МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Художник Юрій Плахта

Широко відомий у вузьких колах львівських ювелірів та граверів художник Юрій Олександрович Плахта народився у 1958-му, після невиліковної хвороби помер 1 січня 2010 року у віці 51 рік. Випускник архітектурного факультету Львівського Політеху. Ніколи не був членом Спілки художників, не мав жодної персональної виставки.

Світла особистість. Спочатку навіть написав слово «геній», потім викинув - нехай нащадки вирішують, не нам судити.

Таким людям важко жити в усі часи і наш час виключенням не є. Вони мислять не так, як ми, звичайні смертні, вони нетовариські і конфліктні, їх називають диваками, їх обдурюють під час розрахунків численні прилипали і посередники, а вони, зціпивши зуби, творять, в глибині душі усвідомлюючи своє високе призначення. Дуже шкода цієї людини, з якою я дружив останні майже десять років її життя.

Познайомились у 2001-му на ювелірній фірмі. Уривок з власних спогадів:

"В один із днів бачу, що начальник водить по кімнатах дуже високого чоловіка років сорока, на обличчі якого триденна щетина, а довге волосся зібране ззаду в невеликий хвостик. Чоловік мовчки і похмуро слухає пояснення директора, що плутається у нього під ногами.

Запитую в колеги-ювеліра - кого це директор водить? Той спочатку завмирає, потім понижує голос і шанобливо шепоче:

- То Юра!

- Ну і що з того, що Юра? - нетерпляче перепитую, - він хто, ювелір?

- Та то Юра Плахта! - Співробітник проводжає задоволеним поглядом неголеного володаря хвостика і повертається до мене:

- У нього все в порядку - він і ювелір, і художник, і гравер. Взагалі, якщо Юра в нас буде працювати, то ... - Він багатозначно хитає головою і, прискоривши крок, йде до кімнати ювелірів, мабуть, обговорити новину.

У понеділок новий працівник виходить на роботу. Для нього терміново звільняють окрему кімнату, встановлюють ювелірний стіл, новеньке імпортне обладнання. Під час ранкового "построєнія" директор, не приховуючи торжества, оголошує:

- З сьогоднішнього дня з нами працює Юрій Олександрович! З його приходом нашій фірмі будуть підвладні нові висоти! "

Виділена Юрі окрема кімната поряд з нашим закапелком, де ми з сином працюємо зі сріблом, хоча всі інші справжні ювеліри сидять в одній кімнаті, дивлячись один одному в потилицю. У перший же день заходжу познайомитися з новим співробітником. Не встигли потиснути один одному руки, з’являється директор з листком паперу в руках. На ньому ескізи майбутніх карткейсів – срібних футлярів для візиток, на покришці яких зображені у сталінських віньєточках львівські опера, вокзал і політех з універом. Місяць тому я благав директора відмовитися від цих ескізів, пояснював, що для комплекту ще не вистачає "ведмедиків в лісі" і Кремлівської набережної, але він колишній полковник. Простягає аркуш:

- Юра, от тобі перше завдання - ми тут підготували вже ескізи, товариші попрацювали, треба зробити дослідний зразок.

Високий Юра простягає руку, ледве глянувши на папір, кидає його на стіл:

- Це погані візитниці, я цього робити не буду.

Метушливо заглядаю директору в очі:

- Я ж говорив, говорив, ось бачите, - і колезі теж не подобаються ...

Директор знову суне папір у Юрину руку:

- Не треба так, Юра, недобре. Ти подумай, подумай ...

Плахта знову гидливо відкидає:

- Погане. Робити не буду.

Нічого собі, думаю - новенькому працівнику перше завдання дають! З характером мужик. Директор нервує, я про всяк випадок виходжу.

Через два дні Юра показує мені срібну візитницю - тоненьку, вишукану, з відкидною убік кришечкою і мініатюрною каріатидою збоку замість замочка. На бічній стінці – монограма нашого директора, зроблена прозорими емалями. Вражено - коли встигли?!

Знизує плечима:

- Чого там робити, дурниця ....

Новачок курить і я кілька разів на день заходжу до нього на перекур і поговорити. В один із днів бачу схилену над столом фігуру і похмуру фізіономію:

- Привіт, Юра, як справи, що робите?

- Гравірую... - тремтячим від образи голосом відповідає він.

Бачу, що людина не в настрої. Заходжу через годину, він відривається від роботи, закурює:

- Гравірую ось .... Смужки на їхніх перснях!

Дивлюся запитливо.

- Ви розумієте, у кожного ювеліра ось тут, перед носом, на робочому столі повинен висіти десяток штихелів. І якщо він, блін, смужки вигравірувати не вміє, то він не ювелір, а г…но. Розумієте? Г…но! А вони, бл..., смужки змушують мене гравірувати! На цих уродських перснях! Звільнюся!

Наступного ранку Юрій Олександрович заходить сам в наш закуток, простягає мені щось:

- Ось, я прийшов сюди ось це робити! Вони мені обіцяли, що дадуть. А примушують мотлохом всяким займатися. Спеціально приніс - вам показати.

Три слони на черепашці тримають мініатюрну земну кулю. Екватор прикрашений камінням, материки залиті прозорою зеленою емаллю, океани - блакитною. Натиснувши на мініатюрну кнопочку, відкидають верхню півкулю - всередині розміром в сантиметр срібний Христос з хрестом на плечі.

- Юра, що це? Як це взагалі називається?

- Яка різниця, як називається…. Настільний сувенір взагалі-то. Свого часу до двохтисячоліття Христа зробив.

- Боже, скільки ж це може коштувати?

Сміється:

- Дорого. Хоча я ж не на продаж ... Це так, синам нехай залишиться, щоб знали, що у тата руки росли звідки треба.

Він пропрацював на тій фірмі випробувальний термін - рівно два місяці. Завершальним плювком послужив ювілей директорової дружини. Каталогів в ювелірних фірмах вистачає на будь-який смак. Підозрюю, що всією родиною вони їх тиждень перебирали - шукали найскладніший, найбільш "наворочений" перстень, який знайти вдалося – різнокольорове золото та дві перекручені доріжки таблітчатих каменів з дуже складною закріпкою тільки на бічних гранях. З наших ніхто не може. Плахта просидів над ним три дні, відганяючи поглядом ювелірів, що заскакували заздрісно подивитися, зробив, склав залишки золота в гофт, здав і звільнився.

Ще через місяць і я покинув заклад, двигун мій почав збоїти, ліг в медінститут, поставив латки на мотор, тільки виписався - робота підкотила - потрібно зробити латунну корону з кулачок розміром. Для мене тоді пересування цукорниці по столу було проблемою, син на господарстві, йому й робити. Це зараз він би її "однією лівою", а вісім років тому це було непросто і, окрема неприємність - потрібен хитрий інструментик - отаке зубильце товщиною в олівець, у якого замість леза фрагмент рослинного орнаменту - мініатюрні три листочки із завитками.

Дзвоню:

- Юрію Олександровичу, справа є на мільйон. Чи не допоможете?

- Куди під'їхати?

- Може, я до вас ...

- Ви після операції, питаю - куди?

Сидимо в кафе, пояснюю, що потрібно, – мовчить. Так можете зробити чи ні? Посміхається, мовчить. Я заплачу! Дивиться, як на ідіота. Так двадцять хвилин. Починаю терпіння втрачати, але вже знаю характер, розумію - це не відмова. Запитую:

- Вибачте, може, ви такого не вмієте, так ви скажіть, я зрозумію.

Після довгої паузи:

- Колись вмів ... - і знову усміхається.

Просиділи сорок хвилин і розійшлися, як у вату - ні так, ні ні. Через два дні дзвонить:

- Куди привезти?

Зустрічаємося, простягає мені інструмент і ще один - зовсім тонюсінький, на кінчику щось вигравірувано, а що - без лупи не бачу:

- А це що?

- Бонус. Там ваші ініціали монограмкою - може, колись згодиться ...

- Юра, дякую, скільки винен?

Знову дивиться, як на дурня ...

Про Плахту можна книгу писати, не знаєш, що згадати. Львівські ювеліри та гравери як легенду розповідали один одному, що Юра кладе на стіл фотографію ліворуч, бере шматок вуглецевої сталі і, зрідка поглядаючи на фотку, ріже портретний барельєф - без розмітки, перенесення малюнка та іншої нісенітниці. Це як від брили каррарського мармуру зайве відрубати, тільки на сталі - один раз штихель зірвався, подряпину не там зробив - все!

Трохи допоміг я Юрі з творчою майстернею. Тоді ще були якісь знайомі, просто взяв за руку і повів, куди належить, пояснюючи, що це нормальна людина і буде вдячний. Отримав малесеньку кімнатку у глибокому підвалі. Через два дні прийшов до нього сусід з першого поверху - у мене щось в квартирі смердить, це не від вас? Не від мене. Наступного дня приходить - хтось у домі стукав після одинадцятої - це не ви? Не я. Тиждень так приходив через день. Через кілька місяців зустрічаю на вулиці жінку з нашого ЖЕКу. Хороша. Питає мене:

- Слухайте, ваш друг що - ненормальний?

- Чого це?

- Прийшов три дні тому до нас, поклав мені ключі на стіл, сказав, що майстерня йому не потрібна більше і пішов! Він ненормальний?

- Нормальний він, нормальний, але він художник, розумієте? А його сусід з першого поверху домахував.

- Та пішов він, той сусід! Він офіційно орендує у міста майстерню, до 11 вечора може там хоч на голові ходити!

А я знаю, мені Юра скаржився, каже:

- Не можу працювати, розумієте? Візьму в руки пензлик або штихель і відразу думаю - зараз ця гнида з першого поверху прибіжить. Не можу! Відмовився ....

Ще до того, як він відмовився, приходить до мене один чоловік, питає:

- Ви гравера класного маєте?

- Маю.

- А він може на цих бляшечках імена дванадцяти апостолів написати?

- Може. Але не напише.

- Чому?

- Тому що класний.

- Так я гроші заплачу!

- Я розумію. Ще б не вистачало .... Не напише.

-Чому?!

- Бо класний ...

- А можете мене з ним звести?

- Без проблем. Пішли.

Приходимо, Юра працює.

- Юрій Олександрович, клієнта вам привів. Можете таке написати?

Дивиться виразно:

- Самі знаєте ....

- Напишете?

- Ні.

Замовник нас слухає і криком кричить:

- Я ж гроші плачу! Торгуватися не буду! Скільки скажете!

Юра мовчки до столу повертається, я клієнтові кажу - пішли, марна справа.

Працював у найбільшому у Львові ювелірному закладі. Кілька разів звільнявся, а потім його знову брали. Вже начальник йому й додому роботу носив, зарплатню з доставкою додому тягав - не міг всидіти все одно. Запитую:

- Ну, чого вам кортить, працюйте собі!

А він нервує:

- Тому що ви не розумієте. Не розумієте! Ось - гляньте, що змушують робити! Сувеніри, блін, придумали - пам'ятник Міцкевичу, а вгорі тризуб! Розумієте, дебіли, до чого додумалися! Щоб я цю … робив - не буду! То жетончики собачі для ментів-тюремників, то Міцкевича з тризубом! Не буду!

Приходить:

- Слухайте, у вас хорошої фотографії Медведчука нема? У профіль, фас у мене є ...

- А нафіг вам Медведчук?

- Треба. Роботка є одна ...

Пошукали в Інтернеті, знайшли профіль. Подібні "роботки" Юра робив довго. Іноді по року. Міг три місяці ходити, думати - ідея потрібна! Потім приносить - ось, зробив.

Або братів Суркісів. Спочатку старшого, перед якимось чемпіонатом, з медаллю в руці. Висотою в долоньку. Скаржився:

- Три години йде на один стьобаний п'ятикутничок на м'ячі - гарячу емаль на нього покласти.

Навряд чи багато хто з наших читачів розуміють, що таке гаряча емаль і з чим її їдять. Вірте мені на слово - мало хто у Львові вміє це робити. Зовсім мало.

Або гляньте на іншого Суркіса. Базікають люди, що він азартний гравець, ото Юра і зробив блазня з трьома картами в руках. Якщо на бубновому Тузі відкинути кришечку - під нею мініатюрний портрет самого іменинника. Срібло, позолота, камені, емалі. Ніколи не питав, скільки автору за це платили, але, знаючи, що йшло воно все через трьох посередників - здогадуюсь. Жив Юра завжди дуже скромно.

Різнобічна натура. Ще коли недовго працювали разом, Плахта вічно музику слухав. І вдома обов'язково щось грає. Зрідка приносив мені один-два диски. Запитую:

- Це що ви принесли?

- Музика.

- Що за музика, яка?

- Хороша.

Навіть не хочу тут називати особливо, тому що смаки його були дуже різноманітні, а ділив музику він завжди однаково - хороша чи від радіо "Люкс". Блискавично давав будь-яку музичну довідку. Іноземних виконавців, сміючись, називав румунами. Все іноземне - румунським. Спочатку я не розумів, перепитував, він знову сміявся:

- Ну..., румунське, ви шо, не розумієте? ...

Якщо я починав дивуватися і уточнювати, відмахувався:

- Яка, блін, різниця - чиє? Важливо - яке!

Інший приятель захоплено розповідав мені про Емму Шаплін і включав її послухати, але буквально пару речей - більше не мав. Я, зайшовши до Юри, спитав, він посміхнувся:

- З якого це часу ви класикою зацікавилися?

Я почав виправдовуватися, він відчинив велику шафу. Шафу я завжди бачив, тільки не знав, що в ній. Забита дисками - знизу доверху. Я зойкнув, Юра швиденько витяг з цієї гори один або два, вже не пригадую, диски Емми Шаплін, впхнув мені:

- От, послухайте, якщо цікаво.

Ще раз повернуся до безцінних "сувенірів". Відразу скажу, що підбір персонажів - Суркіси, Віктор Медведчук, Леонід Кравчук зовсім не відображали Юриних політичних уподобань - про них треба окремо. Це всього лише замовлення для наших господарів життя, заробіток шматка хліба. Пам'ятаю, як Юра з образою мені говорив:

- Прикро! Рік працюєш, думаєш, намагаєшся, а потім віддав - і як у прірву! Знаю, що ніколи більше не побачу власний виріб, ніколи не почую - сподобалося, не сподобалося ... А я ж художник, мені хочеться хоч щось почути про свою роботу!

Над подарунком до сімдесятиріччя першого Президента України працював довго. Зауважу, до речі, що Юрій Олександрович один з тих, хто робив інавгураційний ланцюг, який покладають на плечі українських Президентів при "коронації". Болісно шукав ідею подарунка, ліпив фігуру і обличчя, знаходячи шаржовану портретну подібність. Потім відливав зі срібла окремо торс, руки, ноги, голову. Скаржився, що кілька днів витратив на передачу штихелем фактури джинсової тканини на куртці. Я тримав в руках цей фантастичний срібний мольберт - точну копію справжнього, картину на якому можна підняти, опустити і поміняти нахил. Та й сама дорогоцінна картина в позолоченій срібній рамі з камінням, двобарвною картою України, виконаною кольоровими емалями і розгонистим автографом Леоніда Макаровича - Майстер!

Я сам не ювелір і мені важко цінувати ювелірні вироби Плахти з професійної точки зору, але добре розумію пошуки точного і ємного образу. Улюблена тема – Юрій-Змієборець. Він повертався до неї нескінченно. Знаки Зодіаку - блискучі ювелірні мініатюри. Хоча це всього лише робота на замовлення, а краще всього талант Плахти виявлявся там, де він працював для душі, для себе - часто на шкоду заробіткам. Любовно вирізав речі з непридатних матеріалів - міді, латуні, перетворюючи їх на коштовність. Робіт цих дуже багато, він роздаровував їх з надзвичайною легкістю і тепер довелося просити кількох людей, щоб хоч поділилися фотографіями. Коли у самого Юри вже не спитаєш.

Професіоналам Львова не треба пояснювати, хто такий Плахта, але навіть найвище реноме серед фахівців не завжди супроводжує комерційний успіх. Кілька років тому Юрій Олександрович з гіркотою говорив мені:

- Почепили на вітрині ювелірної майстерні десяток моїх робіт. Срібло. Класні! Півроку провисіли, жодна не продалася. Та вони за цей час три кілограми унітазних ланцюжків продали - а з моїх робіт - жодної! Роздарував все.

Окрема тема - живопис Юрія. Гротеск, що часами переходив у сарказм, а іноді просто у живописну карикатуру. Яке щастя, що хоч збереглася фотографія знищеної автором картини "Весілля"! На почесному місці автор з молодою, навкруги численна родина. Ну, кому вона могла сподобатися у 1983 році, коли попит був на "комсомольсько-молодіжні" весілля.

Та й у наш час нікому не подобалась. А Плахта все життя Босха любив…

Стиль його живопису з роками змінювався - від виписаних картин із прозорими багатошаровими лесируваннями до розгонистих полотен останніх років. Гляньте на цю "Замовницю" в оточенні ювелірів. Картини ніде було зберігати, в нападах безвиході та відчаю знищував власні роботи, - і знову дарував, дарував. І сам відчував себе цим хлопчиком на тлі нескінченного неба з колючими зірками. Хіба в улюблених музичних темах прокидалися ніжність та світлий сум.

Син "східнячки" і репресованого "західняка" зі шляхетним і звучним українським прізвищем Плахта пристрасно любив Україну і переживав за долю своєї країни до фізичного болю.

Вічно лаявся та матюкався, говорячи про українських політиків, малював отруйні карикатури на них, рвав і знову малював. Колись засміявся і сказав мені:

- Це я закінчував школу в Сєвєродонецьку, а знаєте, де я народився?

-?

- У Комунарську!

Розривався у своїй любові до Сходу і Заходу України, хапав мене за рукав, кричав:

- Ви ж не розумієте, що таке Схід! Це ж шахтарі! Чорні люди! Ви бачили цих чорних людей?! Чорні! - І безнадійно махав рукою.

Не знаю, скільки редакція зможе вставити фотографій в цей матеріал. Художникам потрібні галереї, а не занудні тексти. Ця галерея обов’язково з’явиться. Декілька років він просив мене зробити йому сторінку в Інтернеті. Сьогодні попросить, а через тиждень відмовиться - того давати не можна, цього давати не можна, а це ніхто не зрозуміє…. Зараз вже можна. Хто як хоче - нехай так і розуміє. На похорон приїхав пан Володимир з Тернополя, привіз мені диск з репродукціями Юриних робіт, сини присилають фотографії, найближчі друзі фотографують за моїм проханням колись подаровані речі. На моєму комп’ютері завжди було декілька десятків репродукцій, а зліва на стіні - рік тому подарований живопис. Які талановиті люди покидають нас! Як передчасно!

Невимовно шкода.

Хворів довго, лікарі не могли діагноз встановити. Наприкінці жовтня встановили: рак шлунку. Неоперабельний. Вже. Першого грудня мовчки дали першу групу інвалідності. Дружина не встигла її оформити - помер. Завтра буде дев’ять днів. Два десятки рідних і близьких та півдюжини львівських ювелірів проводжали Юрія Плахту в останню дорогу. Його поховали 3 січня 2010 в Зубрі - поруч з батьком, матір'ю і ще кількома могилами, на яких вибито прізвище Плахта.

Вічная пам´ять.