МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Богдан Кох – актор власного амплуа

Є актори, яким при розподілі ролей нової вистави жодного разу не випадало зіграти принца данського, задурманеного мавра, Мефістофеля чи гетьмана. Для них надійно заброньований другий план. Але якимсь дивом виходить так, що без них і принц не буває повнокровним, і мавр не досягає ефекту своїм криком, і гетьман не набуває належної величі.

І ще що прикметно – саме довкола них кристалізується ядро театрального колективу, до них горнуться, очікують підтримки чи поради, з ними добре жартується, від них чекають розіграшів. Тобто саме вони стають незамінними в трупі. Для мене  таких у театрі імені Марії Заньковецької було кілька. І перший поміж них без найменшого сумніву – Богдан Кох.

Ми із ним знайомі ще із середини 50-х років. А вже згодом, коли ми тісніше заприятелювали, та пізнім вечором долаючи домашній шлях до «площі Пруса», співставили дати і знаки, то дійшли висновку, що мали б зустрітися раніше, принаймні на цілий десяток років. Але про це – згодом.

Богдан Анатолієвич Кох народився 26 квітня 1925 року в місті Остроленці Білостокського воєводства Польщі. 1929 року його сім’я переїжджає до Луцька. Там же Богдан навчався у гімназії.

  «Коли до Луцька увійшли фашисти, мені було 16 років, школи не закінчив, – напише Кох у своїх спогадах, – Треба було подумати, як жити… Ми з шкільним товаришем вступили до допоміжного складу Волинського музично-драматичного театру. Справді, життя йшло відносно спокійно, репертуар був українським («Безталанна», «Мина Мазайло», «Назар Стодоля»), у справи театру ніхто не втручався. Ми були зайняті у масовках…».

Тоді у театрах панувало своєрідне піднесення, ставилося багато, насамперед української класики, хоча сучасних і світових авторів також. Навантаження на кожного члена трупи було понаднормовим – і це тішило, давало можливість випробовувати свої сили, набиратися досвіду, рости, насолоджуватися зробленим. Богдан як вихованець національно свідомої української родини був задоволеним з того, що попри все він таки  чинить щось значиме для блага рідного народу. І справді, участь у цілій низці вистав давали підстави утверджуватися саме в цій гадці. Як от в ключовій сцені Кобзаревого “Невольника”, коли артисти замість молитви заспівали “Ще не вмерла!..” – юний актор відчув справжнє окрилення.

Але так тривало недовго. Окупаційні закони невблаганні: невдовзі під час німецької облави Богдана затримали з великою групою заручників. Адже за вбитого гітлерівського офіцера має платити саме національно заангажована частка суспільства.

Було везіння, Богдан утікає. Не лише з в’язниці, а й з Луцька: має надію знайти прихисток у когось з львівських родичів. Але й тут безпашпортний блукалець потрапляє за дроти – на цей раз Янівського табору.

1943 року до львівського концтабору Янівський привіз невільничий ешелон і мене. Затримка була недовгою, якихось два тижні, але приблизно тоді ж за ті дроти потрапив і Богдан – такий же сімнадцятилітній, такий же сповнений жадань молодого щастя. Саме тут ми й могли зустрітися вперше.

Богданові знову поталанило втекти з Янівського табору. Для того, щоб втеча вдалася, потрібно було мати підтримку, потрібно було мати тих, які б тебе пригріли, засвідчили, що ти їм близький, допомогли прилаштуватися, отримати продуктові картки. У Львові Кохові вдалося потрапити до блискучої театральної трупи знаменитого в окупаційному Львові Великого театру В. Блавацького (хай і в допоміжному складі). Тоді там грали Гірняки, Богдан Рубчак, Леся Кривицька – актори найвищої проби. Особливо запам‘яталися вони юнакові у блискучій виставі «Тріумф прокурора Дальського»…

За якийсь час в надії на провідні ролі Богдан переїжджає до Перемишля, де трупою керує його хрещений батько Микола Орел. Тож саме відтоді львівські та перемишські театрали і мали можливість запам‘ятати цікавого та поривного, вдумливого й дещо баламутного актора.

Але ж налетіли фронтові грози, воєнна веремія, а невдовзі – та лиховісна операція «Вісла». Обставини змушують трупу повернутися до Львова, де вона злилася із щойноприбулим Першим українським дитячим театром. Тут Богдан Кох встиг зіграти лишень у двох виставах – «Лихо з розуму» та «Загибель ескадри» – як втретє був заарештований, кинутий за такі далекі дроти табору з дивною назвою «Суєта» – пізніше завжди згадуватиме його, коли лише доводитиметься виходити на сцену в однойменній виставі за п‘єсою І. Карпенка-Карого, щоб зіграти свого неприкаяного Терешка…

Ми б могли зустрітися на одній із кузбаських шахт, куди я їздив відвідати сестру і матір – а там же відбував майже десятирічне заслання і молодий український актор. Так, саме актор, хоч і невільний – Богданова мати достукалась до високих інстанцій, щоб її сина перевели в групу культурного обслуговування невільників. Чи то знайомі їй підказали, чи якийсь потойбічний голос почула, але надіслала листа до начальника табору: у вас же там на лісоповалі мій син, а він же актор, от фотографія, де він у «Загибелі ескадри» одну з відповідальних ролей грає…

Подіяло, переконало, допомогло: саме надходив черговий ювілей жовтневої революції, тож Коха долучили до трупи, яка готувала святковий концерт. І вже почалося нове життя. Про ті часи Богдан пригадує:

«Ув'язнені завжди чекають амністії, це магічне слово, заклинання кожного, блатний він чи політичний. Моя ж амністія 1953 року збіглася з закінченням строку. І реабілітації я не одержав. Коли я звільнився (через 7 років), поїхав на заробітки, бо повернення до Львова було забороненим. Працював у Томській філармонії. Об'їздив Норильськ, Красноярськ, острів Діксон. У нас в репертуарі було 7 українських вистав: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та інші. Їздили по шахтарських містах, де більшість населення – українці. Ми в клубах грали по 7-8 вистав на тиждень. Бажаючі дивитись вистави переповнювали зал. Той далекий край заселений нашими земляками».

Нарешті Богдан повертається до Львова. Зраділі артисти рідного театру на руках заносять його до кабінету директора: наш Богдан повернувся, він знову з нами!..

Проте працювати поталанило в іншому театрі – Заньківчанському.  Там він і відбуде понад сорокарічну парнаську службу рідному мистецтву. І не біда, що спершу мусив миритися з мінімальним посадовим окладом – попереду таки відкривалася світліша дорога.

Перша досить примітна роль – у неординарній тоді виставі «Дочка прокурора» за Юрієм Яновським. Тут пригодилося знання психології ув‘язненого, духу судейської несправедливості – що дало можливість наповнити роль переконливими рисами.

Мені видавалося, що Богдан Кох при творенні сценічного образу завжди надавав можливість своїм героям наче подивитися на самих себе трохи збоку, з певною дозою іронії – і це вже надавало їм особливого шарму.

Тож на диво переконливими були зіграні Богданом ролі: Івана Непокритого в «Безталанній» І. Карпенка-Карого, ротмістра в «Дамах і гусарах» О. Фредро, маляра в «Дикому ангелі» О. Коломійця. Ролі обійдених життям і системою, суддів і їхніх жертв, людей попри все – з надією, і не тільки акторською – на справедливий суд і розсуд перед вищою силою, надією на торжество правди в майбутньому.

Упродовж усього життя не втрачав потягу до самовдосконалення. Вступив на диригентський факультет Київської консерваторії. Навчання закінчив з відзнакою.

Створив Богдан Кох і низку переконливих образів у телевиставах, над якими і мені випало працювати як редакторові. Це насамперед стосується його робіт у «Сестрах Річинських» за романом Ірини Вільде та «Екслібрис поета» – телеепопеї про долю родини Василя Бобинського, відтвореної його сином Борисом. Встиг знятися у кінофільмах: «Для домашнього вогнища», «Державний кордон», телесеріалі  «Злочин з багатьма невідомими».

Про ці та інші ролі ми й розмовляли з ним, мандруючи засніженими східницькими лісосхилами. Добре, що я не полінувався записати тоді враження від тих розмов. Тож і нині поновлюються в пам’яті згадки про зіграні Богданом ролі.

Щойно 1990 року він дочекався документа про реабілітацію: «…уголовное делопроизводство прекращено за отсутствием состава преступления. Гр. Кох Б.А. по данному делу реабилитирован».

В 1991 році одержав звання «Заслужений артист України», лише в свої 65 років.

Хто із нас дочекався сподіваного –  поміж масою нині розгублених і розчарованих, апатичних і малодіяльних? Третього грудня 1996-го Богдан Кох пішов із життя, виснажений довгою недугою, але своїх надій не втративши.

Іще в день прощання на Личаківському цвинтарі він показав свій норов невиправного жартівника й баламута, любителя розіграшів і товариських вечірок – на які здебільшого з’являвся із власноруч настояною на різних коренях чи травах самопалівкою, із приправами, знову ж таки власноруч приготовленими, за власними рецептами, із новими дотепами й жартами.

Так от, коли вже опускали в могилу труну із легким, висушеним хворобою тілом, а опускали, “підселяючи” у родинний гробівець, - та він уже якось із домовиною перекрутився, і довго не вдавалося вирівняти так, щоб можна було доладно влаштувати навіки…

Така вже натура, розводили руками друзі, така вже натура – актора власного амплуа…