Фільм «Золотий вересень»: є ще простір для вдосконалення

Минулого тижня на екранах львівських кінотеатрів пройшов показ документального фільму "Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941" режисера Тараса Химича. Цікава й корисна стрічка – подумав. Сходив, подивився. Враження – двояке.

Фільм «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941», що створений на основі архівної кінодокументалістики, історичних матеріалів, спогадів свідків та ігрових постановок, описує події в Західній Україні на початку ІІ Світової війни, а головно – прихід у Галичину радянської влади. Автори стрічки мали благородну мету – розповісти про події, котрі є маловідомими для широкого загалу українського суспільства, передовсім для молоді. Як повідомив ZAXID.NET продюсер фільму Тарас Чолій, стрічку знято на замовлення Західноукраїнського центру історичних досліджень.

Загалом задум фільму був доволі цікавим, хоча не новим за формою реалізації у світовій документалістиці. Приблизно за такою ж схемою (документ+постановка) створюють пізнавальні фільми на історичну тематику кінематографісти британського ВВС, німецького ZDF, американського Discovery, російського РТР тощо.

Для участі у фільмі були запрошені львів’яни-очевидці тих подій. Це були і українці, і поляки, і євреї. Саме їхні розповіді про ті буремні часи й формують основу фільму. Окрім того, до роботи в стрічці були залучені молоді, але талановиті актори львівських театрів. А окрім того (можливо, саме це і є найпривабливішою родзинкою проекту) – участь у фільмі взяли хлопці з Пікардійської Терції. І не лише як виконавці пісень. Приміром, Славко Нудик продемонстрував (хоча й, до прикрощів, коротко) свою справжню акторську обдарованість.

Чим же, на мою думку, хибує стрічка? Передовсім склалося враження, що кінематографісти, творячи сценарій, послуговувалися не так історичними архівами, науковими працями та розповідями кваліфікованих консультантів, як анекдотами й кухонними оповідями про «перших совітів».

В ідеалі у фільмі через всю його фабулу треба було червоною ниткою протягнути історичну канву, на яку вже й нанизувати для більшої переконливості та сценарної живості свідчення очевидців. Основну частку інтервюйованих у фільмі мали б становити історики, які б з використанням усього свого науково-дослідницького інструментарію, опираючись на неспростовні задокументовані докази, описали б хід тогочасних подій. Треба було зробити змістовну підбірку неспростовних архівних матеріалів, яку б міг переконливо продекламувати той же Славко Нудик. Реально ж історики у стрічці відсунуті на другий план, а канву сценарію творять оповіді людей, причому лише з одного – антирадянського табору. І навіть якщо відкинути найменший сумнів у тому, що кожне їхнє слово наповнене правдою життя, то все одно загалом виходить перекошена й розмита конструкція, ладна завалитися за найменшого поштовху. Був би я людиною сторонньою, невігласом щодо тодішніх подій (а саме до таких осіб і мала б апелювати стрічка), то волею-неволею вигукнув би знамените: «Не вірю!»

Таким чином однобокість презентації свідків тих подій робить ведмежу послугу авторам фільму. Хто знав про звірства НКВС у період з вересня 1939-го до червня 1941-го, тому фільм нічого нового не скаже. Хто ж про це не знав, не вірив, сумнівався, того фільм навряд чи змусить змінити переконання, оскільки йому критично бракує аргументованості.

Тому вже навіть постановочні сцени, принаймні у мене, викликали значно більше довіри. Відчувалася якісна робота стиліста в намаганні передати, якщо не букву, то, принаймні дух того часу. Хоча й доволі часто ігрові моменти видавалися затягнутими. А вже сцена знущання над юною оунівкою у катівні НКВС то й взагалі тривала нестерпно довго. Можливо, таке враження виникало тому, що в ній режисер чомусь вирішив вдатися до жорсткого натуралізму, хоча для фільмів такого штибу це абсолютно не притаманно. В якусь мить під час сцени тортур кров полилася рікою. Ну, Тарантино та й годі… А за задумом авторів, це, мабуть, мало викликати зворушення й співчуття.

Що ж у фільмі позитивного? Передовсім те, що він, принаймні, таки з’явився на світ. Що знайшлися зацікавлені, ентузіасти, спонсори, чиїми зусиллями вдалося створити такого первістка. Уміння режисера поставити ігрові епізоди, непересічний хист оператора подати нам бездоганну, видовищну картинку, переконлива гра акторів – все це вселяє надію, що стрічки такого плану можна й треба знімати.

Тож будемо очікувати наступної роботи творчого колективу. Тим більше, що простору для вдосконалення є ще достатньо. А стрічки такі надзвичайно потрібні, враховуючи інформаційний наступ на північно-східному фронті. Бо російським документальним стрічкам на історичну тематику (хоча б про ту ж ОУН-УПА), котрі є одним з ефективних  засобів у ідеологічному протистоянні, вже не притаманні згадані вади. У всіх фільмах такого плану, демонстрованих на ОРТ чи РТР, відчувається бездоганна професійність і неспростовна аргументованість.