Леся жила, Леся жива, Леся буде вічно жити!

Не певен, чи багато львів’ян помітило, а тому спішу повідомити – напровесні, в останні дні лютого, у Муніципальному театрі відбувся театральний міні-фестиваль імені Лесі Українки. Фестиваль минув під гаслом «Ні, я жива, я буду вічно жити».

Але, як на мене, йому більше пасувало б таке: «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несмілий заспівала». Надто вже тихим і несмілим (хоч і не без претензії) видався цей перший фестиваль: жодних тобі афіш, жодних анонсів, повідомлень.

А тому фестиваль здебільшого відвідувало студентство факультету культури і мистецтв університету Франка – що теж, до речі, дуже добре. Але прикро, що не знайшлося для фестивалю порядних коштів, жодної підтримки якоїсь ради чи там спонсорів. Подумати б: Леся Українка – один із найвизначніших українських драматургів всіх часів (а як на мене – то таки найвизначніший), а досі не сподобилась в Україні свого театрального фестивалю (ото хіба в Ялті конкурс читців «Лесина осінь», та тільки й того). Держава хоч на якомусь рівні мусила б підтримати і навіть ініціювати такі починання, та й свідомі українці мали б долучитися. Інша справа – рівень фестивалю: чи варта шкура виправки. Особисто в мене осторогу викликав той факт, що такий довгожданий фестиваль засновується на базі колишнього російського військового театру. Але поглянемо неупереджено на наповненість цього першого (а тому, напевно, найскладнішого для організації) Лесиного нехай міні, але таки фестивалю.

Отож, було представлено три повноцінні вистави, одна відкрита репетиція (яку, правда, потім викреслили з програми), дві студентські літературно-музичні композиції, один майстер-клас і навіть одна творча зустріч. Господар фестивалю, львівський Муніципальний театр, показав свою нещодавню прем’єру – «Лісову пісню». Закарпатський державний російський драматичний театр привіз до Львова «Лісову пісню», а Закарпатський обласний театр ляльок «Бавка» представив на суд глядача... «Лісову пісню». Ну і наш театр ім. Леся Курбаса презентував (чи то «в» чи «поза» фестом?) першу дію «Лісової пісні» у постановці запрошеного з київського театру Франка режисера Андрія Приходька. Нема чого дивуватись такій закоханості у цей вікопомний твір – цьогоріч минає сто років від його написання, – так отож. А ще були літературно-музичні композиції «Ра-Менеїс» студентів-акторів ЛНУ ім. І. Франка і «Твої листи...» студентів Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Майстер-клас із біомеханіки Всеволода Мейєрхольда провів режисер того ж таки Закарпатського державного російського драматичного театру Євген Тищук. Було на фестивалі і авторитетне журі: театрознавець Галина Канарська, народний артист України, заньківчанин Григорій Шумейко. Головувала лауреат Шевченківської премії, народна атристка України Лариса Кадирова, теж колишня заньківчанка. Власне з нею і відбулась творча зустріч, і це ганьба для театру Заньковецької, що відколи п. Лариса подалась до Києва, цей театр так і не зміг жодного разу організувати зустрічі зі своєю славною колегою, аж це зробив тепер Муніципальний.

Дивовижно, але авторитетне журі зі всього обширу запропонованих вистав визнало найкращою саме постановку господарів фестивалю, і в цьому з ними, зрештою, можна погодитись (хоч я й не надто палкий прихильник цієї вистави). Фестиваль відбувся і, хоч і сформований за принципом «по сусєкам», таки задекларував намагання бути більш-менш різнобічним – проводити супутні заходи – як-то згаданий уже майстер-клас та творча зустріч. Сказати б, що це фестиваль, на який заслуговує Леся Українка – безумовно, язик не повернеться. Ставити це в провину організаторам на цьому етапі, очевидно, не випадає. Але яка ж мета фестивалю? Сучасний погляд на драми Лесі? Навряд чи програму можна так окреслити. Популяризація Лесиної творчості? Складно говорити, за умов відсутності реклами та й просто інформації (хоча на фінальній виставі зал таки був заповнений, проте інформація про фест поширювалась насамперед на факультеті культури і мистецтв ЛНУ ім. Франка). Словом, основне питання – бути чи не бути фестивалю: «краще проводити хоч такий фестиваль, ніж не проводити жодних взагалі» чи «краще не проводити жодних фестивалів, ніж проводити такий»? Не берусь давати відповіді на це запитання – думаю, після першого проведення ще рано робити якісь висновки. Переконати у доцільності нас можуть (і повинні) вже наступні фестивалі. Але вважаю за потібне привернути увагу до самого факту такого почину.

І наостанок не можу не згадати про ще один момент. У театральних колах активно обговорюється інформація, що після постановки «Лісової пісні» та проведення цього міні-фесту керівництво львівського Муніципального театру має намір ініціювати присвоєння театру імені Лесі Українки. А оскільки, невідомо за які гріхи, в Україні є махрова радянська традиція надавати Лесине ім’я найзрусифікованішим театрам, такий варіант розвитку подій виглядає цілком імовірним. Власне з цього приводу і поспішаю сказати своє «фе» на випередження: прекрасно, що театр ставить українську класику, прекрасно, що виявляє ініціативу з проведення фестивалів, але ім’я Лесі Українки, як на мене, таки надто висока честь, щоб присвоювати його за одну хай би й найвдалішу постановку чи за кількаразове проведення фестивалю. Серйозно ж розглядати таку ініціативу можна хіба тоді, коли ми будемо мати справу з насправді повнокровно функціонуючим центром української високоінтелектуальної культури. А відтак – дай Боже нашому теляті вовка з’їсти, або ж доброї всім нам роботи.