Лялька Соня та всі-всі-всі

Тетяна Трофименко, 21 жовтня 201322764
Лялька Соня та всі-всі-всі

У сучасній українській літературі склалася та активно поповнюється новими представниками школа, сказати б, химерного письма, що поєднує вишуканий стиль та увагу до деталей із фантастичністю образів та іронічністю на тлі хронічної безсюжетності та бажання за будь-яку ціну очуднити реальний світ.

Ці тенденції по-різному реалізуються у творчості Тараса Прохаська й Сергія Жадана, Наталки Сняданко і Тані Малярчук, Сашка Ушкалова й Анни Малігон, однак простежити їх можна безпомилково. Не стала винятком і нова книжка Катерини Бабкіної «Соня» – хоча чому вона мала ним стати?..

У попередній книжці прози «Лілу після тебе» (2008) молода авторка засвідчила, що добре володіє мовою та стилем. Неоімпресіонізм, чуттєві образи, колористика та звукопис, увага до милих деталей, симпатичні акварелі – усього цього достатньо й у «Соні». Можна навіть було би подумати, що «Соня» свого часу просто не ввійшла до «Лілу після тебе» як один зі шкіців, настільки вони подібні. Знову панівним є мотив утрати, зникнення: там із трикутника «я, ти і Лілу» зникала Лілу, із трикутника «ми і Надя» – Надя; тут – спочатку від Соні йде Луї, потім Соня втікає від Кая. Про хворобливий потяг до екзотичних імен промовчу – можливо, для когось із читачів це доказ вишуканості стилю авторки.

Поза тим, персонажі Бабкіної – лялькові, вигадані. Вона легко їх заміняє, розставляє, як в іграшковому будиночку, однак на сенс оповіді це ніяк не впливає. Вочевидь, письменниця прагне знову показати пошук героїнею своєї внутрішньої сутності, однак виникають серйозні сумніви, чи може вона взагалі бути у пластмасової ляльки. На позір, образ Соні вимальовується у стилістиці надміру «мімімішних» деталей, які роблять її загадковою, чудовою, ні на кого не схожою (ну хіба трішки на дівчаток із історій Надійки Гербіш): «Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці – просто жити подобалося їй і так»; «…двічі на рік Соня мила чужі вікна й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замотувала навколо зап’ясть. Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж переважно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми»; «Соня вправно водила світле, просторе,  блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглощоке, якесь зворушливе й безнадійне» тощо.

Соня закохувалася, Соня багато мріяла, Соня танцювала смішно і з задоволенням, Соня постійно обманювала – словом, була такою милою, що аж не віриться, як може повість розпочинатися з того, що її кинув хлопець. Цілком у дусі наших улюблених серіалів («Москва сльозам не вірить» чи «Секс у великому місті») Катерина Бабкіна забезпечує Соню вірними подругами. Їх звати Катя, Етері та Настя, і їхні діалоги емоційні та безтолкові: «Зі мною від нього щось таке було… Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре», – згадує Соня про Луї. «А у него нет недостатков! Он самый лучший человек на свете!» – плакала за Гошею (він же Гога, він же Жора) Катя Тихомирова.

На загал у книжці дуже багато безсенсових діалогів, котрі авторці, вочевидь, видаються афористичними:

«– Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов?

- Ні, це така херня…»;

 

«– Ти п’яна? – спитав він.

- Ні, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.

- Добре, якщо за кермом, – сказав чоловік. – Поїхали.

- …А що, якби була п’яна?

- Тоді би не поїхали, – сказав чоловік».

Утім ефекту абсурдності художнього світу своєї повісті авторка за допомогою цих діалогів досягає – можливо, це й була головна мета? Адже щойно Соня усвідомлює, що вона забула, як виглядав Луї, розповідь із перших сторінок починає стрімко нести в напрямку повного сюру, де ніщо ні від чого не залежить. «Я мушу його ще раз побачити», – вирішує Соня і негайно помічає чувака, який на ходу розстібає штани. Перечекавши, доки він «справлявся на якийсь дуб чи граб», дівчина пропонує його підвезти. Потім вони займаються сексом у голуб’ятні («ну, бо що ще було робити?»), Соня вагітніє і, за порадою подруг, вирішує знайти… не чувака, і не Луї, а свого біологічного батька. Тому що в «Депеш Мод» шукали вітчима – і це дуже популярна книжка; і тому що, можливо, «у нього є бабки». Шукати батька можна було поїхати до моря чи до Ворошиловграду, але Катерина Бабкіна вирішує бути оригінальною й обирає Європу.

Компанію в подорожі їй складає пара гомосексуалістів – Пух і Порох. Появу в сучасній українській літературі образів геїв та лесбійок уже назвали новим трендом цього року. Як на мене, то це логічне справдження прогнозу з того ж таки «Депеш Мод»: «Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде». Образи хлопців змальовані за допомогою вже знайомої нам купи необов’язкових, але симпатичних дрібничок. Направду, тут є певний аспект проблемності – родина не сприйняла їхньої сексуальної орієнтації, самі хлопці замикаються від суспільства. Але серйозність проблематики авторка відразу ж знижує появою карикатурної баби Пороха – із примітивними висловами на зразок «сери, перди, грійся» та закликом Божої кари на проклятих содомітів. Як і безліч інших потенційних значущих тем, ця цікавить Бабкіну лише побіжно (тому не дивно, що в фіналі повісті гомосексуалісти виявляться не зовсім гомосексуалістами – один із них одружиться з громадянкою ЄС).

Набагато більше авторку захоплює вигаданий внутрішній світ вигаданої героїні та її вигадані пригоди, в яких так само невмотивовано, як і все решта, з’являється ще один чувак, причому з’являється саме у тому місці і в той самий час, що потрібно (Європа – страшенно маленька…). Він рятує Соню після аварії і, звісно, стає її ангелом-охоронцем – утіленням мрії будь-якої пострадянської жінки: громадянин Євросоюзу, який має пістолет і поруч із яким «не виникало жодних питань, а ті, які виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай». Та не думайте, що це реалістичний образ, адже бізнес Кая – продавати чудеса, зокрема вічне життя…

Десь на тому моменті, коли Соні являється єврейський хлопчик Хеньо, який задушився в газовій камері у Другу світову, і просить його народити, читач уже би зовсім не здивувався, якби ідеально-фантастичний Кай насправді виявився її батьком. Однак такі жахи не могли статися з солодкою і доброю Сонею, тож авторка чинить у звичний для себе спосіб – просто прибирає персонажа. Більше за все «Соня» нагадує казку або п’єсу лялькового театру: страшно, але понарошку, тож не лишається іншого, аніж порадити книжку шанувальникам легкого чтива.

Утім, у «Соні» є справді переконливі зворушливі образи. Скажімо, жінка, котру підвозить Соня, яка відвідує велику кількість могил у різних місцях, – і всі вони для неї не мертві, а просто «лежать» на різних кладовищах; Сонин дід, щойно «кремезний, рухливий, голосний, живий», якого вони з мамою забули в гаражі і який помер, учадівши в машині. Шкода тільки, що ці образи (як і більшість інших) геть необов’язкові для розвитку сюжету (власне, відсутнього). Вдається повірити й певним емоціям та переживанням, які Бабкіна відтворює, відволікшись трохи від спроб максимально «очуднити» світ своєї книжки, – наприклад, коли вагітна Соня боїться розповісти про це Каєві або катує себе за те, що нібито вчинила інцест. Є кілька вдалих жартів і дещиця ненав’язливого гумору. Про стиль доброї школи вже йшлося на початку – саме завдяки йому «Соня» полишає легкий післясмак і забувається відразу після прочитання.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 4

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Аїда 25 жовтня 2013, 21:44

    Тетяна, яка іронічно і нібито тонко висміює Катерину, як би вона не констатувала очуднення чи химерності, не є "хорошим рецензентом". Уже тому, що в її нападах відсутня аргументація. Щоб назвати світ автора абсурдним, тим паче художній світ, треба мислити іншими категоріями. Не категоріями проекції лялькового будинку і якщо говорити про абсурд, то це дуже складні світотворення, там нема лінійної логіки, якою мислить пані Таня. Якщо хтось нізвідкись проявився, то є поняття "бог з машини", на кожен її закид знайдеться контраргумент. Дуже шкода авторів, яких оцінюють таким примітивним чином. Хто тут пише серйозно? Точно не людина, яка дозволяє собі такі неприємні інтонації й повсюдні оцінкові судження.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 24 жовтня 2013, 17:40

    Браво)
    Ви точно висловили те, чим мене так завжди дратувала Бабкіна)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Віола Гуцуляк 24 жовтня 2013, 10:23

    хороша рецензія, книжку я все одно почитаю. Цікавить ще такий момент - може воно якось називається в літературі - чому про вагітність так люблять писати дівчата, які вагітними не були?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук