидіти біля дівчини з немовлям. Словом, та дівчина з немовлям таки сіла біля мене.

І тут, не знати вже яким чудом, мене пересадили до першого класу. Я навіть не поцікавився, чому це раптом, а просто, недовго думаючи, вхопив цю нагоду за барки, пройшов уперед і всівся там із книжкою в руках. Товстенька книженція з назвою «Полярна станція» буцім натякала, що, з головою поринувши в карколомні пригоди (а там усіх кидало туди й сюди, ніби на американських гірках), можна істотно скоротити собі 11-годинний переліт до Лос-Анджелеса.

Та виявилося, на превеликий жаль, що то найгірше чтиво з усього будь-коли написаного. Коли один-однісінький американський морпіх голіруч поклав цілий дивізіон французів, я вирішив подивитися натомість якийсь фільм. Коли ж з’ясувалося, що я вже їх усі бачив, причому в оригінальній версії, з усіма нецензурними висловами, мене таки охопила хандра.

І навіть зі стюардесами не побалакаєш, бо вони відразу думають, що ти до них клеїшся; з тієї самої причини не побалакаєш і зі стюардами. Тут мені спало на гадку, що непогано було би чогось випити... от лише чого?

Біологічний годинник підказував, що саме час для чаю, та наручний я уже перевів, і він твердив, що і келих вина мені би не завадив. Але пити вина я не міг, бо потому неодмінно захотів би випалити цигарку, а в літаках палити не можна: це, мовляв, антисоціальна поведінка. Гм, а валандатися по світу з верескливою дитиною – це, на думку загалу, чомусь не антисоціально, ти ба.

О, знаю. Можна просто сидіти собі й визирати в ілюмінатор, дивитися згори на той перенаселений світ, у якому ми всі живемо. Тільки-от протягом шести годин унизу під нами не було видно ні міст, ані людей, ані жодних ознак глобального потепління – попри всі розмаїті твердження, які цьому суперечать. Лише тисячі й тисячі миль суцільної криги.

Тож я повернувся до своєї книжки і саме читав, як той-таки самотній американець мало не вирізав до ноги цілий підрозділ британських десантників-парашутистів, коли ми випірнули з хмар і сіли в Лос-Анджелесі.

Час нарешті й перекурити. Але ж ми були в Каліфорнії; значить, доведеться вийти з приміщення. А це відтак означало, що треба пройти через митницю, вистоявши чергу за тими бовдурами від «Saga Holidays», котрі, звісно, всі як один позаповнюють свої бланки неправильно.

Я простояв у черзі годину, спостерігаючи знічев’я за тим, як на паспортному контролі американські прикордонники (чомусь вони були не в гуморі – певно, ми не давали їм перекусити) гиркали на тих сварливих бабуль, а тоді збагнув, що часу вже немає. На відміну від будь-якої іншої країни, у Штатах авіалайнери мають право злітати з усім вашим багажем на борту.

З важким серцем і зі ще важчими легенями поплентався я назад до свого «Боїнґа», готуючись до наступного, справді довгого, перельоту, а там побачив, що крісла в першому класі в мене вже немає. Тоді я подався на своє старе місце. Виявилося, що дівчина з дитиною встигла кудись зникнути.

Замість неї біля мене сиділа тепер якась довгонога дівуля – таке враження, щойно з каліфорнійського пляжу. Вона летіла до Окленда з подружкою, котра теж цілком природно виглядала би на волейбольному майданчику.

Я якось не звернув уваги на те, що, доки літак набирав висоту, дівки трималися за руки. Та, коли трохи згодом вони почали дедалі активніше обмацувати одна одну в щоразу інтимніших місцях, до мене раптом дійшло.

Так, знаю: я не мав би дивуватися, бо ж безліч разів чув, що схильність до гомосексуалізму в людей вроджена; дівчина не починає чіплятися до інших дівчат лише тому, що, перепрошую, мордою не вийшла і хлопці від неї сахаються. Тому, в принципі, й серед лесбійок мали би траплятися красуні. Тільки-от зазвичай таке буває тільки в кіно.

Я взявся був далі читати свою книжку, де головний герой уже перетовк ледь не цілий корпус американських морських піхотинців, хоча зі зброї мав тільки мотузяну драбину. Проте зосередитися на читанні було годі. Може, подрімати? А ви спробуйте заснути, коли за пару сантиметрів од вас дві пишні білявки розважаються пристрасними французькими цілунками.

Десь над островами Фіджі вони, врешті-решт, поснули. Я теж задрімав, але через годину прокинувся від того, що вві сні ворухнув рукою – і нікотиновий пластир видер жмут волосся мені під пахвою.

Після дванадцяти годин у повітрі ми приземлилися, й у мене залишалося сорок хвилин на те, щоби пересісти на рейс до Веллінґтона. Хоча термінал місцевих перельотів було розташовано десь у чорта на рогах, туди можна було встигнути – за умови, що пощастить на митниці.

Та де там. Службовець забрав у мене документи, зник за перегородкою і вийшов аж через десять хвилин, на ходу надягаючи ґумові рукавиці.

Я мало не зомлів. Повірте, обшук інтимних частин тіла – це зовсім не те, що вам потрібно після 27-годинної подорожі. Зрештою, якщо вже на те пішло, то й після 27-хвилинної подорожі такий обшук не надто надихає. Та митник, на щастя, обмежився оглядом валізи, і я таки встиг на свій літак за хвилину до закінчення посадки.

Там я ще раз поснідав і домучив-таки свою книженцію. Тепер я проведу півтори доби у Веллінґтоні й уже завтра вирушу назад додому. Й оце так, на вашу думку, мали би жити вершки суспільства? Дякую, спробуйте самі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук