У прокат вийшов фільм «Буча». Мабуть, про жодну українську стрічку не говорили так багато ще від моменту презентації самого задуму. Робота над картиною почалась ще (чи скоріше вже) у 2022 році, тож основною темою обговорення стало те, наскільки етичним є говорити про ігрове кіно, коли навіть не всі вбиті на той момент були ідентифіковані. Тож, щоб оцінити художні якості картини, варто хоча б трохи нагадати її історію.
З заявою навіть виступила Українська кіноакадемія.
«Тема подій війни Росії проти України потребує максимально делікатного підходу. Зображення трагічних подій в ігрових фільмах, поки триває війна, тягне за собою ризик кон'юнктурного використання трагедії, що ми вважаємо неприйнятним. А проводити зараз у місцях безпосередніх трагічних подій зйомки ігрових фільмів із застосуванням важкої військової техніки, піротехніки, з використанням форми російських військових і подій, що містять насильство, – це нагадування про події, тим, що пережили насильство, і може відбутися ретравматизація жертв цих подій», – йшлося у заяві.
Певний скепсис викликало й те, що досвід в авторів обмежується комедіями та шоу. Режисер Станіслав Тіунов знімав рекламу а музичні кліпи, продюсував «Побачення у Вегасі» та «Продюсер», а також працював над підлітковим серіалом «Молодість». Сценарій до фільму написав Олександр Щур («Побачення у Вегасі», «Я, Ти, Він, Вона»), Проте автори посилались на те, що Росія активно знімає кіно зі своєї точки зору, тож цій пропаганді потрібно протистояти.
Нагадаємо, що такі самі аргументи висували автори інших картин, яким дорікали поспіхом.
«Поки ми з вами сваримось та вишукаємо один в одному недоліки, росіяни знімають кіно та показують світові події так, як вважають за потрібне. А світові потрібно показувати правду», – сказав виконавець однієї з головних ролей В’ячеслав Довженко під час прем’єри картини у Львові.
Проте питання в іншому: чи може цю роль виконати «Буча»? На нього й спробуємо відповісти.
Фільм повністю заснований на реальних подіях. Відбувались вони не лише у Бучі, як можна здогадатись із назви, а й у Ворзелі, Гостомелі та інших містах поблизу Києва у лютому-березні 2022 року. Тож назва не надто точно відбиває зміст, проте звучить голосно.
Головний герой, Костянтин Гудаускас, громадянин Казахстану литовського походження, через переслідування на батьківщині отримав притулок в Україні та жив у Бучі. Наявність казахського паспорту давала можливість сподіватись на лояльність окупантів, це він використав для того, аби вивозити мешканців з окупованих міст. На питання, чому для того, щоб розповісти про трагедію Київщини у 2022 році було обрано саме цього героя, режисер відповів: «Це важко пояснити. Але коли Олександр почав писати сценарій (Олександр Щур, сценарист та продюсер фільму, – ред.), він запропонував зустрітись з Костею. Ми зустрілись в будинку Покладів і я просто поговорив з ним п’ять хвилин, і зрозумів, що не я вибрав фільм, а він вибрав мене. Це так само важко пояснити, як і пояснити те, чому ти закохався».
Проте на питання, чи брав участь сам Гудаускас у створенні фільму, він не відповів. Без відповіді залишилось й питання про фінансування стрічки, проте відомо, що автори не залучали державних коштів.
Але повернімося до сюжету. Після початку повномасштабного вторгнення до Костянтина звернулась Гайде Різаєва, яка допомогла йому виїхати з Казахстану. Вона просить його скористатись казахським паспортом, щоб вивезти родину розвідника. Не відразу, але герой погоджується. Потім він планує виїхати, але таки вирішує залишитись та рятувати людей. До слова, Гайде Різаєва є кримською татаркою, яка двічі потрапляла в полон бойовиків «ЛНР» та пережила тортури. Однак у фільмі ми можемо дізнатись про це лише з фінальних титрів.
Що до сюжету в цілому, то він, попри насиченість подіями, залишає відчуття випадкового набору сцен. Доволі старанно автори відтворюють відомі з новин сюжети, зокрема кадр з червоними нігтями Ірини Фількіної, а також – її реальну останню розмову з донькою. У фільмі докладно реконструйована історія порятунку композитора Ігоря Поклада з Ворзеля.
Саме у будинку Поклада оселяється антагоніст, полковник ФСБ у виконанні В'ячеслава Довженка. Він особисто вбиває людей без жодного жалю, кричить на підлеглих та віртуозно грає на роялі. Прекрасний актор Довженко у цьому випадку чомусь корчить страшні гримаси та часто-густо збивається у карикатурність. Хоча очевидно, що задумувався його персонаж складним, розумним та через це особливо небезпечним. Інші ж російські військові тут зовсім схематичні. Було би то не страшно (наприклад, якби йшлося про їх розлюднення, що цілком має право на існування у такому фільмі), якби такими ж схематичними не виглядали й персонажі-українці. Ми нічого про них не знаємо, ми не бачимо їх мотивацій, вони по суті стають статистами в історії головного героя.
Проте й Гудаускас у виконанні польського актора Цезарія Лукашевичи виглядає не надто глибоко. Ми переважно чуємо пафосні монологи, цитати з Данте та Біблії, проте не бачимо жодних нюансів його характеру. Хоча довкола Гудаускаса ходить стільки різних історій, що можна було б зробити неординарного, складного героя. Проте автори вирішили обмежитись гаслами.
По суті «Буча» є досить старанним переказом медійних подій, відомих українському глядачеві з новин. Тут багато прямолінійності та стереотипів. З одного боку усі герої є картонними та позбавленими бекграунду, з іншого обраний спосіб розповіді не дає змоги глядачеві стати співавтором. Крім того у фільмі багато сцен, де режисер надто активно намагається створити «гарну картинку». Він перевертає зображення, знімає панорамні кадри з дронів тощо. Таким чином невпорядкованим виглядає не лише сюжет, але і його втілення.
Дивитись кіно важко, воно шокує та робить боляче, проте не завдяки майстерності авторів, а через надто малу відстань від подій, які закарбовані у пам’яті набагато трагічнішими та фатальнішими, ніж є у фільмі. Може тим пояснюється поспіх авторів. Хоча скоріше річ в іншому. Ми знаємо, як часто в глядацьких оцінках актуальна тема цілком може підмінити художню вартість картини. Так було, наприклад, з фільмами «Юрик» чи «Конотопська відьма».
«Буча» з усією своєю старанністю та (хочеться вірити) щирістю стає з ними в один ряд. Все ж таки якщо ставити собі за мету вразити іноземного глядача (а саме таку мету анонсували автори картини), то кілька закритих показів тут погоди не зроблять. Тут потрібна якість, яка може забезпечити резонанс (так сталось з картиною «20 днів у Маріуполі»). На жаль, у висвітлені теми російсько-української війни (та й загалом української історії) уже намітилась небезпечна тенденція: знімати кіно на актуальну та болючу тему «а якось воно буде». А критиків звинувачувати у відсутності патріотизму.