Іван Малкович: Цей народ не встигає дозріть, мов абортом його виривають

IQОксана Жила, 3 грудня 2010178050

- Нині ми маємо національних негідників, таких як міністр освіти, який, усе цинічно розуміючи, чинить по-своєму. Вони знають де нас болить, і саме туди жалять – як садисти, які ціляться у найуразливіші ділянки тіла. Усілякі політичні шоу викликають асоціації, буцімто мою матір на вселюдній площі копають дорогими лакованими мештами.

Про українську Україну і цинічних негідників при владі, найуразливіші місця українців та способи протидії, проблему відсутності культу читання в країні та багато іншого у розмові ZAXID.NET із поетом, редактором, упорядником, перекладачем та книговидавцем, засновником видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем.

 

- „Якби я не жив у Києві, я би жив у Львові”, - розпочинає розмову Іван Малкович. Трепетне ставлення видавця до нашого міста можна пояснити бодай тим фактом, що його дружина – львів’янка. А ще відомий поет та видавець зізнається, що у Львові він вперше побував на справжньому українському футболі й відчув направду українську Україну. Власне з цього й розпочалася наша розмова.

-   Львів – центр духу, культурна столиця України. Маю безконечне зачудування літературними подіями Львова. Тільки у Львові цілу ніч молодь слухає поезію – не те, що в Україні, у цілій Європі такого немає! Тут є те моносередовище, якого нам так бракує. Тут є Україна. У Львові я навіть вперше, у свої 49 років, побував на справжньому українському футболі – коли ФК «Карпати» грали з «Борусією». Пішли ми на футбол з Віктором Морозовим і Тарасом Чубаєм. Не знаю, чи це ми просто потрапили у такий зачарований сектор, але там усі розмовляли українською мовою – молоді, старі, хлопці, дівчата. Там спереду сиділи четверо таких мугиряк – набурмосених і підозрілих. Я тоді подумав: „О, ці точно розмовляють російською”. Прислухався: ні, українською! Навіть міліція львівська була ввічлива. Ну мене ж не підкупиш – вона справді була ввічлива і теж говорила українською мовою. На стадіоні час до часу у фанзоні вигукували „Слава Україні!”, на що одразу лунала відповідь „Героям слава!”. «Карпати» показали дивовижний футбол, хоча для всіх це був драматичний матч з плачевним результатом. Найдужче вразило, коли по закінченні гри увесь стадіон піднявся і хвилин 10-15 аплодував, дякував гравцям за гру і скандував „Молодці!”. І ці гравці, які похнюплені, із сльозами лежали на футбольному полі, почали підводитися, дивитися на людей і теж їм дякувати. Це було щось дивовижне! Ми поверталися зі стадіону, а дорогою молоді хлопці, обнявшись співали „Ще не вмерла Україна”. У Києві це зовсім не так виглядає. На жаль, немає там тієї єдності, коли всі разом і мовою, і духом. Я був такий щасливий, бо нарешті побував на українському футболі. Потім ми ще пішли у якусь львівську кнайпу, де почали співати українських пісень. І молодь, яка там була, теж співала разом з нами. Співали вони такі пісні, які, думали, що тільки ми знаємо. Я такого щастя уже давно не переживав. У готель я прийшов трошки підхмелений, на ранок дуже боліла голова, а дружина сміялася, бо не звикла до мене такого, хіба що в юності. Однак я був настільки щасливий, бо на 5-6 годин потрапив в українську Україну. І це відчуття подарував мені Львів, за що вдячний йому. То є славне місто Львів! (сміється)

 

-   З огляду на останні події в країні – СБУ, яка переслідує істориків, науковців, музикантів – наскільки є виправданою теза, що мистецтво і митець незалежні від нічого?

-   В Україні, як і в Росії, поет – це більше, ніж поет. Особливо ми це бачимо на гребені останніх суспільних зламів. Ми бачимо нещирість, продажність політиків. Нема кому говорити до народу. Багатьох політиків я знаю особисто, я бачу, як вони продаються і щоразу мають на це виправдання. Зізнаюся, колись я соромився своїх громадянських віршів, однак прийшов такий час, і я навіть опублікував кілька з них. Бо, на жаль, вони актуальні знову. Я був під стінами СБУ. Засмутило те, що було так мало людей. Звісно, література має бути понад усім цим, але, водночас, митці не мають мовчати.  

 

-   Ви не раз називаєте себе самоіронічним поетом, водночас усе частіше журналісти запитують вас, а скільки дитини у дорослому Малковичу. А й справді, як вдається поєднувати, здавалося б, непоєднуване?

-   Мені не вдається, я не роблю жодних зусиль для цього – я просто так живу і вважаю це своїм органічним станом. Це природно для мене.

 

-   Можливо, українцям живеться так погано, бо вони втратили ту малу дитину в собі?

-   Живеться українцям погано, бо вони бідні. Хоча й надмірне багатство породжує пиху. Коли людина має фінансову можливість задовольнити свої матеріальні потреби, тоді вона більш схильна до культури, роздумування, толерантності. Ми бачимо це в Європі. Наші люди невдоволені, озлоблені, бо вони бідні. Хоча в Шевченка є дивовижний вірш, на який не надто звертають увагу. Він каже: „Не завидуй багатому. Багатий не має ні приязні, ні любові. Він то все наймає”. Яке глибоке розуміння! У нас відсутній ось цей суспільний дискурс що кожен – і багатий, і бідний – має свої проблеми, свій сум і радість. Зараз кожен намагається знайти ворога, того, хто винний у всіх його бідах. Нині ми маємо національних негідників, таких як міністр освіти, який, усе цинічно розуміючи, чинить по-своєму. Вони знають, де нас болить і саме туди жалять. Як садисти, які ціляться у найуразливіші ділянки тіла. А всілякі політичні шоу викликають асоціації, буцім то мою матір на вселюдній площі копають дорогими лакованими мештами. Це так глибоко допікає, що іноді ти бачиш, що й творчості замало, що знову Шевченко „громадою обух сталить” і знову повертається все на круги своя. Це так печально. В одному з моїх віршів є слова: „Цей народ не встигає дозріть, мов абортом його виривають”. Ми ж така гарна нація, велика за просторами, п’ята у Європі за населенням, і тільки ми починаємо визрівати, як нас вкотре абортують. Це дуже печально і боляче...

 

-   Що порадите пересічному українцеві, аби хоча б частково абстрагуватися від того згубного впливу медіа, політиків?

-   Радити дуже легко. Дякую Богові, що вкинув в мене зерно творчості. Люди, які творять щось – їм набагато легше. Так, і їм важко, вони дуже самотні, але вони можуть цю самотність перенести в творчість. Це велике щастя. Люди, які не мають ось цього зерна творчості в собі, вони настільки не мають де прихилитися, що прилипають до того телевізора, знаходячи там забуття. А там їх закутують, як малих дітей у пелюшки, політичні шоу. Політики не мають загальної культури, то чого ж вони можуть їх навчити? Не дивлюся жодних політичних ток-шоу уже років три, лише новини, інколи спорт. У нас немає нормальних програм, куди б запрошували справді розумних людей, а в нас таких є безліч. Тоді б люди відчували гармонію, розуміли, що є щось вище. Однак коли люди бідні, то їх легко зомбувати, купувати їхні голоси, обманювати. Коли бідні матеріально, то часто бідні й морально.

 

-   Зараз щоразу більше видавці скаржаться, що люди перестали читати, мовляв, вони знаходять час на все, окрім книги. Свого часу натрапила на тезу: „У нас не вистачає часу насправді тільки на те, що ми не любимо”. Може, й справді, українці розівчилися любити книги?

-   В багатьох цивілізованих країнах культ читання пропагують по телебаченню, в пресі, радіо, а також відомі люди найнесподіваніших професій. До прикладу, в Польщі повсюди організовують цілеспрямовані розгорнуті акції. У нас, на жаль, цього немає. Важко людині це прививати, бо до культури треба тягтися. Тому я й книжки роблю трошки такі загарні для дітей. Чому? Хочу, щоб саме до такої книжки вони тяглися, прагнули її мати, бо це щось вище, не повсякденне, двері в інший, справжній світ.

 

-   Відійдемо від злободенних політичних і суспільних проблем і поговорімо про більш приємні речі. Рік тому видавництво започаткувало чудову дорослу серію, представлену Богумілом Грабалом і Марґеріт Дюрас. Чи можна пояснити звернення до дорослої літератури тим, що в дитячій стало тісно?

-   Ну, просто я ж дорослий поет (сміється).  Мені завжди була цікава доросла література, я мріяв її видавати, однак я хотів, щоб і діти мали, що читати. Тепер я шукаю собі віддушину у цій сфері. Хотів би видавати низку своїх улюблених авторів, але, на жаль, багато прав уже куплено. Радий, що зараз придбав права на одного чудового угорського письменника. Я хочу, щоб люди вірили в мої серії. Щоб знали, якщо там вийшла книжка, то це буде дуже добра література. Хочеться, щоб така література була певною мірою сюжетна, певною мірою модерна. Ось, коли я читаю Грабала, мене це надзвичайно надихає! Тоді я розумію, чому я живу. Хочеться багато видати, але проблема з правами. Хочеться видавати не тільки те, що мені подобається, а літературу, яка торкається певних явищ. Літературу, яка допомагає ввійти читачеві в інший стан, щоб я хотів творити після прочитаного.

 

-   Як натрапляєте на такі шедеври? Інтуїтивно?

-   Зараз орієнтуюся на ті книжки, які я любив у молодості. Бачу, що улюблених ніби й не більшає. Цей канон лише трішечки поповнюється, коли щось відкриваєш для себе і тішишся, що ти цього ще не знав. Можу зараз назвати 5-7 авторів, яких я дуже люблю, але маю надію їх надрукувати, а тому не хочу їх відкривати. Я щиро вірю в те, що якщо я це видам, то це буде краще. Я знаю, що я це добре зроблю, і папір там буде добрий, і прес, і все інше.

 

-   Тоді трохи каверзне запитання: свого часу Вольтер сказав, щоб бути задоволеним своєю творчістю, треба бути не надто задоволеним собою. А ви задоволені собою, а відповідно і творчістю?

-   (задумався) Чи задоволений я собою? Швидше ні. Не хочу копатися в собі, бо це може звучати нещиро та награно, мовляв, чому не задоволений, адже успішний видавець і таке інше. Але, можливо, я невдоволений якраз тим, що мало залишається на творчість, мало можна висловити у віршах того, що хотів би.

 

Довідка ZAXID.NET

 

Іван Малкович — редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. У 2004, 2008, 2009 рр. входить до «ТОП-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент».  

Народився 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині. Навчався на скрипковому відділенні Івано-Франківського музичного училища. Закінчив філологічне відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація у «Літературній Україні» із вступним словом Д. Павличка.

У 1981 році ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малковича було обрано «Найкращим молодим українським поетом».

1984  —  побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь» (Київ, в-во «Молодь»). Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Найніжніша скрипка України» — так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

У 1992 році у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає першу книжку — «Українську абетку». У 2002 році Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні.

Вірші Івана Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

Фото зі сайту Інформаційного центру Євро-2012


Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 50

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Валерий, украинец, Москва 29 грудня 2010, 14:35

    Сегодня в России политики и экономисты все чаще говорят о «воссоединении Украины и России». Это НЕ будет ЕДИНОЙ СТРАНОЙ. Таких планов нет. Речь о другом. Существует объективный экономический закон: промышленное производство в стране с населением менее 150 млн. чел. нерентабельно. Поэтому и возник Евросоюз, чтобы создать единый европейский рынок (300 млн.). ЭКОНОМИЧЕСКОЕ объединение бывших республик СССР является неизбежным по этой причине. Это объединение потребует создания некоторых НАД НАЦИОНАЛЬНЫХ органов (таможенные, банковские, арбитражные и пр.). СССР-2 не будет единым государством. Пока это политически не выгодно никому. Украина не в состоянии создать собственное авиа- и судостроение в промышленном масштабе, поскольку нужен емкий рынок сбыта (100-200 самолетов в год- уровень рентабельности). Покупать «Боинги» и «Эйрбасы» очень дорого для всех, не говоря уже об истребителях 5-го поколения. Конечно, для США и ЕЭС будут против этого. Ибо развитие СССР-2- это гарантированная стагнация и упадок Европы. Россия и Украина будут ядром этого экономического союза. Другого выхода нет. Иначе деградация Украины продолжится. Нарастание внешнего долга Украины приведет ее к экономическому коллапсу. Так что мнения «западенцив» никто спрашивать особо не будет.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Владислава 6 грудня 2010, 13:30

    Малкович -- молодець! Одне з найкращих видавництв України! собливо подобається його "Доросла серія"

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук