Французька кіновесна

Щороку у Львові віє «Французькою весною». Цього року протягом фестивалю у місті Лева провели п’ять допрем’єрних показів нових сучасних фільмів.

Французьке кіно завжди викликає чимало емоцій, хоча б з тієї причини, що свого українського робиться мало, та й такого, що його важко назвати звичайним побутовим фільмом, хоч маємо для цього і сюжети, і певний антураж. 

Французький кінематограф не залежно від того, чи це комерційне кіно, чи некомерційне, чи напівкомерційне приваблює стилем, операторською зйомкою, гра акторів. Основна ідея презентованих фільмів – не карколомні трюки і купа феєрверків, а сімейні стосунки, стосунки між друзями, співжиття різних характерів.

У стрічці «Завтра на світанку» (Demain dès l'aube, 2009. Режисер: Дені Деркур. У ролях: Венсан Перес, Жеремі Ренье, Жеральд Ларош, Франсуаза Лебрун) дія фільму відбувається поблизу Парижу у наші дні. Поль Гібер працює вантажником, але у вільний від роботи час він, разом з іншими чоловіками, які створили відносно таємне військове товариство, поспішає відчути всю повноту часів імператора Наполеона. Одягаючи відповідні мундири, озброївшись шаблями, шпагами та пістолетами, чоловіки різного віку та професій реконструюють військові баталії кінця 18 ст., а усі суперечки вирішують шляхом дуелі до першої крові. У звичайному житті ці люди можуть й не вітатися, вони не цікавляться, хто чим займається, але коли вони виїжджають на Вовчий луг – усе змінюється. Є два полки, які у битві під Ваграмом відзначилися. Однак між цими полками не існує прихильності, ба більше – вони ворогують: мова йде про те, що у той час, коли гусари 2 полку вели запальну битву проти ворогів, гусари 5 полку сиділи у засідці, і лише тоді, коли побачили, що перемога на боці 5 полку, вийшли із засідки і з успіхом забрали відчуття повної перемоги у своїх побратимів з іншого полку.

Брат Поля – Мат’є – талановитий композитор і музикант. Роялю він присвячує чи не все своє життя. Полю вдається спокусити Мат’є, пригадати те, як і він колись теж бився на шпагах. І той погоджується взяти участь в грі, стає частиною цього вигаданого світу. Понад те, він грає роль, не відчуваючи того, що особи з вигаданого світу можуть завдати удару в реальному. Водночас вигаданий світ в певній мірі дозволяє Мат’є знайти те, що він шукав – віру в себе, адже «якщо ти солдат – ти повинен себе захищати». І все інше виходить – інший план, стає зрозуміло що є основним, а що – лише підтримуючим фактором… 

Щось подібне твориться у душі Алекса із фільму «Регата» (La régate, 2009. Режисер: Бернард Беллефрод. У ролях: Тьеррі Ханчиссе, Сержі Лопес, Херв Сонь). У свої шістнадцять років у нього із родини – деспотичний і авторитарний батько, а також зведена сестра, яка хоч на віддалі, але переймається хлопцем, адже батько, не зважаючи на спортивні намагання Алекса (займається греблею) «виховує» сина побоями, причому такими, що хлопець 2 місяці не може тренуватися. Не зважаючи на синці, Алекс намагається й далі займатися спортом, ще більш одержимо. У нього з'являється мрія – будь-якою ціною перемогти на Бельгійському чемпіонаті з водної греблі. Таким чином він зможе довести батькові, на що здатен, а також зможе піти від нього, не потребувати його допомоги. Натомість батько не сприймає таке майбутнє свого сина, для нього він – це його додаткові руки під час чергової роботи, яку він знаходить (то в магазині, то рознощиком журналів). Таким батько бачить життя свого сина. Проте зовсім по-іншому його бачать друзі Алекса, тренер Сержі та й сам Алекс. І за це доведеться ще поборотись. 

«Маленькі зони турбулентності» (Une petite zone de turbulences, 2009.Режисер: Альфред Лот. У ролях: Мішель Блан, Міу-міу, Мелані Дотей, Жілль Лелуш) – це маленький драматичний серіал в одному фільмі. Тут – кілька сюжетних ліній, кілька своїх скандалів, кілька маленьких зон турбулентності у межах однієї родини… Жан-П’єр та Анна – це, на перший погляд, благополучна французька сім’я, яка живе у передмісті в чудовому будиночку біля власного невеличкого озера. Жан-П’єр – іпохондрик, який щойно вийшов на пенсію і тепер може більше уваги приділяти собі. У саду біля озера він спорудив собі кабінет – невеличку однокімнатну хатинку з книгами та телескопом. Проте одного дня він знаходить в себе на шкірі невеличку плямку і вирішує, що це – рак, а отже, – він помирає. Ця ідея стає настільки нав’язливо, так давить на головного героя, що він чи не щодня відмальовує розмір плямки і вивчає динаміку її росту. Слова лікаря про те, що, швидше за все, це не рак, – не допомагають…

Одного дня, невчасно повернувшись додому, пригнічений «хворобою» Жан-П’єр бачить свою дружину Анну у ліжку з колишнім колегою по роботі. Жан-П’єр не знає, що ці стосунки тривають уже певний час. Він втікає до готелю, де цілу ніч напивається… Звичайно ж, Жан-П’єр нічого не каже дружині, адже на її плечах достатньо турбот: весілля їх доньки Каті, у якої п’ятирічний син і яка сама ще не впевнена, чи любить свого нареченого Філіпа, та й чи відбудеться це весілля взагалі. Та й самому Жан-П’єру ще треба якось впоратись з тим, що на це весілля його молодший син Матьє прийде зі своїм коханим, з яким у Матьє в свою чергу теж стається невеличка драма… Проте любов перемагає – закінчується фільм хепіендом.

Як зізналась під час показу фільму у Львові виконавиця ролі Анни, відома французька акторка Міу-Міу, робота над цим фільмом посіла важливе місце у її житті. «Цей фільм мені дуже подобається, він смішний, попри те розповідає про багато важливих і серйозних речей. Багато уваги у фільмах приділено діалогу. І всі персонажі тут мають невеличку зернинку божевілля», – каже Міу-Міу.

Фільм 35 чарок рому (35 Rhums, 2008. Режисер: Клер Дені. У ролях: Алекс Дека, Маті Діоп, Грегуар Колін) – це також стрічка про стосунки у сім’ї. Ліонель – батько-одинак. Він працює у метро і самостійно виховує свою дочку Жозефіну. Дівчинка росте і перетворюється з роками на красиву молоду жінку. Для Ліонеля в цілому світі існує лише його дочка, а для Жозефіни її батько є найважливішою людиною. Батько і дочка живуть пліч-о-пліч, майже як сімейна пара, яка, проте, між собою майже не розмовляє, часто користуючись жестами замість слів. Вони постійно відчувають біля себе порожнечу. Порожнечу небезпричинну, яка пов’язана зі смертю матері Жозефіни. Це втрата, яка на них тисне, яка їх переслідує, не дає спокою. Батько, як і донька, нудьгує у буденності, і зрештою вони стають лише глядачами у своєму житті. Попри те, вони не можуть жити одне без одного: батько, який продовжує жити у рутині, та молода донька, яка має можливість змінити своє життя.

Ще один герой фільму – Ное – молодий чоловік, який живе сам після смерті батьків, виглядає трохи розчарований життям. Єдиною причиною для повернення додому з закордонних місій для нього є Жозефіна…

Водночас закохується і Ліонель. Він вирішує, що його донька уже досить доросла, аби жити самостійно. Це виявляється не таким простим кроком у їхніх з донькою стосунках після такої близькості…

Фільм «Лавка у Версальському парку» (Bancs publics (Versailles rive droite), 2009. Режисер: Бруно Подалідес. У ролях: Катрін Денев, Кьяра Мастроянні, Жюлі Депардье, Жозіан Баласько) – це лірична, зворушлива, а головне – життєва комедія про незвичайну зустріч двох звичайних людей.

Трохи про сюжет: працівниці однієї фірми зауважують навпроти свого офісу плакат „Чоловік самотній”. Така непересічна деталь змінює звичний розмірено-буденний ритм життя секретарки Люсі та її співробітниць. Реакція на таку „нахабність” змінюється від різкого обурення через цікавість до щирого хвилювання за долю автора плакату. А що, якщо його самотність може привести до непоправного? Жінки, озброївшись сміливістю, вирішили дізнатись, яку таємницю ховає цей дивний месідж.

Здавалося б, маємо справу з інтригуючим любовним детективом. Однак режисер в момент найбільшої напруги відводить нашу увагу від головної лінії, щоб звернути її на речі не менш важливі. В той час, коли Люсі зустрічається зі своєю матір’ю у Версальському парку, ми уважно спостерігаємо за тим, що відбувається навколо. Молодий бомж ночує на дитячому майданчику, а вдень допомагає дітям майструвати іграшки. Дорослий чоловік, колишній двієчник, зустрічає у тому ж парку свою шкільну вчительку англійської, якої не бачив вже багато років, і згадує вивчену колись на її уроці пісню.

Іноді найзвичайніші речі можуть бути для когось приємною несподіванкою, дивом. Весь фільм – це спостереження за життям, яке триває навколо. Коли навчишся бачити маленькі дива у ньому, воно відкриється нам новою стороною.