«Мемуари дитини»

«Мемуари дитини» є продовженням «Морбакки» ‒ книжки, що оповідає про дім дитинства Сельми Лаґерльоф, першої жінки-Нобелівської лауреатки з літератури. Уже юна підлітка, Сельма повертається до Морбакки від дядька і тітки, у яких мешкала в Стокгольмі, і події на хуторі знову огортають її у свою круговерть. Дівчина оповідає про своє зростання, свої мрії і жалі, про родичів і сусідів, а ще бувальщини і химерні історії, якими повнилося їхнє повсякденне життя. До Морбакки вибираються на гостину, там влаштовують забави і домашній театр, починають амбітні проєкти. Разом з тим Сельма бачить, як старішає її тато, і противиться думкам про можливий занепад їхньої долини. Хай би безтурботне дитинство тривало якнайдовше.

Наклад цієї книги було надруковано до BestsellerFest, його було знищено під час пожежі у друкарні, спричиненої російським обстрілом Києва. Зараз очікується друк нового накладу.

***
Страх

Нам дуже весело.

Татко, мама, тітка Лувіса, Аліна Лаурель і Анна поїхали в гості до пробста в Сюнне, а нас ‒ Емму Лаурель, мене та Ґерду ‒ не взяли, бо ми ще надто малі. Ми виконали домашні завдання і вмостилися на кухні біля економки. Вона розповідала потішні байки про Кухарчика, який «сів собі трохи перепочити», і про троля, який зжер сім возів каші й сім возів маслянки. Ми вмовили добру кухарку заспівати нам веселу пісеньку про Олле Бокка, який повів на війну п’ятнадцять тисяч солдатів й обіцяв повернутися «на Великдень або на Трійцю».

Потім ми пекли яблука в кахляній грубі у вітальні, а на вечерю нас почастували млинцями з малиновим варенням, щоб ми не сумували, що нас не взяли з собою в гості.

Після вечері ми йдемо в дитячу кімнату, бо коли вдома немає дорослих, у вітальні якось незатишно. Ґерда ночуватиме на дивані в дитячій кімнаті, не можна ж вимагати, щоб дитина спала сама в спальні. З нами йде нагору й нянька Майя. І висока, мов жердина, рудоволоса служниця, і кухарка. Не тому, що мають якісь справи в дитячій, просто їм кортить побазікати.

Нянька Майя примощується біля грубки, а ми сідаємо під коминком і гріємося. Погода того вечора була жахлива, якийсь час ми сидимо мовчки, прислухаючись, як дощ січе по шибках і як завиває вітер, вихоплюючись з-за кута будинку. Добра кухарка жаліє господарів, яким доведеться повертатися додому в таку негоду. Але нянька Майя заспокоює її ‒ вони ж поїхали критим екіпажем. Нас усіх тішить ця новина, бо в такому випадку ні вітер, ні дощ їм не страшні.

Потім ми, звичайно ж, просимо добру кухарку й довготелесу служницю розповісти щось про привидів. Але обидві відмовляються: не можна, пані Лаґерльоф заборонила.

Нянька Майя нам по-змовницьки підморгує, мовляв, вона щось придумає. Спершу вмовляє Ґерду роздягнутися до сну і вкластися на дивані. Ґерда засинає, щойно торкнувшись головою подушки, а нянька Майя повертається до нас і каже, що ми ‒ Емма Лаурель і я ‒ розумні дівчатка, майже як дорослі, то чому й не поговорити про привидів. То Ґерда маленька, звісно, пані Лаґерльоф не хотіла, щоб донечка лякалася, але вона вже міцно спить. Ми з роззявленими ротами слухаємо одну за одною страшні історії.

Довготелеса руда служниця розповідає, що там, де вона служила торік, помер господар. Він не був добрим чоловіком, люди про нього багато лихословили. Вона не знає до пуття, де там правда, а де брехня, але того ж дня, коли помер господар, на хутір прибіг величезний чорний пес з вогненно-червоною пащею. Стояв на ґанку, гавкав і вив, просився у дім, але ніхто не наважився йому відчинити. Усе відбувалося серед білого дня, наймити зібралися за столом на кухні обідати, проте ніхто навіть не торкнувся їжі.

Служниця добре пам’ятала, що на стіл поставили великий полумисок з картоплею, один з наймитів узяв картоплину в руку, та так і тримав, не знімаючи шкуринку. Вона тоді теж сиділа на кухні разом з усіма й досі не могла забути, як було страшно, коли всі, мов занімівши, слухали, як на ґанку заходиться гавкотом собака.

На кухню зайшла господиня. Вона була бліда й страшенно налякана, аж мусила вхопитися за одвірок, щоб не впасти. А хотіла ж тільки запитати, невже в усьому домі не знайдеться когось, хто насмілився би прогнати того лихого пса з ґанку.

Тоді підвівся найстарший з наймитів. Він так рвучко відсунув стілець, що той від’їхав аж під стіну, узяв кочергу, вихопив з грубки жевріюче поліно і вийшов у сіни. Вхідні двері були замкнені на всі замки й засуви. Наймит їх відімкнув, відчинив двері на шпарку й ткнув розпеченим поліном просто в пащу Люциферові, що вив надворі. Почулося ще жахливіше виття, яке відлунювало далеко навколо. Здавалося, ніби хтось лається і клене на всі заставки. Пес кинувся навтьоки, доки біг алеєю, з нього сипалися іскри й диміло хутро. Усі побачили, що то була за істота.

Сама того не помічаючи, я міцно стискаю руку няньки Майї, а вона схиляється до мене й пошепки питає, чи мені страшно.

Звісно, мені сипало по спині морозом увесь час, доки служниця оповідала свою історію. Та водночас було страшенно цікаво. Я відсмикнула руку й заперечно похитала головою.

Насправді мені хочеться, щоб вони розповідали про велетнів, гномів і тролів, бо їх я аніскілечки не боюся. Тільки не про нечисту силу! Я здавна вважала, що чорт ховається на горищі, у темному кутку біля дитячої кімнати, де складені старі прядки й ткацькі верстати. Я завжди намагаюся якнайшвидше прошмигнути повз це місце на горищі, де я уявляю собі сховок нечистого ‒ ану ж він вискочить з пітьми, і я його побачу. Та коли я вже стискаю у руці ключ від дитячої, заспокоююся, бо сюди він ніколи не ввійде. Хіба що зараз, коли довготелеса руда служниця так багато торочить про нього. Хтозна? Можливо, він саме цієї миті постукає у двері, відчинить їх і ввійде!

Настає черга доброї кухарки розповідати свою історію. Вона починає з того, що сама свідком тієї пригоди не була, але точно знає, що все правда, бо її дядько все чув на власні вуха.

Дядько кухарки працював далеко в глушині на лісоповалі. Його товариш начеб мав якусь угоду зі Старим Еріком, нечистим. Вони саме підпилили ялицю і чекали, доки вона впаде, та останньої миті помітили, що дерево хилиться не в той бік, що треба, і ось-ось впаде на них самих, а часу відбігти вже немає.

І тут дядько кухарки почув, як його товариш кричить: «Випрямися, во ім’я чорта!». Тієї миті дерево завмерло, випросталося і лягло на інший бік.

Це так безглуздо, але я терпну від страху. Доки кухарка веде свою розповідь, мені весь час вчуваються шерехи й кроки на горищі. Коли ялиця впала, я закричала, щоб кухарка замовкла.

Раптом налітає потужний шквал вітру, лунає гуркіт, і тепер я цілковито впевнена, що зараз двері розчахнуться, і на порозі з’явиться той, кого я боюся назвати на ім’я.

Я з плачем зриваюся з місця, кричу, що чути більше нічого не хочу.

‒ Сельмо, це ж черепичина зірвалася з даху, ‒ каже нянька Майя. ‒ Але ми більше нічого не розказуватимемо, якщо ти боїшся.

Я відразу розумію, що нянька Майя має рацію, загриміло ніщо інше, як черепичина на даху. Мені так соромно, що я готова запастися крізь землю.

Емма Лаурель каже, що я поводжуся так по-дитячому, ніби мені всього лиш шість років, і просить кухарку розповідати далі. Однак нянька Майя не готова до такої відповідальності, тож оповідкам настав кінець.

Уночі я не сплю, лежу й серджуся, що злякалася, хоча чудово знаю, що нечистий не сидить серед старих прядок і ткацьких верстатів. Я собі таке нафантазувала.

Соромно боятися усіляких дрібниць і ридати, що з даху впав шматок черепиці. Такого більше не повториться.

Я думаю про шведських звитяжних героїв. Мені до них далеко.

А вже наступного дня маленька дівчинка стоїть посеред кухні, де готують обід. Економці щось потрібно принести з комори на горищі, і дівчинка миттю зголошується виконати доручення. Спокійним кроком, вона піднімається сходами, перетинає все горище до самої комори ‒ і так щодня.

Економка хвалить її за послужливість, проте мала дівчинка лише прагне загартувати сміливість. І вже невдовзі може пройти повз закуток, затягнений павутинням, не відводячи погляду. Навіть серце не вистрибує їй з грудей, коли повертається на кухню.