«Аптекар»
Культура

«Аптекар»

Уривки з нового роману Юрія Винничука

ZAXID.NET, 17 липня 2015 2659 0

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Новий роман одного із найбільш затребуваних сучасних львівських письменників Юрія Винничука вийде друком до осіннього Форуму видавців. З дозволу автора ZAXID.NET вперше публікує обрані ним уривки двох розділів нового історичного роману, присвяченого подіям 1646-1948 років у Львові.

Розділ 18. Під прапором корсарів.

…Вітрильний корабель «Сан-Єронімо», що належав до типу пінас, від латинської назви сосни, з якої був виготовлений, відчалив від порту Дюнкерка на початку червня 1647 року, через більш, як півроку, відколи французи разом із запорізькими козаками відбили Дюнкерк у іспанців. Пінас належав до улюблених кораблів корсарів півночі, а Дюнкерк останніми роками якраз і став їхньою надійною базою. Іспанці надавали корсарам спеціальні дозволи на захоплення і грабунок суден, що належали ворогам іспанської корони. «Сан-Єронімо» був одним з них, а його назва – однією з багатьох, якими цей корабель охрещували. Вчасно зорієнтувавшись у ситуації під час штурму Дюнкерка, капітан Корнеліс ван Марлант хутенько перекинувся на бік французів і підтримав їхній штурм своїми гарматами. Зате він тепер мав змогу спокійно вирушити туди, куди йому забаглося. На кораблі було чимало награбованого товару, який французи не конфіскували, і треба було його розпродати.

На прові, спершись на фальшборт, стояв вродливий юнак і вдивлявся, мружачись, в обрій, де небавом мав вигулькнути Ґданський порт. Капелюха свого він тримав у руці, щоб його не звіяв вітер. Усі дні, що тривала мандрівка, ніхто з корсарів не смів його зачепити якимись безглуздими розмовами чи намагатися залучити до своєї компанії. Капітан Корнеліс суворо заборонив це робити, і корсари знали причину, бо саме цей юнак, якого звали Лоренцо ді П’єтро, врятував капітанові життя, коли йому роздробило ногу з мушкета. Юнак, який був доктором медицини Падуанського університету, вправно спинив кровотечу, натиснув капітанові на яремну жилу, відправивши його таким чином у небуття, і відрізав розтрощену ногу. Тепер капітан шкутильгав на дерев’яній куксі, але зате був живий і сповнений планів. На радощах він навіть виділив молодому доктору окрему каюту. Але й він не знав таємниці юнака, бо в юнацькій личині причаїлася зовсім інша особа, справжнє ім’я якої було Юліана.

Дівчина, перевдягнувшись за хлопця, вступила до університету, і усі роки навчання дбайливо охороняла свою таємницю. Її покликанням була хірургія, а що кращої практики за військові баталії годі було шукати, то Юліана вирушила в Нідерланди і приєдналася до французької армії, яка воювала з іспанцями. Під Дюнкерком виявилося особливо багато роботи, були дні, коли вона оперувала без перерви, затраскана з ніг до голови кров’ю, лише вряди годи перекунявши годинку-дві. Щоб помитися, вона мусила чекати ночі й скрадатися до каналу, стежачи, аби не потрапити комусь на очі. За роки такого перевтілення Юліана у свої двадцять шість придбала уже безліч чоловічих звичок, від манери ходи до голосу, єдине, чого не вистачало – заросту на обличчі, тому ніхто їй не давав більше, як років двадцять, не бачачи у ній доктора, а найбільше хіба бакалавра.

Хоч від часу битв, у яких вона брала участь, минуло уже кілька місяців, але видіння кривавих побойовиськ не відпускали її. Кров її давно вже не зворушувала, запах смерті став таким самим звичним, як і запах поту. За ці кілька місяців мирного життя її долоні і пальці нарешті знову стали гладенькими, позбувшись порізів і подряпин. Один мушкетер, якому вона виймала кулю з грудей, навіть ухопив її за руку і прокусив до крові, перед тим розтрощивши паличку, яку зазвичай клали оперованим у зуби. На щастя нагодився доктор Йоган Калькбреннер, який навчив її отого способу натискання на яремну жилу, після чого пацієнт на певний час втрачав свідомість.

Метою Юліани був не Ґданськ, а Львів, де капітан збирався розпродати решту товару, розуміючи, що в Ґданську зупинитися він зможе не більше, як на днів два, заки не спохопиться тамтешня влада і не здогадається, з ким має справу. Тоді доведеться на всіх вітрилах чкуряти. Натомість у Львові закони були толерантніші, і там можна не тільки усе дорозпродати, а й добряче загуляти у місцевих шинках та з місцевими хвойдами.

Швендяючи вуличками Ґданська, Юліана уникала великих компаній, харчувалася у якихось скромних забігайлівках, де не банячили морці, а збиралися переважно статечні купчики. Будь-які спроби забалакати з нею завершувалися короткими «так» і «ні». Вона жила у своєму замкнено світі і просторі, і так їй було цілком затишно, мовчазність і заглибленість в себе стали давно вже її звичним способом існування. Вона не зачіпала нікого, але й не хотіла, аби зачіпали її.

На одній із затишних вуличок вона почула тихий вкрадливий голос: «Чи не хочете помилуватися моїми ружами?» Юліана озирнулася і побачила панну біля фіртки, за фірткою був сад, там і справді цвіли ружі. Голос панни був сумний, ружі були теж сумними, але панна не виглядала на повію. Юліана на хвилю спинилась, не знаючи, що відповісти. Панна прочинила фіртку, мовби запрошуючи в сад, але при цьому вираз її обличчя не повеселішав, хтозна, яку трагедію вона пережила і яку саме втрату вирішила компенсувати цими запросинами. «У вас в очах надто багато смутку, – відказала Юліана, – як і в моїх. Два наших смутки, з’єднавшись, не принесуть нам втіхи». Панна хотіла щось сказати і відкрила вуста, але не сказала нічого, лише відпустила фіртку, та скрипнула й зачинилася. А Юліана рушила далі, сповнена зречення безлічі прагнень і безлічі очікувань, хоча й легких для осягання, але великий внутрішній опір їх переважав. Інколи вона уявляла, як постане перед кимось обраним у ролі жінки, але не могла уявити нікого конкретного, а крім того боялася цього, бо від моменту, як скине з себе машкару юнака, то перестане займатися хірургією. Чи могла вона заради когось принести аж таку жертву? Чи можна уявити когось, хто вартував би її? І скільки б часу вона могла приносити цю жертву без розчарувань і жалю? А та, сумна панна? Кого вона втратила і кому прагнула відімстити? Її рішучий крок назустріч першому ліпшому юнакові скидався на стрибок у воду зі скелі, так раз і назавжди рвуть усі кінці. І або закінчують життя, або починають нове, позбавлене старих зв’язків, симпатій, терзань і недомовок. От тільки смуток ніде не подінеться, а буде, як песик, іти услід і тихо скавуліти.

Там, у Львові, вона має свою мету і здійснити її може, лише перебуваючи й далі у ролі, до якої вже звикла. Хоча є людина, якій вона зможе довіритися, якщо та людина, звісно ж, погодиться прийняти її. Грати і перед нею роль юнака, живучи під одним дахом, як вона планувала, було б надто ризиковано.

Корабель корсарів і справді не затримався у Ґданську, вже другого дня пополудні міська влада зацікавилася походженням товару, який так дешево і з шаленим успіхом розпродували морці. Капітан, довго не зволікаючи, наказав витягнути кітву і підняти вітрила. «Сан-Єронімо» покинув порт без проблем і вийшов у відкрите море, потім, пропливши зо п’ятнадцять миль, завернув у гирло Вісли. Плавба річкою та ще й проти течії була повільнішою, ніж у морі, зате тут не шаленіли вітри, і Юліана, вмостившись у гамаку на баку, могла вільно читати. На третій день вони заплили в Буг, а ще за чотири дні – у вузьку і химерну Полтву, а на світанку п’ятого дня Юліана побачила у сизій мряці шпилі, бані і вежі, знайомі з дитинства, вони буквально виростали на очах, а що туман увесь час перебував у русі, то усі ці будівлі поводили себе, мов кокетки перед дзеркалом, відкриваючи то ту, то тамту частину свого тіла. Видовище було таке захопливе, що вона не могла відвести очей. Відволік її лише солодкавий запах тютюну, вона озирнулася і побачила капітана, який пришкандибав до неї, задоволено усміхаючись.

– І ви зачудовані цією альтаною посеред раю? – він похитав головою з виглядом людини, яка чується тут, мов у себе вдома. – Коли туман розсіється, вигулькнуть рясні сади, яких ви не побачите у жодному іншому місті цього краю. Тут ростуть горіхи і сливи завбільшки з куряче яйце, їх пакують у великі бочки і вивозять аж до Московії. З тутешнього винограду роблять чудові вина, які важко відрізнити від заморських. Кипариси і розмарин можна побачити не тільки у вазонах, але й біля будинків. Каштани, дині, баклажани, артишоки не дивина. Квіти вирощують увесь рік. Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдавії до Італії, переходить через це місто. Я об'їхав усю Європу, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і кожен чужинець знайде таке печиво, яке є у його країні. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. Як і вина, яке постачають з Молдавії, Угорщини, Греції, Італії. Інколи на Ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина! Тут, як і у Венеції, сновигають купці з усієї Європи і Азії, а найбільше греків, турків, вірмен, татар, волохів, угорців, німців та італійців. Кожен, якою б мовою не говорив, знайде тут і свою мову. Якось я на Ринку забалакав з перекупкою по-іспанськи, а вона мені відповіла правдивою латиною! Феноменально!

– То ви тут багато разів бували, – запитала Юліана.

– О, ні, – зітхнув капітан, пихкаючи люлькою, – не так багато, як хотілося б. На жаль, ніде ми не можемо надто довго затриматися. А після того, як Дюнкерк опинився у руках французів, ми вічні блукальці.

– Але ж є Тортуга, Ямайка… Хіба там ви не почуваєтеся господарями?

– Тільки не ми. Моя команда складається переважно з голландців і німців, є також італійці та іспанці. А там англійці, французи… Нам з ними важко знайти спільну мову. Але треба, треба знайти затишну місцину, щоб була змога перепочити і сили відновити. Якби тією місциною став Львів, я був би найщасливішою людиною на землі. Хоча Львів – місто-хамелеон. Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні – що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він – як пісок поміж пальців.

***

Розділ 26.

…У винарні окрім доктора Геліаса, Бартоломея Зиморовича, нас із Юліаною, Калькбреннера з Амалією і Францем, були ще доктор філософії і медицини, райця Мартин Ґрозваєр, доктор вільних мистецтв і філософії, райця Микола Зіхініус – усі з дружинами, лавничий суддя Томаш Зількевич і Юрій Немирич, дипломат. З усіма я був знайомий, окрім останнього.

– Ви не знайомі з Юрієм Немиричем? – заметушився доктор Геліас. – Це автор знаменитого трактату «Discursus de bello Moccovito», в якому він ґрунтовно описав, як розбити мосхів.

– О, – зрадів я, – авжеж, чув. Коли я навчався у Падуї, цей трактат уважно вивчали. Венеційці намагалися звернути увагу турків на Московію, аби вони облишили Європу. І з цією метою відправили вашу працю до Константинополя. Заки був султан Мурад, діло ніби йшло добре, але, коли його змінив божевільний Ібрагім, усе провалилося. Шкода, що цей план так і не було втілено.

– Нічого, – сказав Немирич. – Ми ще його втілимо. Біда тільки, що багато хто в Речі Посполитій не розуміє, яка загроза чигає зі Сходу. І замість того, щоб перетворити Річ Посполиту двох народів на Річ Посполиту трьох народів, ви поводитеся, як варвари. Забороняєте русинам відкрито провадити свої релігійні обряди. Не далі як учора я був свідком просто таки обурливої сцени. Православний священик зі свічками і дзвінком, як то узвичаєно, ішов дати причастя людині, що лежала на смертному одрі. І що ж? Міські райці оштрафували ставропігійське братство на тридцять золотих. А бувало, що за таке й ув’язнювали!

– Католицизм стоїть в обороні устрою, устрою морального і державного, – проголосив поважним тоном Ґрозваєр.

– Це лише слова, – заперечив Немирич. – Додайте сюди ще «інтереси держави», «історичну справедливість», а все це зводиться до того, що святі отці закликають з амвонів до священної війни з невірними. Але ж як мало католиків перебуває у пошуках справедливості! За допомогою дивних софізматів ви ухитряєтеся поєднати поняття нації і релігії. А потім проклинаєте той народ, серед якого живете, як і той народ, чиїм духом позначені псалми Давидові. Чи для того ми існуємо, щоб сіяти ненависть і насилля?

– Ну-ну, пане Немирич, – похитав головою Зиморович, – якщо тут кожен, кому заманеться, буде привселюдно демонструвати свої обряди, то на що місто перетвориться? У нас же тут і мусульмани є. Може, нам ще й мечеть їм збудувати?

– Не перебільшуйте. Мусульман тут, як кіт наплакав. А русинів – ціле море довкола. Але ви їх за людей не маєте. Наші магнати завезли з Польщі в Україну орендаторів, ввели податки і пороздавали їм ключі від церков у селах. Відтак кожен посполитий, щоб охрестити дитину, взяти шлюб чи поховати когось, мусить платити по шість угорських монет. Орендатори чинять наругу над людьми, без оплати церкву не відчиняють. Не дивно, що ненависть до них така непогамовна, і усе тепер тримається на волосині. А що тими орендаторами є винятково жиди, то маєте готову бомбу, закладену вами ж таки між обома народами, які досі жили в мирі. Але це ви їх зіштовхнули лобами. Ви і ніхто більше, забуваючи, що право сильнішого – найсильніше безправ’я.

– То ніби так, а ніби трішки не так, – сказав Зиморович. – Бо ті церкви наші ж таки магнати й збудували схизматикам. Збудували за свої кошти. І за свої кошти переселяли людей на нові землі. От вони й хочуть тепер потроху ті гроші вернути. І в цілому світі люди платять податок за те, що їх військо охороняє. А наші магнати, і вам про це добре відомо, не раз захищали простолюд від татарви. А те, що віддали церкви жидам в оренду, то це зрозуміло: їм це діло вдається найкраще, а магнат не має змоги усі села об’їжджати і побори збирати.

– Чому б це не довірити сільським старостам? Чи ви вважаєте, що русини геть усі злодії? Я, до речі, і сам русин.

– Нічого дивно, кожен з наших найбільших магнатів каже про себе, що він «gente Rutenum nacionae Poloniae», – забурчав Мартин Ґрозваєр. – Але ви хочете схизматиків прирівняти до нас! Цього ніколи не буде. Нехай спершу покинуть свою погану віру.

– Впертість – зброя слабого. А вся ваша віра зводиться лише до того, аби відвідати раз на тиждень церкву і під час проповіді кидати оком на жіночий стан, – засміявся Немирич.

Ґрозваєр відразу набундючився:

– Що це ви таке вигадуєте? Я у церкві думаю лише про спасіння моєї душі.

– Ну, пане Мартине, – втрутився Калькбреннер, – та вже не вдавайте такого богомільного. Фігура моєї Амалії хоч не хоч а таки привертала вашу увагу. А що вважаю це за честь, то хочу випити за наше чарівне жіноцтво.

Келихи і кухлики знялися в повітря і якраз вчасно, бо подали двох печених поросят начинених гречкою і таких рум’яних, що у всіх відразу увага перемкнулася на їжу.

Мені було прикро, що я не міг взяти участі в дискусії на боці Немирича, але така була моя доля – не бути собою. В такі моменти мені здавалося, що я зробив помилку, погодившись на пропозицію Мартина та не поїхавши до черкаського полковника. Там-то я був би у своїй тарілці і, може, разом з Немиричем спробували б втілити його плани, бо його трактат був надзвичайно докладним і, з огляду мистецтва ведення війни з московітами, досконалим.

– Ви ще не розумієте, – продовжив Немирич, – не розумієте, що нема ворога підлішого, жорстокішого і брехливішого за мосха. Навіть з турками і татарами можна дійти згоди й домовитися про щось. Але не з мосхом. Підступність у них розлита в крові. І поки ми будемо грузнути у чварах, вони скористаються тим, аби нас розколоти остаточно, а потім по черзі загарбати.

– Річ Посполита не така слабка, – промовив Зіхініус, – адже ми вже клали Москву на коліна.

– Клали в союзі з козаками, – погодився Немирич. – Але не добили. За той час вона знову зміцніла. В своєму трактаті я власне написав про те, що не варто чекати їхньої експансії, а напасти першими. Їхня сила переважно в людях, а не у воїнах, в кількості, а не в якості. Рідко який народ піддається так сильно паніці, як мосхи. Згадайте битву під Оршею, коли у 1514 році князь Костянтин Острозький, розгромив їхнє військо. Тоді така паніка охопила мосхів, що їх більше загинуло у болотах, аніж від куль та шабель.

– Еге ж, не вистачає нам ще й самим розпочинати війну, – похитав головою Зиморович.

– Війна почнеться так чи так. Але ініціатива буде тоді не в наших руках.

– Мосхи наразі уникають війни, – сказав Зіхініус. – Навіщо їх зачіпати?

– Бійся не тих, хто воює, а тих, хто уникає цього, – стояв на своєму Немирич. Мабуть, він остаточно переконався, що у нього тут нема однодумців. Але несподівано устряв Франц:

– Війна – це прекрасно, – проказав він, мовби смакуючи кожне слово. – Війна очищає. Це, як дощ після тривалої посухи. Війна – це таємниця, епос, молодість, сп’яніння, божевілля. Мир і війна нерозлучні, бо саме в мирі зароджуються паростки війни. Мир і війна схожі, бо між слабістю і миром, як і між жорстокістю та війною існує дуже примарний зв’язок. Якщо вам здається, що ви живете в мирі, то помиляєтеся. Ви живете при зародженні війни. Саме у цей час, коли ми сидимо за цим столом, вона кільчиться й вруниться. І скоро ми усі відчуємо її на смак і дотик.

Його слова сприйняли більше, як жарт. А небавом уже всі розбилися на маленькі групки і поринули у якісь свої приватні розмови, доктор Геліас запропонував мені одійти до вікна, пояснивши, що хоче порадитись.

– Знаєте, я хочу довіритися вам у тому, що зі мною сталося цієї ночі. Це така дивна придибенція, що я не можу отямитися. Уявіть, що десь так над самим ранком, ще тільки починало сіріти, я відчув на вустах чиюсь долоню в шкіряній рукавиці. Холодну і шорстку. А біля горла – кинджал. Я розплющив очі. Наді мною стояв невідомий. Обличчя його видно не було. Я подумав, що то сон. Але почув виразний шепіт. Голос був хрипкий. Він нагадав мені давню історію з моєї нерозважної юності... Колись я звабив одну дівчини, ну, а потім, як то часто буває, покинув. Я не мав жодної звістки від неї. А тепер з вуст цього незнайомця довідався, що вона народила від мене дитину і, намагаючись приховати гріх, кинула її у річку. За те її втопили. А дитина вижила. І ця дитина стояла наді мною. То був син. Дорослий син. Він говорив, не висловлюючи жодної люті, говорив спокійним твердим голосом. Я слухав, затамувавши подих, і не міг нічого відповісти. Та, зрештою, що я мав відповісти? Чим я мав виправдати себе, якщо загубив чиєсь життя. Нехотячи. Зовсім нехотячи. Хоча… це, мабуть, не зовсім так.

Він замовк і зітхнув. Я був немало здивований, що він у цьому звіряється мені.

– Я міг би поцікавитися, які у нього є докази, що він мій син, але він сам назвав ім’я своєї матері. Гедвігою її звали. Назвав те місто, де це сталося – Сянок. Назвав рік. Він не казав, як він жив увесь цей час, хто його виховав. Нічого більше. Тільки кинув на прощання: «Я тільки хотів, аби ти знав: я вижив і живу з тобою в одному місті!» І зник... І що мені тепер з цим робити? Як мені жити, усвідомлюючи, що мій син десь тут?

– Ви б хотіли з ним зустрітися ще раз?

– Навіть не знаю. Минуло понад тридцять років. Можливо, ми вже десь і перетиналися... Це жахливо. Я сьогодні висповідався, панотець наклав на мене покуту. Але від цього мені легше не стане... – Він узяв келих з вином і надпив. – Тепер я буду прискіпливо ловити на собі його погляди. Це хтось, ясна річ, не з нашого кола. Який-небудь візник, конюх, швець або…

– Не схоже. Людина, яка насмілилася прокрастися серед ночі до вашого покою і приставити кинджал до горла?

– Маєте рацію. Його міг врятувати і взяти на виховання не конче простолюдин. Може, то вояк чи морець. Однак, яким чином він довідався про мене? Тепер мене це буде гнітити. Можливо, доведеться поїхати в Сянок. Чей же там відкриється таємниця. Мені хочеться її знати і водночас ні.

– Шкода, що я не можу вам чогось порадити.

– Та ні, я потребував не так поради, як можливості виговоритися. Вдома я ж бо нікому нічого не можу розповідати про це. Але буду вдячний, якщо вам колись при нагоді спаде на думку якийсь вихід з усього цього. Він мене не попереджав, аби я не шукав його. Можливо, навмисне. Можливо, якраз він і хоче, аби я його тепер відшукав, як він мене.

Щойно ми з доктором Геліасом долучилися знову до столу, як мене взяв під руку Калькбреннер і зашепотів:

– А що? Не надумали ще добути панну з мандраґори?

– Важко второпати, коли ви жартуєте, а коли кажете правду, – відказав я.

– Я завжди немилосердно серйозний. Франц каже, що скоро почнеться війна. Усім нам буде непереливки.

– Немирич казав те саме.

– Немирич передбачає, а Франц знає. Має такий дар.

– Отже, Голема ви створюєте для війни?

– Для свого самоствердження. Таке солодке почуття – усвідомлювати себе деміургом! Творити нових істот, а в кожній такій істоті будувати свій, лише їй притаманний світ. Спробуйте – це доволі заразливо. Далі уже важко спинитися. Хочеться розкривати якісь великі таємниці. Наприклад, таємницю смерті. Що було з нами перед нашим народженням? А що буде опісля? Вас це ніколи не цікавило?

– Чому ж ні? Цікавило. Але я знаю одне: нам це не дано пізнати.

– Помиляєтеся. Я вже на порозі пізнання. А ви ніколи не замислювалися, що буде, якщо колись винайдуть еліксир безсмертя? Такий винахід стане фатальним доказом того, що раніше померлі ніколи уже не воскреснуть. Бідолахи – навіки мертві! Ні-ні, це буде несправедливо, – він засміявся, обняв мене і запропонував випити. До нас долучилися Юліана, Амалія і Франц. Ми одійшли вглиб зали і вмостилися за порожнім столом. Франц приніс глечика з вином.

– У повітрі уже літає запах пороху, смерті, трупів і крові, – промовив Йоган несподівано сумним голосом. – Передчуття війни завше п’янке і заворожливе, але тільки на початку. Потім, коли війна настає насправжки, а ти не береш у ній безпосередньої участі, настає пригнічення, постійний тремт, тривога. Це тисне на свідомість, відволікає, не дає зосередитись, і тоді ти не витримуєш і йдеш на війну. І, вже йдучи, відчуваєш себе так, мовби народжуєшся знову для якогось нового життя. Тобі починає здаватися, що з твоєю появою усе зміниться, настане якийсь шалений злам. Але це тільки така злуда. Бо насправді нічого не міняється, не переламується. Дні битв поволі перетворюються на рутину. Так само, як і будь-який шлюб. Багнеться змін, перемог, атак. Але натомість настають дні сповнені очікувань, перемир’я, лінивих пострілів. Коли 19 травня 1643 року французи під командуванням принца Конде розбили іспанські війська у битві при Рокруа, я був у армії Конде, а потім, як і Юліана, під Дюнкерком. Чудовий був час.

– Я слухала тебе і… – почала було дівчина своїм природним голосом, та, помітивши мій подив, пояснила: – Франц знає все. А мені хочеться нарешті побути самою собою... Так от, я слухала тебе і мені подумалося, що людина, яка вже опинилася коли-небудь у горнилі війни, ніколи не зможе почуватися затишно пізніше, коли війна завершилася. Бо пройшовши війну, ти стаєш кимось, хто спізнав істину, і ти навіть готовий її проповідувати. Але нема кому слухати. Пробувши скількись часу в бруді і крові, ти хочеш бачити світ чистим і неспотвореним, чесним і справедливим. Але натомість бачиш щось зовсім інше... І справді, як ти кажеш, багнеться змін. Атака пориває, ти чуєш за спиною крила і в мить, коли атакуєш, відчуваєш шалений захват. Тому опісля, коли настають оті нудні дні, про які ти згадав, душа з цим не годна змиритися. Душа бунтує і рветься до бою... Французи стояли під Дюнкерком десять років. Не знаю, як стільки часу можна витримати. Для мене року вистачило, аби ледь не завити, коли не відбувалося нічого. Я жила лише штурмами і нічними ворожими вискоками. А потому зашивала рани, краяла, різала, тяла...

– Дюнкерк був неприступною фортецею з глибоким ровом і високим валом. І доки не прибули козаки на чолі з Богданом Хмельницьким, діло не рухалося, –  сказав Йоган. – Щойно тоді й почалося найбільше свято. Не було дня без бою. А потім козаки, розвідавши околиці, підступом проникли у фортецю, відчинили браму,  і нарешті увірвалися ми. О, який то був захват – бігти вперед!  У правиці – меч, у лівиці – пістоль. І цей крик, цей божевільний крик атаки – він і досі звучить мені у вухах. Інколи прокидаюся серед ночі і кричу… кричу щось невиразне, безглузде… саме те, що кричать в шаленому зударі з ворогом… коли криком своїм прагнеш його ошелешити…

– Мене теж ніколи не покидають сни, де ревуть гармати, скачуть коні, лунають крики й команди, – продовжила Юліана. – Запах крові, гниючих ран, розпанаханих животів з виваленими кишками, сморід екскрементів – усе це не забувається, усе це поруч, хоч би ти сидів у кошику троянд. А відтак підсвідомо ти вже очікуєш нової нагоди опинитися на війні. Бо той звір, якого вона пробудила в тобі, уже ніколи не заспокоїться, а буде постійно мучити, рватися на волю. Тому що ти, бачачи, як гинуть товариші, як їхня кров і мозок цвиркають тобі на обличчя, не можеш заспокоїтися, доки не відімстиш, доки не вб’єш стількох, скількох тобі здаватиметься достатньо. Але ніколи не буває достатньо. Хіба не так у вас, Мартине?

Я був захоплений зненацька цим запитанням, мені чомусь гадалося, що вона говорила це все не для мене, але я погодився з її думкою, бо затишність мого мирного життя була позірна, насправді я ніколи не позбувся неспокою, я увесь час перебував, мов на пороховій бочці. Натомість, хоч війна і була жорстокою і страшною, але зрозумілою, у ній не було таємниць і загадок. Ворог був відомий, наміри його – теж. Звідки він нападе – можна було розрахувати. Війна мала свої правила і закони. Тим часом правила і закони мирного життя тримаються на волосині, бо яка-небудь моровиця може зруйнувати їх, а натомість запровадити свої правила. І правила ці будуть ще жорстокіші, бо не дано тобі пристосуватися до них, вгадати, що треба зробити, аби не підхопити заразу. Війна справді очищала кожного з нас від якихось дріб’язкових чвар, манірності, брехні, ба навіть від страху. Але вона ж і будила звіра. І звір той куняв також у мені.  І дав себе знати, коли я змирився з убивством морців, які всього лише хотіли грошей. Мені була байдужою їхня смерть. А тепер я зрозумів, чому вона була байдужою і для Юліани. Ми носили в собі того самого звіра. Тепер нам з цим жити і жити.

– Очікування війни, – сказав я, – це те, що жевріє десь глибоко в мені, і я його відчуваю, але боюся роздмухати. Боюся, що знову зазнаю того сп’яніння, про яке ви говорили. А ви, Франце, теж воювали?

– О-о, де я тільки не воював! – похитав головою Франц. – Але, скажу вам, що ваші війни – це дитячі забави проти тих війн, які прийдуть після вас. То будуть війни мільйонів і мільйонів. І в порівнянні зі страшним звіром, який вирветься тоді на волю, звір, що сидить у нас, – це тільки маленький шкодливий котик. Війна, як і жінка, – не прощає зради. Війна у кожному з нас. Ми заручені з нею навіки. Кожен воював деінде, але тепер нас чекає спільна війна. Бо усіх нас єднає той самий шкодливий котик. Не називайте його звіром. Він не заслужив на це. Хоч і не дозволить нам пересидіти, а буде тихенько шкребтися, коли проб’є час. І цей час уже близько.

Він говорив якось загадково, мовби мав переконання в тому, про що говорить. Можливо, він і справді володіє даром передбачення, і нас чекають нові випробування?

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук