«Келія Чайної Троянди» – це щоденникові записи Костянтина Москальця, які охоплюють період з 1989-го по 1999 рік. Проте це більше ніж просто щоденник, бо тут – глибокі тексти про внутрішню свободу й нікомуненалежність, про осягання довколишності й усвідомлення себе в ній, віднайдення внутрішньої рівноваги. Ці художні записи скидаються на філософські есеї про головне й позачасове: про творчість, самовдосконалення, невпинну працю і постійну любов до життя й гармонії в ньому.
Уперше «Келія Чайної Троянди» вийшла друком 2001 року і відтоді залишається прикладом глибокого інтелектуального естетичного письма, яке допомагає усвідомлювати й відчувати життя у його простоті й повноті.
ZAXID.NET публікує уривок з книги Костянтина Москальця «Келія чайної троянди», яка незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». Придбати книгу можна за посиланням. Художнє оформлення створила Ольга Лисовська.
1993
7 лютого
Яскравий лютневий день – блакитний крем неба, пухнасті вершки білосніжних хмар, червоно-цегляні стіни будинків, сніги. Так, власне сніги пролітають за вікном батькового кабінету, за вікном матіївської хатинки, за вікном кімнати номер п’ять в Ірпені й за безліччю інших вікон. Заважає телевізор за дверима, а настрій якраз той, робочий, і почерк той – для тривалого ширяння сторінками, для прислухання до ритму фрази, до інтонаційних можливостей. Та все ж відволікають галки, які низько літають над білими снігами, шукаючи поживи, чорний песик, який прудко біжить доріжкою, котра веде до нашого будинку. Електричка, що повертається з Києва, – ось вона проторохтіла у неширокому проміжку між будинками 98 і щезла; мабуть, уже наближається до вокзалу. Присутність часу завдяки каві й тютюну. Набридливий телевізор, бодай би він уже зіпсувався. Гостра потреба, майже насолода писати. Так давно цього не траплялося зі мною. Телевізор розповідає про життя морських слонів. Холодний вітер залітає у шпарини, гойдає портьєри. Обома руками затуляєш вуха і перечитуєш написане. Зауважуєш темно-горіховий колір письмового стола, червоний ковпачок білої ручки, зелений зошит тощо.
Дуже ясне і конкретне сприйняття. Яскраво-жовте сонячне світло, що освітлює все це. Той самий песик. Треба знайти вату і запхати її у вуха – можливо, це допоможе. Але вати ніде немає. Розпачливо виходиш перекурити. А коли повертаєшся, телевізор вимкнений. Аж не віриться. Проте сторінку теж майже дописано. Деякий час міркуєш: розпочинати нову сторінку чи зайнятися чимось іншим, не кидаючи письма. І розумієш, що розпочинати нової сторінки не варто. Настрій минув. Тільки вітер гуляє кімнатою. Знову мені все перебили. Земля неспівпадінь. Дівчинка в яскравому червоному пальті, чорних чобітках і чорних рукавичках, у лисячій шапці. Пройшла – і немає. Електричка, мабуть, під’їжджає до Конотопа. Снігом біжить сірий із білим кіт.
14 квітня
Усе ще холодна весна. Слухаєш Моцарта, куриш сигарети і п’єш каву на балконі, живеш. Неймовірно гарне освітлення каштанів перед вікном. Милуєшся, намагаєшся запам’ятати, забрати з собою. Перекладаєш поляків: Сосновську, Стемповського, Дороша, читаєш польські, російські, українські часописи, ходиш на прогулянки, живеш. Холодний вітер, холодний сонячний вітер за вікном. Готуєшся до Великодня. Бережеш чистоту, боїшся (остерігаєшся) марнувати час. Час у квітні несподівано виявився дорогоцінним. Роздмухуєш жаринку життя свідомості, яка зайнялася від кави, тютюну і Моцарта. ЖаринкаЯринка. Жар життя. Все інше – попіл. Дивитись у вогонь, бути серед вогню, бути вогнем, бути. Ще небеса, бляклі сьогодні й нецікаві, з окремими мазками хмаринок. Іще гарні дівчатка, вбрані переважно без смаку і вбого.
Провінція безпечніша, статичніша, відкритіша космосові, тобто космічному, природному, а не державному ладові. Провінція поглинає інтенції, спрямовані на неї зі столиці. Провінція – завжди на кордоні між природою і соціальним, політичним, історичним. Провінція – тут. «Провінція» завжди треба писати з великої літери. Провінція – це окрема країна, п’ята колона, троянський кінь, Вандея навіки віків. І це дуже добре. Тому що тут більше свободи і більше природи. Тому що тут ближче до неба і далі до людей. Воркування голубів, зелені світанки, рожеві й сірі стіни п’ятиповерхових досить-таки обшарпаних «італійських» будинків. Жевріюче життя. Віддаленість. Усамітненість. Звісно, тут тіснувато. Всі знають усіх. Немає куди піти: один кінотеатр, дві бібліотеки, досить бідні, «палац» «культури», один «ресторан» і два-три «бари». Молоді люмпени, доволі аґресивні, а втім, і боягузливі за певних обставин. Таке собі Круассе. Здається, вже згадував про нього недавно. Дивно: відчувши ось так Провінцію (дуже гарне, звучне слово), я пригадав якимось чином свою юну нікомуненалежність, той настрій безпечної вищості.
10 травня
Тримають поклики Краю, у яких відлунюють голоси, барви і пахощі дитинства. Шум лісу, мурашники рудих мурах, ясне і високе небо, Моцарт, Бах і філософи. А ще – самотня хатина на окраїні Мостів, по суті, в лісі, а не в селі. Крита соломою стріха клуні, садок, посаджений город і останній стовп лінії електропередачі. Прикордонне буття на межі лісу і села, а за пів кілометра – жвава автострада, про яку ця хатка наче й не підозрює. Це ще ліпше, ніж Провінція, образ якої не так давно постав переді мною у Бахмачі (запис від 14 квітня). Піщані лісові дороги, розспіване птаство, тиша і біганина мурашок – тут немає людини, це буття саме по собі, буття нікомуненалежне; воно засинає надвечір і прокидається на світанку. Тут немає книжок. Ти просто йдеш, і з кожним кроком усе легше дихати гарячим повітрям, напоєним пахощами живиці, квітучих дерев і трав. Ти просто йдеш. Кує зозуля, вовтузяться мурашки, гойдаються верховіття сосон. Це – поклик Краю; ти нарешті вимикаєш набридливе радіо у своїй свідомості й замовкаєш, починаючи натомість бачити, слухати беззнаковий лісовий гомін, чути давно забуті аромати – все таке густе і чисте, як мед. Це натомість дар за твоє самообмеження. Це натомість плід, соковитий і пахучий, культури духу. Це натомість дійсність, за якою більше не треба тужити, не треба шукати її насилу, не треба кликати – треба замовкнути, щоб почути поклик Краю, бо Він тут. І тоді я розумію, що більше ніколи не повернуся до великих міст. Навіть до Амстердама. Я вже прийшов. Я вже повернувся. Спробуйте тепер ви зробити це. А коли закортить поглянути на «города премноголюдны», я піду до тих кількох мурашників, які надибав сьогодні. Ось – Київ, ось – Мюнхен, ось – Париж, а он – Амстердам. Дивитимусь, аж доки знайомо запаморочиться в голові.
Ми використовуємо