Львівський спадок “Сіссі” Габсбург

18 вересня у кав’ярні «Штука» відбулась зустріч Клубу шанувальників Галичини з отцем Іваном Галімуркою, адміністратором львівської церкви святих Ольги і Єлизавети. Мова йшла про історію храму, його архітектурні особливості, легенди та можливості відвідати нещодавно відкритий оглядовий майданчик.

Отець Іван Галімурка

Згідно з документальними джерелами на початку ХХ століття околиця міста, якою була територія навколо вокзалу, не мала свого храму, а її мешканці належали до парафії церкви св. Анни. Коли внаслідок розбудови залізниці та прибуття все нових і нових працівників кількість жителів дільниці зросла до 70 тис. осіб, у 1894 році виникла ініціатива збудувати костел. Дозвіл на безкоштовне виділення землі надав цісар Франц Йосиф І, приурочивши зведення нового храму пам’яті імператриці Єлизавети «Сіссі» Габсбурґ, яка загинула за трагічних обставин у 1898 році. Під час будівництва з’ясувалось, що ділянка замала, тож з майбутніх парафіян зібрали кошти, які інвестували у її розширення.

У багатьох публікаціях висловлена думка, що вибір місця для будови був невипадковим, отець Іван Галімурка цю версію не спростовує. Оскільки основною вимогою до працівників залізниці була висока кваліфікація, а українці здобути її у Львові не могли, більшість мешканців ділянки складали поляки, тому і храм планувалося звести католицький. Масштаб костелу мав бути таким, щоб усім гостям міста, які в’їжджали у Львів із заходу, одразу кидатися в вічі, а площа Солярні, де колись розташовувались склади і гуртовні солі, була найкращим місцем, щоб обмежити перспективу, увінчану греко-католицьким собором св. Юра.

У 1902 році оголосили конкурс на створення найкращого архітектурного проекту храму - на 2,2 тис. осіб, із трьома входами, у романському або готичному стилі. До розгляду прийняли 19 комплектів розрахунків і креслень авторів із усієї Австро-Угорщини, а перемогу здобув відомий львівський архітектор, професор Львівської політехніки Теодор Тальовський із проектом «Тріо». Будівництво доручили фірмі Кароля Ріхтманна на чолі з Яном Новоритою.

Наприкінці 1903 року було викопано рови для фундаменту. Навесні - розпочались будівельні роботи. Наріжний камінь храму заклали 15 жовтня 1905 року, і вже через три роки стіни були готові під накриття, вежі – наполовину вимурувані. Вікна планувалося заповнити вітражами, однак на ділі довелось обмежитися звичайним склом. Рами і віконні розети було виготовлено в 1909 році львівською майстернею Фелікса Гретчела. Високим мистецьким рівнем відрізняється розп’яття з фігурами Богородиці і св. Івана, що на головному фасаді, автором яких є відомий український скульптор Петро Війтович, та фігура св. Єлизавети на фасаді бічної  вежі авторства Тадеуша Блотніцького. У 1908-1911 роках тривали покрівельні роботи, які виконала фірма Франціска Бжозовича. В цей же час було встановлено три дзвони, відлиті підприємством Фельчинських у Калуші. З лютого 1911 року фірма Антонія Барщевського розпочала мощення підлоги храму, восени храм електрифікували. 22 жовтня відбулося освячення новозбудованого костелу, хоч офіційним днем завершення будівництва стало 1 грудня 1911 року. Видатки на будівництво величної тринавної базиліки у неоготичному стилі майже вдвічі перевершили запланований бюджет – 1 544,4 тис. крон проти очікуваних 700 тис.

Наступним кроком у наповненні костелу стало встановлення в 1917 році коштом залізничників бічного вівтаря св. Йосифа авторства Петра Війтовича. Тоді ж храму довелось пожертвувати на військові потреби мідну бляху з даху та три дзвони вагою 100, 120 і 150кг. Натомість будівлю спершу покрили черепицею, лиш у 1935-36 роках наново покрили мідною бляхою, а новий дзвін відлили аж у 1928 році. Часткових руйнувань святиня зазнала під час українсько-польської війни, про що нагадує пам’ятна таблиця на найбільш пошкодженій стіні.

Фото з архіву Михайла Слободянюка

У міжвоєнний час храм поповнився вісьмома неоготичними сповідальницями авторства Івана Войтовича з Перемишлян, 52 лавками, каплицею св. Губерта – покровителя мисливців. Проект останньої був розроблений видатним львівським художником Казимиром Сіхульським на замовлення львівського мисливського товариства. В 1926 році у храмі був встановлений і освячений один із найбільших органів у Польщі роботи знаної польської фірми братів Бернацьких. У 1930 році було оприлюднено проект головного вівтаря, авторами якого одні джерела називають Людомира Журковича і Йосифа Шостакевича, інші – Петра Війтовича. Виконання доручили фабриці Чарторийських у Журавні, різьбу скульптур св. Єлизавети, св. Станіслава і ангелів – талановитій львівській скульпторці Яніні Райхерт-Тодтовій.

В майбутньому на площі перед храмом планувалось збудувати парафіяльний будинок і бурсу, але на заваді стали окупація і ІІ Світова війна. Останнє богослужіння перед багаторічною перервою відбулось у травні 1946 року в супроводі важких зітхань і сліз парафіян. Невелику частину церковних речей забрали з собою віряни, що виїжджали з міста, інша частина опинилась в інших храмах і монастирях, хоч більшість безповоротно втрачена.

Посвята вівтаря св. Губерта у 1926 році, робота Казимира Сіхульського

В радянський час костел було перетворено на склад сільськогосподарської продукції, всередину приміщення заїжджали вантажівки. Усі інтер’єрні елементи були пошматовані та понівечені. У джерелах згадується, що тут зберігали продукцію фабрики «Світоч», будматеріали. Сумний кінець не оминув і знаменитий орган, який львів’яни чули аж до політехніки. У 1944 році його зламали, а залишки металевих труб ще довго валялись на хорах. Подібна драматична історія у 1962 році трапилась і з хрестом на найвищому шпилі костелу. Поширена легенда, що виконавець цього варварства цілу ніч підточував залізну рейку, а вранці під обурені вигуки юрби разом із хрестом впав і розбився. Але як стверджують свідки, виконавців було двоє – Олег Горлачов і Анатолій Богомолов, обидва працювали на залізниці. Підрізавши трохи хрест, Горлачов отримав травму і не продовжив початого. Хрест під власною вагою похилився і наступної ночі за допомогою троса та автонавантажувача його стягнули на землю і розрізали на брухт.

Відбудова храму почалась у 1980-х роках, коли до Львова почали частіше навідуватись іноземні туристи. Виходячи з потяга, гостей зустрічала не велична і гарна будівля, а руїни. Було вирішено розпочати із найважчої ділянки даху - накриття шпилів, але на цьому етапі відбудова припинилась через розпад СРСР та економічну кризу.

Після здобуття Україною незалежності будівлю передали УГКЦ. Незабаром у храму з’явилась ще одна опікунка – свята Ольга, костел Ельжбети офіційно став церквою свв. Ольги і Єлизавети.

Масштабні відновлювальні роботи виконувались часто коштом, інколи - працею парафіян, чиїм головним натхненником був отець Михайло Федорів. Спершу було перекрито дах, засклено вікна, побілено приміщення. Поки не підключили електроенергію, богослужіння відправляли при свічках. У наповненні храму значною мірою допомогли студенти та викладачі Львівського коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша, капеланом якого був отець Михайло. Завдяки такій співпраці у церкві з’явились ткані хоругви, скульптури апостолів, тетрапод тощо. Хрест, якого бракувало, у 1993 році виготовили працівники Львівського локомотиво-ремонтного заводу. Освячення вівтарної частини храму відбулось 17 грудня 1995 року. Реставрація зовнішніх елементів, – скульптурних деталей над головним порталом і на даху, віконних розет, – тривала до 2007 року. На сьогодні у церкві облаштовано навчальні класи для молоді і парафіян старшого віку, а з 2009 року усі новини храму публікуються за ланкою.

Серед намірів у найближчі кілька років – відновлення годинника на головній вежі, де зараз можемо побачити залишки оригінального металевого циферблату. Для  цієї справи адміністрація вже акумулює кошти і шукає меценатів.

Залишки металевого циферблату, фото Олександра Шутюка

У липні в рамках акції «Ніч у Львові» церква свв. Ольги і Єлизавети запросила усіх охочих оглянути Львів з нового кута, який відтоді можна відвідати щодня: у будні - з 12:00 до 17:30, у вихідні – з 15:00 до 19:00.

Джерела: матеріали зустрічі, історичний нарис отця Івана Галімурки «Храм свв. Ольги і Єлизавети у Львові», - Львів: «Тріада плюс». – 2011р. – 36с.

Підготувала Юлія Корицька-Голуб