«Моя дорога птаха. Мамина книжка»
Культура

«Моя дорога птаха. Мамина книжка»

Уривок з книги Ольги Кузьменко

8 травня 2015 10254 0

Львівське «Видавництво Старого Лева» наприкінці травня видасть книгу спогадів Ольги Кузьменко про свого сина - Андрія, відомого українського співака та лідера гурту «Скрябін».

«Моя дорога птаха» - це книга, в якій пульсує суцільна емоція, живий нерв. Вона умовно розділена на три частини - своєрідний фотоальбом як обрамлення до маминої розповіді про Андрія Кузьменка, його казка «Тарасик, тролейбус і святий Миколай» і підбірка текстів його пісень. Але насправді це слова, які мама просто не могла не сказати про свого сина, про свою найдорожчу птаху, про те, яким він був і яким завжди буде для неї.

ZAXID.NET та «Видавництво Старого Лева» пропонують читачам ще до виходу книги прочитати уривок з неї.

***

Андрійчик вимагав уваги постійно і від усіх, придумував багато історій, які треба було без тіні усмішки вислухати, розпитати щось. Наприклад, у 5 років він розказував історії про те, як служив у армії. Його ніхто ніколи серйозно не сварив, бо він міг зайтися плачем від образи, а тоді його потрібно було оживляти на руках, дихати на нього, а то завжди було дуже страшно.

Найбільшим його випробуванням був садочок. У садочок мусили віддати, бо тоді найняти няню додому було неможливо. Андрійчик уже в понеділок питався, коли буде субота, щоб не йти у садочок. То розставання наше, в садочку, було неначе назавжди кожного разу, і ніхто з вихователів не міг зрозуміти того моменту, знизували плечима та вважали, що то я так «розвезла» дитину. Щоб йому було легше відходити від мене, я з твердого картону вирізала гітару, розмалювала, і він у 2 роки йшов у групу з тією гітарою, і поки я ще була в полі зору, співав «Червону руту», граючи, але, щойно я з тяжким серцем зникала, то не допомагала і гітара.

Найбільшим щастям у нас із ним були вихідні вдома на килимі. Можна було зі старих іграшок придумувати нові, слухати казки, які йому з Києва присилали дві мої сестри, що на той час навчались у консерваторії. Андрійчик сам сідав біля програвача, ставив пластинку, голка підскакувала – і починалася казка з музичними номерами. А коли одного разу приїхала бабця Марійка, половину казки програвач «змучився» відтворювати, і Андрійко сказав: «Я другу половину вам (він казав бабці «ви») всю-всю розкажу». І з усіма пристрастями та співами переповів другу частину казки. Так ми дізнались, що він їх знає напам’ять, усі до єдиного слова.

Для мене було величезним щастям проводити з ним час удома. Нам ніколи не було сумно вдвох. Ми ходили гуляти, я розказувала йому старі і придумувала нові казки, але обов’язково зі щас­ливим кінцем, аби дитина не страждала від несправедли­вості. Коли традиційно Андрійчика запитували: «А ти хочеш братика або сестричку?», він сам собі визначив свою позицію: «Хочу! Але старшого!». Ми з ним цього року навіть згадували той садочок. Я запитала: «Синонька, а ти пам’ятаєш свої переживання з тієї садочкової епопеї?» Він сказав: «Ні, я просто дуже ненавиджу чорнобривці і червоні півники, які були посаджені на території садочка. Напевно, як тільки ми входили в браму, я їх одразу бачив і починав плакати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук