Лекція свободи Наталії Яковенко

31 травня 201332175
Лекція свободи Наталії Яковенко
Наталія Яковенко

Мої рефлексії довкола поняття «свободи» з перспективи свободи слова, чи з загальнолюдської перспективи, чи з перспективи сучасного українського інтересу навряд чи вийдуть за рамки того, про що і так усі знають. Я – не теоретик культури, не філософ і не політолог. Я – історик, тож так чи інакше мої думки завжди обертаються лише довкола того, як виглядають сьогодні виклики мого фаху.

Можливо, для непосвячених у цехові секрети це прозвучить несподівано, проте серед цих викликів далеко не останнє місце належить свободі. Надалі я це слово буду вживати з великої літери. Можливо, ви тут подумаєте, що йтиметься про цензурні утиски, селекцію тематики і інші «рогатки», яких зазнавав колись так званий «боєць ідеологічного фронту», тобто радянський історик. Ні, це – уже давно позаду, на щастя, це давно пішло у небуття.

Сьогодні історик – вільний, немов пташка. Якщо хтось розщедриться на гроші, він може написати і видати що завгодно і де завгодно. Підозрюю, що в цьому місці ви подумали про сьогоднішню залежність науковців, в тому числі – істориків, від грошового мішка. І тут той, хто би так подумав, не вгадав. До певної міри це, звісно – так. Проте, коли ми переглянемо величезну масу чудацьких книжок про українців у Шумері, про наші культурні звитяги на берегах Гангу і Нілу і так далі, то ми переконаємося, що гроші, за бажання, можна знайти на будь-що, у тому числі – на несусвітні дурниці.

Отже, повернімося до свободи. В яких взаєминах перебуває ця пані із сьогоднішнім істориком, якого нічого вже не сковує у його дослідницьких пріоритетах?

У 2007 році на сторінках нашого фахового журналу «Україна модерна» опублікували відповіді науковців на сформульовані редколегією питання про механізми контролю за якістю наукової продукції в Україні, а, отже, і про можливі рецепти лікування того, що хворе, що погане. Я зупинюся на тому, як пропонували створити бар’єр для халтури. Відповідь – очевидна: цей бар’єр можна поставити завдяки формуванню корпоративної солідарності і опору наукової спільноти. Щодо того, як це зробити, звучали різні пропозиції. Серед них – така, яку я спробую далі заперечити чи, принаймні, поставити під сумнів, а саме: перетворити науковця на вільну людину, тобто на людину, яка не потребує нічого від оточення і навпаки.

Отже, панацея – в абсолютній свободі? Тим часом ще сто років тому один нині немоднийкласик історичного матеріалізму, сказав: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо». В цьому випадку немодний класик мав рацію. Історичне знання, як відомо, є за означенням релятивним. Адже історика відділяє від явища, котре він досліджує, щонайменше два бар’єри (насправді їх – більше): його власна суб’єктивність і тиск певних очікувань суспільства, у якому історик живе.

Отож питання належить сформулювати так: чи здатен історик стерилізувати себе від себе самого? Спроба подолати ці труднощі або досягнути омріяної об’єктивності, яка би дорівнювала абсолютній свободі суджень, у перекладі на мову історіографії означає вибір між двома типами історичних досліджень і історичного писання. Один із них сьогодні прийнято називати «аналітичним», тобто відстороненим від суспільних викликів, а другий – «афірмативним», тобто таким, що не приховує своєї солідаризації з цими викликами.

Коли я говорю про солідаризацію, я аж ніяк не маю на увазі цинічного, свідомого і проплаченого маніпулювання. Поза цим є десятки шляхетних підстав для такої солідаризації, приміром – ствердження резону національного буття і національної ідентичності в умовах глобалізації, чи плекання самоповаги власного народу, чи досягнення балансу між «нашим» і «іншим»… Афірмативнеісторіописання є відвертішим в таких випадках, особливо – коли воно свідомо оминає непривабливі сторінки або надмірно зосереджує свою увагу лише на тому, що суспільству приємно чути.

Але чи аж так вільним від суспільного тиску і очікувань є історіописання аналітичне? Навіть той історик, який вдає з себе мешканця вежі зі слонової кістки, або й сам вірить, що він таким є, насправді не живе в стерильній пробірці. Його, як і всяку людину, оточує величезна маса сторонніх шумів, які долинають від суспільства.

Почну з ідеології – не в пропагандистському сенсі, а в сенсі ототожнення себе з певною універсальною ідеологією, наприклад – націоналізмом, лібералізмом, тощо. Або ототожнення себе з локальними ідеологіями чи ідеологією власної групи, приміром: «наше майбутнє – з Європою», «наше майбутнє – третій шлях», «наше майбутнє – в слов’янському єднанні».

Уникнути ідеологічних преференцій у суспільстві, що просякнуте інформацією, практично неможливо. Тим часом засвоєння цих преференцій неминуче глушить частку інтелектуальної свободи історика.

Але уявімо собі, що історик втік до Волинської пущі, газет не читає, радіо не слухає, телевізора не дивиться, Інтернет-новин не переглядає. Чи тут чекатиме на нього свобода від сторонніх шумів? На жаль, ні. Адже він, аналізуючи предмет свого дослідження, спиратиметься на логіку фундаментальних фондів своєї культури, тобто притаманні своєму часові уявлення про людину в світі. Скажімо, звідси походить складність спілкування істориків з людьми минулих епох: ми їм задаємо ті питання, що нам видаються абсолютно ясними, а вони тим часом не розуміють, чого ми від них хочемо.

Згадаю і про ще одну річ, яка найпряміше пов’язує історика із суспільством, до якого він належить: мову. Ще у 1860-х роках Теодор Дройзен, дуже проникливий розвінчувач претензій історичного знання на неупередженість, написав: «Мова – це дух народу». Мова дійсно є посередником у процесі пізнання. Власне за допомогою мови історик представляє читачеві сконструйований ним образ світу.

На його, історика, думку, він робить це вповні самостійно, а тим часом насправді мова подумала замість нього, тому що він з’єднав досліджене ним з підсвідомими шарами культури мовлення і називання, слововираження мови. Ця культура, ретрансльована ним, звісно ж, є його власною культурою, культурою його народу. Відтак історик утратив ще одну частку своєї незалежності чи інтелектуальної свободи.

Один із учасників згаданого мною обміну думок в журналі «Україна модерна» написав: «ми живемо в країна шахрайства». Звичайно, це – так. Але про теперішній український світ науки я би сказала трішки м’якше. Ми живемо в країні вимушеного вибору між свободою заперечити і свободою самоусунутися.

Я не буду згадувати тут плагіату, дисертацій, написаних на гроші замовника. Це – кримінальні справи, а не предмет для нашого обговорення. Я звернуся до найпростішого: входити чи не входити до складу вчених рад з захисту дисертацій? Увійти, аби на кожному другому-третьому захисті голосувати «проти», тому що потік дисертацій – це школярські опуси? Це забиратиме надто багато часу, емоцій, і, погодьтеся, виглядатиме як такий дещо деструктивний демарш. Інший варіант: увійти і голосувати «за» ті дисертації, котрі насправді того не варті, але їх автори – провінційні викладачі, і щось вони своїх студентів таки научать.

І в першому, і в другому випадку, приймаючи рішення, ми улягаємо негласному суспільному консенсусу. Отже – знову втрачаємо чергову частку інтелектуальної свободи.

Тепер порахуйте усі згадані мною втрачені частки. Їх можна було б назвати більше. Чи багато лишиться?

У підсумку, найбільшою проблемою історика, на мою думку, є те, як бути членом суспільства, поділяючи його клопоти, бо інакшого не дано, і разом з тим – як уникнути шарлатанського лікування злободенних виразок рецептами з минулого. На це питання у мене відповідь є тільки у вигляді парадоксу: збереження інтелектуальної свободи можливе тільки коштом ясного усвідомлення власної несвободи, тобто меж і можливостей долання себе в собі.

І насамкінець. Ви спитаєте: для чого історикам взагалі інтелектуальна свобода? Тут відповідь, як на мене, однозначна: якщо він переступить рубіж допустимих втрат отих часток свободи, то рано чи пізно він перетвориться або на коліщатко в машині політтехнології, або на придворного співця чергової команди українських державотворців. І тут байдуже, під якими стягами яких кольорів працюють ці державотворці. Тому що місія науки – не обслуга і не оспівування.

Місія науки, як закликав іще Грушевський – безперестанний скепсис. Щоправда, сам Грушевський цього заклику не виконав. І з цього ми можемо побачити, наскільки складно зберегти цю інтелектуальну свободу, плекаючи в собі оцей безперестанний скепсис.

Довідка

Наталя Миколааївна Яковенко (*16 жовтня 1942, село Апрелівка Бобринецького району Кіровоградської області) — історик (доктор історичних наук), професорка кафедри історії НаУКМА.

Історик, доктор історичних наук (1994 р.), професор. Закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету (1967 р.). У 1970–1981 рр. — старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України, 1981–1987 рр. — викладач Київського університету, 1987–1991 рр. — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, 1991–1995 рр. — завідувачка відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, з 1995 р. — провідний науковець НАН України, водночас з 1992 р. — професор Києво-Могилянської академії, завідувач кафедри історії НаУКМА.

В Інституті історії НАНУ захистила дисертацію з латинської палеографії (щодо документів походженням з України). Згодом почала працювати як професійний історик, починаючи з питань історії української шляхти.

Її учнями є Володимир Собчук, Наталя Старченко, Сергій Горін, Валерій Зема, Тетяна Шевченко, Володимир Поліщук, Віталій Михайловський, Ігор Тесленко, Оксана Коваленко, Тетяна Григор'єва, Оксана Задорожна та інші.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 5

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • A A 25 червня 2013, 18:00

    Поляки вчерговий раз на сеймі (парламенті) прийняли рішення з засудженням та звинуваченням ОУН-УПА в геноциді поляків. При цьому злочинні дії АК та інших збройних польских формувань проти українців ними замовчуються або виправдовуються як "відплатні акції".

    Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають "відплатними акціями". То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців.

    Поляки чомусь забувають про деякі неув'язки пов'язані з їхньою теорією "відплатних акцій". Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Закерзоння та інших українських земель до "Волинської різанини", яким поляки, як вони висловлюються, "відплачували" . Польські історики вже дійшли до маразму, називаючи, наприклад, знищення поляками Сагрині та навколишніх сіл
    (Майже в той самий час, крім села Сагринь, поляки знишили ряд інших навколишніх сіл на Холмщині: (Турковичі, Сліпче, Космів, Витків, Телятин, Крилів, Техобіж, Козодове, Міняне, Масловичі, Шеховичі, Ласків, Прогоріле, Новосілки. Паска, Невірків, Конюхи, Рудка, Модринь, Чесники та інші )) превентивно-відплатними акціями ( http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=3000 ) , тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами. Так само поляки не можуть пояснити, за що відплачувала на Волині пригнана з Польщі польська допоміжна поліція. З польської аргументації виглядає, наче ті поляки, які служили в присланій з Генерал Губернаторства допоміжній поліції, могли якимось чином постраждати від нападів на волинські польські села.

    Що стосується дитячої аргументації " хто почав ", то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р.:
    ↑ Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross. pages 18-21
    ↑ ОБПАЛЕНА ВОГНЕМ СВОБОДА http://turka.at.ua/news/2009-09-18-19
    ↑ І. Кедрин-Рудницький Причини упадку Польщі. ст. 282-285. Фотографія українських жертв погрому у вересні 1939 р. між ст. 272 та 273 цієї книги. http://diasporiana.org.ua/politologiya/2328-homo-politicus-prichini-upadku-polshhi/
    Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р., про які навіть згадував маразматик-"історик" Віктор Поліщук у своїх українофобних "писаннях".



    "– Польська сторона наголошує: кількість жертв з двох сторін непорівняльна. Згідно з дослідженнями, якими оперують польські історики, йдеться про понад сто тисяч убитих з боку Польщі та кілька тисяч загиб–лих українців.

    – Якщо порівнювати цифри, то виявиться багато цікавих речей. Говорять про 60, 100, а інколи навіть 200 тисяч поляків, що загинули від рук українців. Але поляки уклали іменні списки – там понад 36 тисяч жертв. Водночас польська сторона заявляє, що поляки вбили лише 2–3 тисячі українців. Згідно з українськими підрахунками, серед волинських українців було не менше восьми, або й навіть 13 тисяч загиб–лих ( тільки на Волині - Slav ). Між цифрами 13 і 36 тисяч зовсім інша різниця, ніж між двома і двома сотнями тисяч. Крім цього, поляки часто намагаються вибілювати злочини, котрі вчинила їхня сторона. Єва Семашко, яка тривалий час вивчає волинські події, запропонувала вживати дивовижний термін: «превентивні акції відплати». Це коли поляки напали на українців першими, повбивали їх, але трактувати це треба як самооборону! Хіба не нонсенс? "

    http://www.wz.lviv.ua/interview/123071

    Приклад того, як поляки "превентивно відплачували" :

    "70 рокiв тому польські націоналісти розстрiляли 104 мешканців села Красний Сад, що на Волинi

    Вiд села сьогоднi залишилося лише три хати i криниця. Саме бiля неї i стояла та клуня, де далекого 1943 року знищили 103 селян. 104-м став житель iз сусiднього села, який того трагiчного дня прийшов у Красний Сад..."

    http://expres.ua/digest/2013/04/04/86437-70-rokiv-tomu-polski-nacionalisty-rozstrilyaly-104-meshkanciv-sela-krasnyy


    Крім того, польські історики часто значно перебільшують власні втрати. Для всіх, кого цікавить, інформація щодо кількості вбитих поляків на Волині від "істориків" Семашків з їхньої книги "Людобойство":
    http://www.bj.uj.edu.pl/~plok/genocide/zarys_straty.htm

    Пораховано ними 36 543 - 36 750 вбитих поляків, але вони вважають реальне число вбитих більшим, 50 000-60 000 осіб.

    Liczba osób, które zginęły w określonym, choćby w przybliżeniu, czasie i miejscu (np. na terenie powiatu), i gdzie liczba zamordowanych dla wykazanych w pracy zdarzeń jest podana, wynosi co najmniej 36 543-36 750 Polaków (Tab. 5).
    Rzeczywista liczba zamordowanych jest wyższa i według naszego szacunku wynosi 50 000-60 000 osób.

    Тобто, зв'язок між тими цифрами такий:

    36 543-36 750 + ? = 50 000-60 000

    Ще раніше Владислав Семашко разом з істориком Ю. Туровським у книзі "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945". подавали ще більшу цифру 60-70 тысяч вбитих. Тепер вона помітно змаліла... А такі "історики" , як
    Прус та Корман навіть подавали ще більші цифри, як 200 тисяч чи навіть 500 тисяч вбитих поляків на Волині, при тому, що такої кількості поляків як 500 тисяч навіть ніколи не проживало на Волині, а багато поляків було ще совком вислано в Сибір та та виїхало у Польщу під час війни.

    Наші краєзнавці та історики спростовують "історичне відкриття" польських "істориків" : Семашки включили у кількість польських жертв ( 36 543-36 750 ) вбитих польськими бойовиками та польською поліцією українців Волині.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • A A 25 червня 2013, 17:59

    Геноцид українців поляками у фотографіях:
    http://history-ukraine.livejournal.com/23516.html

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Микола 4 червня 2013, 14:16

    Дивно, що ви -кацап в не пізнали в ній кацапку. Її прізвище по чоловіку і вчили її у Львові, але вона русская і село Апрєлєвка. Я читав статю про неї. Вона така як і Бузина - два в одному.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук