«Лабораторія модерности. Україна між імперією та нацією»

Як із земель, розділених поміж двома імперіями, виникла модерна Україна? Чому українці і розбудовували ті імперії, і водночас формували українську націю? І як край неписьменних селян-кріпаків, які не мали жодного уявлення про національні інституції, увійшов у ХХ століття з власною культурою та політичним рухом?

Сергій Біленький захопливо розповідає історію України «довгого» ХІХ століття – від поділів Речі Посполитої до початку Першої світової війни. У його оповіді українські землі постають лабораторією модерности, де Російська та Габсбурзька імперії перекроювали кордони, ширили бюрократію, реформовували освіту й намагалися за власними лекалами приборкати суспільство, що стрімко змінювалося. Серед героїв книжки – українські романтики й революціонери, селяни та робітники, інтелігенти й підприємці. А поряд із ними – поляки, євреї та росіяни, чиї національні й політичні проєкти конкурували, перепліталися та впливали одні на одних. Автор переосмислює роль Харкова як першого українського інтелектуального центру, злет Києва як символічної столиці, а також розглядає шлях Тараса Шевченка від кріпака до національного пророка, перетворення Галичини на «український П’ємонт», промисловий бум, масову еміграцію та політизацію культурного руху.

«Лабораторія модерности» – масштабна синтеза, у якій Україна постає не периферією чужих держав, а простором зіткнення імперії і нації, традиції та прогресу, самодержавства і свободи. Осмислюючи українське минуле крізь призму сучасних підходів до колоніальности, націєтворення та модерности, Сергій Біленький пропонує нове бачення ХІХ століття і змінює наше уявлення про творення модерної України та її місце в новітній історії Європи.

У 2024 році «Лабораторія модерности» стала лавреаткою премії імені Омеляна Пріцака, яку Асоціація славістичних, східноєвропейських та євразійських студій щороку присуджує за визначну книжку з українознавства. Цього ж року книжку Сергія Біленького відзначено почесною згадкою премії імені Реджинальда Зелніка з історії, а наступного – премією Американської асоціації українських студій за найкращу книжку з українських студій.

Українське видання «Лабораторії модерности» виходить за підтримки Канадського інституту українських студій. Книжку очікують з друку в другій декаді жовтня. Пропонуємо уривок з книги.

***

Розділ 2

Від Просвітництва до романтизму

Українці як будівничі імперії

1792 року, після підписання Ясського мирного договору, що завершив росій- сько-турецьку війну (1787–1792), міжнародне співтовариство визнало російську анексію Криму та південноукраїнських земель, які стали Новоросією. Від імени Російської імперії договір підписав Олександр Безбородько (1747–1799), який у 1780–1790-х роках керував майже всією російською зовнішньою політикою. Саме Безбородько стояв за так званим «Грецьким проєктом» – російським планом знищення Османської імперії та завоювання Стамбула. Саме завдяки його геополітичним та культурним інтересам на мапі півдня України і Криму з’явилося багато грецьких назв, серед яких Сімферополь, Євпаторія і Севасто- поль. Усупереч сучасній російській ідеології, тоді українці були серед головних політичних архітекторів імперської присутности на півдні, як державні діячі та чиновники, так і незліченні козаки та селяни-рекрути, чия кров рясно пок- ропила ці землі в боях проти османських армій. Також саме Безбородько був оркестратором Другого і Третього поділів Речі Посполитої 1793 і 1795 років. Сергій Плохій припускає, що документально підтверджена лояльність Безбо- родька до козацької України (російський державний діяч навіть написав істо- рію Гетьманщини) вплинула на його геополітичні рішення і дії, що в тандемі стерли з політичної мапи Європи двох історичних суперників українського козацтва – Кримський ханат і Річ Посполиту.

Безбородько походив із родини козацької старшини (його батько служив генеральним писарем Гетьманщини) і здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Вступив на державну службу писарчуком до канцелярії графа Петра Рум’янцева, тодішнього генерал-губернатора Малоросії. Військова служба під час російсько-турецької війни 1768–1774 років під керівництвом Рум’янцева відчутно посприяла його кар’єрному прориву – він став полковником Київ- ського козацького полку. Наступного року Рум’янцев привіз Безбородька до Санкт-Петербурга, де Катерина II призначила його своїм секретарем. Із ро- стом повноважень Безбородько сформував власну канцелярію й укомплекту- вав її українськими співвітчизниками, серед яких був Дмитро Трощинський (1749–1829), майбутній сенатор та імперський міністр державних маєтностей у 1802–1806-му і юстиції у 1814–1817 роках. І Безбородько, і Трощинський успад- кували родинні статки, а завдяки імперській службі обидва збагатилися ще дужче, ставши надзвичайно заможними землевласниками – кожен володів п’ятьма і більше тисячами українських кріпаків. Отже, як бачимо, лояльність українських аристократів до Російської імперії підкріплювалася кар’єрними можливостями на службі імперії, що, своєю чергою, сприяло нарощенню їхньої земельної та кріпосної власности. Такі сприятливі можливості тепер вабили тисячі українців різного походження до Петербурга, Москви та інших вели- ких російських центрів. Фактично, наприкінці XVIII та на початку XIX століт- тя офіційно звані малоросами українці, які рішуче зробили імперський вибір, сформували потужну фракцію в центральних органах влади в Санкт-Петер- бурзі та служили правителям із різнонаправленими програмами, зокрема Ка- терині II, її нещасному і непослідовному синові Павлу та її реформаторськи налаштованому онуку Олександру I.

Цікаво зазначити, що, бувши великим князем, майбутній цар Павло І мав репутацію палкого прихильника українців у Петербурзі та навіть уживав укра- їнські слова у розмовах із військовими, розквартированими в Гатчині, його приватному маєтку. Флігель-ад’ютант Павла був нащадком українського ко- зацького аристократичного роду, тому багато хто в Україні навіть сподівався, що, ставши царем, Павло відновить посаду гетьмана і, можливо, навіть сам обійме її. Цього не сталося. 1801 року непопулярний новий російський прави- тель був убитий змовниками у власному замку. Проте смерть Павла не увірва- ла нитку впливу українців у Петербурзі; навпаки, зі сходженням на трон мо- лодого Олександра І цей вплив лише зріс. Коли в Росії запровадили імперську систему міністерств, українці були серед перших новопризначених міністрів:

Трощинський, згаданий вище; Віктор Кочубей (1768–1834), міністр внутрішніх справ у 1802–1807 і 1819–1823 роках; та Петро Завадовський (1739–1812), міністр освіти у 1802–1810 роках, у 1770-х роках коханець Катерини II. Авторитетність цих високопосадовців українського походження мала бути значною, оскільки російські чиновники скаржилися, що українці («малороси») протегують один одного й обіймають ключові державні посади, блокуючи в такий спосіб кар’єр- не зростання етнічних росіян.

Важко переоцінити внесок нащадків козацьких старшинських родин у ро- сійську культуру та розбудову імперії. Як до, так і після падіння Гетьманщи- ни Лівобережна Україна постачала головні кадри для Російської православної церкви, освіти, культури та бюрократичного апарату. Після скасування Геть- манщини, а разом з нею й автономії України більшість представників її еліти долучилися до розбудови імперії – як чиновники, державні діячі та генерали1. Марк Раєв зауважував, що у XVIII столітті Росія мала обмежений кадровий ресурс, з якого неможливо було укомплектувати щораз більший державний бюрократичний апарат; їй бракувало і управлінців із міщан, і дрібних місце- вих чиновників, і кваліфікованих фахівців, тому доводилося наймати на такі посади синів солдатів і священників, а також «етнічних аутсайдерів», зокрема українців. Починаючи з кінця XVII століття, ціле покоління українських свя- щеннослужителів, часто нащадків рядових козаків, відгукнулося на заклик Пе- тра І взяти активну участь у релігійному і політичному управлінні державою, що нарощувала сили, – Росією. Чільним поміж них був Феофан Прокопович (1681–1736), який особисто розробив концепцію необмеженого самодержав- ства для нової імперії. Прокопович належав до тих клерикалів-інтелектуалів, які звеличували ідею триєдиного російського народу, що складався з велико- росів, малоросів і білорусів.

Міграція освічених українців на північний схід посилилася у XVIII столітті та тривала впродовж перших десятиліть XIX століття. Серед найвидатніших інтелектуальних знаменитостей, народжених в Україні, які зробили блискучу кар’єру переважно в Росії, були філософ Яків Козельський (1729–1794) і мис- литель-правник Семен Десницький (1740–1789). Козельський народився на Полтавщині в родині наказного сотника (військовий чин середнього рангу в козацькому війську), здобув освіту в Києво-Могилянській академії, престиж- ній академічній гімназії та академічному університеті в Санкт-Петербурзі. Він викладав інженерну справу і математику у військовій академії та служив секретарем у Сенаті, але ніколи не поривав зв’язків з Україною – служив, наприклад, у Другій Малоросійській колегії в Глухові на півночі України з 1770 по 1786 рік. Козельський одним із перших українських державних службовців отримав підтвердження дворянського статусу (1784). Проте його головним до- сягненням була не державна служба чи наука, а політична філософія. У своїх новаторських «Філософічних пропозиціях» (1768) Козельський, натхненний французькими філософами (Руссо, Монтеск’є, Вольтером, Гельвецієм та ін- шими), запропонував власний погляд на теорію природного права і суспіль- ного договору та виступив за рівність усіх перед законом і правові обмеження свавільних дій уряду. Праця Козельського втілила надії, які українська еліта Гетьманщини покладала на Законодавчу комісію Катерини ІІ. Його політична філософія віддзеркалювала традиційні козацькі уявлення про справедливий суспільно-політичний устрій та новітні інтелектуальні здобутки європейської просвітницької думки.

Семен Десницький, молодший співвітчизник Козельського, народився в Ні- жині, найімовірніше, в родині місцевих міщан. Очевидно, в юності Десниць- кий оминув звичний шлях соціально мобільних українців, адже навчався не в Києві, а в Москві, спочатку в семінарії, а потім у 1759–1760 роках у щойно заснованому Московському університеті та в «академічному університеті» в Санкт-Петербурзі. Ба більше, як протеже графа Петра Шувалова, фаворита цариці Єлизавети, молодого Десницького відправили до університету в Глазго, відомого центру шотландського Просвітництва, вивчати право, природничі на- уки, історію та моральну філософію (останню тут викладав тоді сам Адам Сміт) у 1761–1767 роках. Повернувшись до Росії, Десницький протягом двадцяти ро- ків (1767–1787) викладав правознавство в Московському університеті та пра- цював над систематизацією російського права. Як і Козельський, Десницький перебував під великим впливом духу реформ, яким характеризувався ранній період правління Катерини II; до прикладу, він подав пропозиції щодо поді- лу влади на законодавчу, судову та виконавчу гілки до її Законодавчої комісії. Бувши, безумовно, відданим прихильником абсолютної монархії, Десницький непохитно стояв на позиції верховенства права, критикував кріпацтво і висту- пав за ліберальну політичну економію; крім того, він вважається засновником російської юридичної освіти2.

Деякі будівничі імперії, що пишалися своєю козацькою спадщиною, похо- дили зі Слобідської України, регіону, інтегрованого в російський політичний лад раніше за сусідню Гетьманщину. Тамтешні будівничі імперії всіляко під- креслювали свою «вічну відданість» Росії, відсторонюючись у такий спосіб від колег у «зрадницькій» Гетьманщині, яка вважалася власне «Малоросією»3. У своїх дослідженнях Слобідської України Володимир Склокін зосередився на цікавій постаті Романа Цебрикова (1763–1817) та спробував реконструювати його складну ідентичність, таку характерну для дворян цього прикордонно- го регіону наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Цебриков народився в Харкові у родині козацького старшини, навчався в колегіумі рідного міста, а згодом у Ляйпцизькому університеті, головному центрі німецького Просвіт- ництва. Повернувшись до Росії, Цебриков працював перекладачем у Колегії за- кордонних справ у Санкт-Петербурзі, затим – особистим перекладачем царя Олександра І. У небагатьох його письмових працях, що збереглися, він сміливо обстоює переваги козацького політичного устрою над самодержавним імпер- ським. Спираючись на просвітницьку політичну думку, Цебриков ототожнює козацький устрій з «народним правлінням» і визнає його справедливішим за російське самодержавство з огляду на те, що він ґрунтується на ідеалах усеза- гальної свободи, рівности і гідности4. Як вважає Склокін, «композитна» іден- тичність Цебрикова існувала на трьох різних рівнях: регіональному (лояльність до Харкова і Слобідської України), російському імперському (називав себе «росіянином» у політичному і релігійному сенсі) та космополітичному (роз- глядав явища і події з «перспективи просвітницького гуманістичного універ- салізму»)5. Склокін дійшов висновку, що, незважаючи на доведену лояльність Цебрикова до Росії, світогляд, який він поділяв з іншими нащадками козацької старшини, незабаром дав імпульс антиабсолютистській ідеології декабристів та українських романтиків-націоналістів.

Особливо захопливою видається історія Василя Капніста (1758–1823). Укра- їнський аристократ, який став російською літературною знаменитістю, наро- дився у «зрадницькій» Гетьманщині, став членом Імператорської Російської академії, а згодом – політичним сепаратистом. Дід Капніста, грек скромного походження (незважаючи на подальші претензії родини на аристократичне по- ходження), перейшов на бік Росії у російсько-турецькій війні 1710–1711 років. Батько Капніста оселився в Україні та став козацьким осавулом. Відзначився у боях під час військових кампаній Росії в Криму і був призначений полков- ником Миргородського полку; за вірну службу царю отримав великі земельні володіння. Одруження з онукою генерального обозного, члена гетьмансько- го кабінету найвищого рангу, дозволило батькові Василя Капніста увійти до згуртованого світу місцевої козацької верхівки. Завдяки багатству і родинним

Його мати носила традиційний український одяг, розмовляла виключно укра- їнською мовою, виховувала дітей в дусі українського патріотизму та незлюбила невістку за її російське походження. Цей дух, прищеплений матір’ю, надиха- тиме Василя Капніста впродовж усього життя, незважаючи на численні осо- бисті та літературні зв’язки у російському суспільстві. Після служби в елітних гвардійських полках Російської імператорської армії у середині 1770-х Василь кілька років пропрацював на державній службі, а потім вийшов у відставку, щоби присвятити своє життя літературі та власному сільському маєтку. Пере- буваючи в Санкт-Петербурзі, Василь увійшов до кола видатного російського поета-класициста Гавриїла Державіна та одружився з його родичкою. На той час Капніст уже написав свій перший великий літературний твір, оду фран- цузькою мовою з нагоди святкової події – підписання російсько-турецько- го Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року. Слава прийшла до Капніста 1780 року з публікацією його російськомовної «Сатири», спрямованої проти консервативних письменників. На ту пору Капніст був одним із чільних творців сучасної російської літературної мови, хай навіть на його творчість вплинула рідна українська народна мова та українська барокова література. Дослідники відзначають, що Капніст привніс у російську літературу дух тра- диційної козацької демократії та рішуче неприйняття будь-якого гноблення – національного, соціального чи морального.

«Оду на рабство», либонь, найбільш політично чутливий свій твір, Капніст написав близько 1783 року. Її часто інтерпретують як протест проти запрова- дження кріпацтва в Україні указом Катерини ІІ того самого року. Насправді приховане послання вірша було ще радикальнішим: воно полягало у пристрас- ному засудженні скасування російським урядом політичної автономії Украї- ни. Поет розпочинає оду з декларації: «Вітчизни моєї люб’язної поневолення уславлю» і з гіркотою додає, що його рука «обтяжена залізним тягарем кай- данів». Понад століття по тому Олександр Оглоблин вкаже на недвозначність позиції письменника, який сам володів кількома сотнями кріпаків (дякуючи указу Катерини), коли нарікав на закріпачення селян. Найпевніше, під «заліз- ними кайданами» тут мається на увазі тяжке становище української політичної нації після скасування Гетьманщини. Поет явно протестував проти втручання зовнішньої сили у внутрішні справи України і подальшої втрати нею «люб’яз- ної свободи» під «ігом тяжким [чужої] держави». У вірші Капніста під «ігом» також слід розуміти «поневолення» українських селян російською державою, хоча поет мав від цього особисту вигоду. Послання було як політичним, так і соціальним, через що оду (вперше опубліковану 1806 року) вилучили з вида- ного 1849 року «повного» зібрання творів Капніста. Імовірно, на її написання Капніста надихнула Американська революція як успішний приклад звільнення від іноземного гніту: за свідченнями рідних і друзів, він не раз казав, що якби не успадкував родове село своєї сім’ї, то «неодмінно покинув би вітчизну та переселився до Америки».